Ритуал презентації джерел

ректність у представленні праці по­передників. Стосовно першого, то що­найменше кумедною виглядає фраза «Грушевському вдалося» чи «Гру-шевський зумів» - великих істориків слід згадувати з відповідним респектом. Що ж до другого, то між автори­тетними науковцями можуть точити­ся гострі, ба навіть дошкульно іро­нічні дискусії, де метке слово теж доз­волене - як один із засобів перекону­вання. Проте антична примовка за­стерігає: quod licet Jovi, non licet bovi (що дозволено Юпітеру, то бику зась). Це означає, що початківцеві не випа­дає зверхньо оцінювати зроблене ін-шими, навіть коли воно вочевидь за­старіло чи «не дотягує» до нинішніх стандартів. Тому навіть за повної не­згоди з написаним слід вживати 'ґречні форми заперечення на зразок: «навряд чи виправдано», «навряд чи правомірно», «викликає певний сум­нів», «не виглядає достатньо пере­конливим», «містить деякі супереч­ності» тощо. Врешті, геть зовсім не­припустимими є поблажливі висло­ви на кшталт «не зрозумів», «не по­бачив», «не врахував» абощо. Адже початківець ще не знає, скільки йому шому пощастить «урахувати», «зрозуміти» й «побачити». Тому, починаючи шлях у науку, варто не забувати слів Бернарда Шартрського, сказаних учням ще в XII ст.:

Ми подібні до карликів, які сидять на плечах велетнів; ми бачимо біль­ше й далі, ніж вони, не тому, що маємо ліпший зір, і не тому, що вищі за них, а тому, що вони нас підняли...

Ритуал презентації джерел

По тому, як праці попередників уже представлено, годиться переконати читача в солідності власних намірів, оприлюднивши арсенал зброї, яку бу­де задіяно в прямуванні до поставле­ної мети. Отже, переходьмо до тієї час­тини роботи, що її нудною науковою мовою називають оглядом джерел.

Правилом доброго тону є на самому початку цього огляду признатися, по-перше, чи джерел достатньо (сказати, що їх малувато, зовсім не соромно, ад­же якщо ви спромоглися з небагатьох джерел витиснути максимум інфор­мації, це тільки підвищить в очах чита­ча вашу вправність), а по-друге, чи інформаційний потенціял джерел є за­довільним для цього дослідження. ще, варіянти оцінки можуть коливатися між оптимізмом (дають змогу висвіт­лити питання всебічно), стриманістю (на жаль, висвітлюють тему тільки по­части, залишаючи чимало питань від­критими) й самовиправдальною по­зицією - зі свого роду застереженням, що робота буде непростою, тож, мов­ляв, не суди надто строго, читачу (ска­жімо, «джерела мають упереджений характер»; або «джерела просякнуто ідеологічними штампами, і це вимагає додаткових зусиль із їх верифікації»; або «джерела підпорядковано специ­фічному канону мовлення, що потре­бує деконструкції» тощо).

Відтак належить назвати викорис­тані джерела. Йдеться не про «оголо­шення всього списку» - такий перелік додають наприкінці роботи. Тут же

[319]

Розділ 11. Нарешті вистражданий текст

варто обмежитися загальною характе­ристикою, вказавши, яку саме інфор­мацію містять ті чи ті групи джерел. У кваліфікаційних роботах (студентсь­ких і дисертаційних) заохочують іще й класифікацію джерел за усталеною схемою: актові (нормативно-правові чи приватні), судово-адміністративні, фіскальні, статистичні, епістолярні, наративні (хроніки, мемуари, щоден­ники), публіцистичні та літературні, метрична документація, візуальні дже­рела тощо. Така класифікація, зрозу­міло, не є самоціллю, просто в кваліфі­каційних роботах вона демонструє «дисципліну» обізнаности з джерелом як таким.

Врешті, насамкінець слід описати стан опублікованости джерел, а саме: чи вони часто перевидавані, чи опуб­ліковані здебільшого, чи опубліковані почасти а чи взагалі не виходили дру­ком. Якщо роботу зіперто на опубліко­ваних джерелах, належить зазначити, де, коли й ким їх видано та яку з пуб­лікацій використано й чому саме її (че­рез академічний рівень публікації, че­рез її доступність у бібліотеках тощо). Якщо ж ідеться про рукописні джере­ла, треба вказати місце їх зберігання та не забути наголосити (якщо таке справді було), що ви ці джерела вводи­те в науковий обіг уперше. Може ста­тися й так, що якісь важливі рукописні джерела виявилися для вас недоступ­ними, тож ви послуговуєтеся ними на підставі детальних характеристик або цитат у працях попередників. Про це належить написати, бо тут немає тяж­кого гріха: не в кожного є змога їздити світами, відвідуючи архіви інших міст або йшших країн. Однак наукова етака вимагає, щоби ви попередили чита­ча про такі запозичення, аби він не по­думав, що ви й у Стамбулі побували, ä у Ватиканському архіві посиділи. Крім того, оголосивши це застережем ня, ви «перекладаєте відповідальність» і за характеристику, і за правильність цитування на попередників (до тех­нічного оформлення запозичених ци­тат ми ще повернемося).

Обгрунтування гіпотези: долаючи страх перед чистим аркушем

Монтування вичитаного з розумних книжок і зібраного з джерел у певну цілість є справою особистого бачення й таланту, тому про якусь канонічну схе­му тут говорити годі. Проте кілька по­рад наважуся дати, і насамперед нага­даю про потребу скласти робочий план-майбутнього тексту. Його не слід плу­тати з назвами розділів і параграфів, що прикрасять першу сторінку готової ро­боти при чистовому передруку, коли вже все ясно: і які пункти робочого пла­ну злилися, і які, навпаки, розповзлися через надмір матеріялу, і які просто до­велося викинути, бо при щільнішому аналізі їм забракло потвердження у джерелах. Натомість робочий план - це і шляхова мала, що за нею ви простува­тимете по тому, як розсортуєте всі но­татки, нагромаджені при читанні літе­ратури й опрацюванні джерел. Адже власне ці нотатки і є «штабелем цегли», з якої буде «споруджено текст», а їх монтаж і є суттю майбутнього тексту. Окинувши оком і зіставивши те, що

[320]