Розділ 11. Нарешті вистражданий текст

світ спорту, світ філателістів, пре­ферансистів, політиків: хто хибує у професійних жестах і термінах, ви­кликає підозру. Він - «не свій», сто­ронній.

Що стосується суто технічних па­раметрів оформлення приміток, то тут можна виокремити кілька дещо від­мінних систем - колишню радянську, трохи змодифіковану радянську, більш-менш схожу в кількох країнах євро­пейську, істотно відмінну американсь­ку та незвичну нашому окові італійсь­ку. А що в Україні певного стандарту досі не усталено, то в оформленні при­міток сьогодні панує повний хаос, і ко­жен часопис чи видавництво самі собі встановлюють правила, часто змішую­чи разом кілька згаданих систем. Таке становище, ясна річ, є перехідним, і ра­но чи пізно справа дійде до «укладан­ня конвенції» - не для уніфікації зара­ди уніфікації, а для того, щоби науко­вий текст став якомога читкишим, ко­ли примітку сприймаєш автоматично, не потребуючи «розшифрування». До­ки цього не сталося, історик є сам собі стандартом, але варто пам'ятати про «чистоту жанру», бодай не змішуючи різні варіянти докупи. їх нескладно опанувати, придивившись до способу вживання розділових знаків, дужок і лапок та чергування прямих шрифтів із курсивом.

Додаючи наприкінці роботи повний перелік використаного матеріялу (його називають або «Бібліографія», або «Пе­релік джерел і літератури»), позиції укладають у такій послідовності:

1) рукописні джерела (подається повна назва архівів та фондів із номера­ми використаних архівних одиниць);

2) опубліковані джерела (назви ви­дань, а коли йдеться про серійні пуб­лікації - то вказують томи чи серії, ви­користані в роботі);

3) довідкові видання (словники-довідники, енциклопедії, опубліковані описи рукописних зібрань, бібліо­графічні покажчики тощо);

4) монографії та статті;

5) електронні ресурси.

Всі позиції бібліографії укладають­ся за абеткою - з наведенням повної парадної назви архівів і фондів, а для друкованих видань - усіх вихідних да­них: видавництва, місця видання, кіль-кости сторінок, імен редакторів-упо-

[332]

Неписана конвенція академічної етики

рядників, якщо йдеться про збірники статтей. Шануючи свою слов'янську ідентичність, ми спершу в кожній руб-риці подаємо кириличні назви архівів чи видань, а по тому - латинкові. Не варто піддаватися спокусі «оздобити» перелік монографій і статтей працями, що їх дослідник на власні очі не бачив: по-перше, це неетично, а по-друге -пильний рецензент, який ці тексти чи­тав, не промине завважити ляпсуси та невідповідності.

Окрім бібліографії, наприкінці ро­боти можна долучати так звані додат­ки: тексти найважливіших джерел, а також переліки, графіки чи таблиці, де систематизовано однотипну інфор­мацію. Коли такі речі за обсягом не надто великі, їх ліпше вміщувати прос­то в тексті, але якщо вони займають понад сторінку, тоді доцільніше винес­ти у додатки, аби розвантажити основ­ний корпус. Кожному з таких додатків треба надати порядкове число і влас-ний заголовок, а в примітці вказати джерела, на підставі яких додаток укладено, і роз'яснити вжиті скорочен­ня чи якісь інші особливості оформ­лення, коли такі є.

У додатки можна також винести мапи й картосхеми, обкладинки дру­кованих видань, фотографії дійових осіб, краєвиди міст тощо. Якщо при цьому використано мистецьку про­дукцію (портрети, гравюри, пейзажі, жанрові чи батальні полотна тощо), варто пам'ятати, що ілюстрації до нау­кової розвідки мають бути автентич-йими, себто час появи того чи того зоб­раження мусить більш-менш збігатися з часами, описуваними в тексті. Приміром, не варто ілюструвати студію про Люблінську унію 1569 р. полот­ном Яна Матейка, хай і прегарним. Як і в попередньому випадку, кожен із та­ких додатків потребує легенди: звідки взято цю світлину чи малу, чийого пензля портрет тощо.

Врешті, коли йдеться про моногра­фію, то її мають супроводжувати по­кажчики. Ця чемна звичка демонструє повагу до читача, якому не доведеться гортати 400 сторінок, аби знайти по­трібну місцевість чи потрібного персо­нажа. Індекси можна укладати по-різ­ному - на смак автора (окремо покаж­чики імен, топонімів і понять; комбіно­вано все разом за абеткою тощо). Але вони мають бути, і квит.

Насамкінець ще раз процитую зга­дану на початку цього параграфа до­тепну книжку Умберто Еко. Розібрав­шись із усіма тонкощами, крапками, комами та принципами оформлення роботи, він завершує свої поради так:

Занудство? Не сказав би. Охайність. Ви ж поправляєте краватку, коли вона сповзає набік, і навіть найрозхристаніші «неформали» не ходять із пташиними какашками на пальті.

Неписана конвенція академічної етики

Академічна етика - це сума неписа­них правил поведінки науковця, що діють так само, як і правила соціяльно-го спілкування. Хам не вітається, заходячи в приміщення, а чемна людина вітається. Чому? Не тому, що існує «закон про вітання», а тому, що так прийнято, бо прийнято. В наукових

[333]