Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом.

го дійшла більш-менш докладна інформація, постає як період блиску­чого розквіту, хоча насправді «розкві­том» є наше власне знання. Натомість «темні віки», про які історикові відо­мо тільки те, що вони були, постають у його уяві - коштом ліпшої обізнаності з «ясними часами» - як безпро­світне скніння (саме ця оптична ілюзія заклала у XVIII ст. підвалини для ідеї прогресу).

Клопоти з хаосом одиничного

Історик, свідомий пасток свого фа­ху, звісно, намагається хоч якоюсь мі­рою зарадити собі з цією зливою пе­решкод або принаймні упіймати себе за руку, коли сам завважить надто помітний тиск того чи того чинника на власне сприйняття (що й відрізняє йо­го від історика «наївного», який вірить у можливість стерильного знання: ад­же діагностувати хворобу — це вже по­чати лікування). Проте ще гірші небез­пеки чатують на історика, котрі він по­чинає описувати минуле, себто зводи­ти докупи у власному тексті ті розріз­нені свідчення, що знайшов у джере­лах (і вже більш-менш «розсортував», керуючись «поза джерельним знан­ням»). Адже самі по собі ті чи ті зблис­ки свідчень не оголосять нам, що є причиною, а що наслідком, що призве­де в майбутньому до кардинальних змін, а що так і залишиться разовою пригодою. Як виглядає в джерелах цей «хаос одиничного», найліпше видно з хронік. Скажімо, укладач «Повісти минулих літ», пообіцявши «по порядку положити числа», пропускає в цьо­му «порядку» цілі пучки років, коли або нічого вартого уваги, на його думі ку, не сталося - «ничтоже бьість», або, може, й сталося, але він про це не знає, як ось тут:

У рік 866. Рушив Аскольд і Дір на : греків... [центральну частину коротенької оповіді тут займає Влахернське чудо з ризою Богородиці].

Урік 867. [Запису немає - «ничтоже бнсть»?].

У рік 868. Почав цесарствувати Василій.

У рік 869. Охрещена була вся земля Болгарська.

У рік 870. [Запису немає ні тут, ні в наступні роки аж до 878 р. - «ничтоже бьість»?].

У рік 879. Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки ¿ сина Ігоря, бо той був дуже малий. Урік 880. [Запису немає ні за цей, ні j за 881 р. - «ничтоже бнсть»?]. Урік 882. Вирушив Олег (у похід), узявши багато своїх воїв... [...] І при­були до гір київських... [...] І вбили вони Аскольда і Діра... [...] І сів Олег І князюючи в Києві...

Для сучасного читача в цьому телег­рафному переліку найважливішим є по­відомлення про те, як «сів» у Києві Олег, бо це пов'язано з початком руської дер­жави, але ця важливість випливає лише з нашого «напередзнання». Натомість се­редньовічний літописець не шукав спіль­ного змісту в нанизаних один за одним розрізнених епізодах, а Влахернське чу­до - як маніфестація божественної при-сутности в людських діяннях - мало бу-

[266]

«Структура» - віртуальний помічник історика у двобої з одиничним

ти для нього набагато іраншозтшою по­дією, ніж самі ці діяння.

Процедуру надання значущосте тому чи тому частковому епізодові, до якого «прив'язуватиметься» ціла кон­струкція, Гейден Вайт описує через та­ку виразну формулу: коли позначити шерег засвідчених джерелами епізодів ; як а, Ь, с, d, е... п, то після надання кот­ромусь із них причинної значущосте той самий шерег постане у вигляді дов­гої низки модифікацій, де оповідь у кожному з випадків буде організовано довкола «важливого» епізоду:

А, Ь, с, d, е... п

а, В, с, d, е... п

a, b, С, d, е... п

a, b, с, D, е... п тощо.

У який же спосіб відбувається навчання такої причинної значущости, себто чим керується історик, коли, вписуючи минуле, обирає за «голов­ний» якийсь один епізод чи кілька схожих із-поміж багатьох? Тут на аре­ну переможно виступають одразу чо­тири знаряддя «зв'язування» частко­вого та мінливого в певну цілість. Найвищу, сказати б, теоретичну схо­динку в їхній ієрархії посідає наперед задана пояснювальна схема «сенсу історії», а нижчі, вже суто робочі, -зв'язкові поняття або «зв'язуваль­ний концепт» [cołligatory concept]), моделі та метафори. Пояснювальні схеми домодерної історіографії ми вже обговорювали - це античний кругобіг часів і християнське Провидіння Господнє. За Романтизму Про­видіння поступилося німецькій «ідеї історії» («історизмові»), згідно з якою рожне масштабне явище містить у собі закладену Богом внутрішню сутність, що може варіювати та набу­вати певних мутацій у часі, але своєї природи («внутрішньої правди») не міняє. В другій половині XIX ст. цю, як її називали опоненти, «німецьку метафізику» потіснив позитивізм - із його впевненістю в закономірному та неухильному поступі людства (про це теж докладно вже йшлося). Але й по­зитивізму судилося не надто довге життя. Впродовж першої чверте XX ст. його впевнено потіснив структура­лізм, застосувавши інакші способи синтезувати в єдиному поясненні різ­норідні «факти» минулого. Як — піде мова далі.

«Структура» — віртуальний помічник історика у двобої з одиничним

Уподібнення певного феномену ми­нулого до нібито наділеної внутрішнь­ою цілістю структури спирається на філософсько-методологічний засно­вок, згідно з яким будь-яке явище дійс­носте є системою, що її утворюють прос­тіші елементи. Отже, за основу істо­ричного пояснення взято погляд на всі конкретні феномени (події, явища, вчинки людей тощо) як на складники уявної системи (структури). За дотеп­ним висловом Антуана Про, досліджу­ваний феномен опиняється «в самому центрі структури - як дріжджі в тісті або як хробак у яблуку». Серед бага­тьох «структуралізмів», себто способів моделювання «структур», що перекочу­валися через історичну думку впро­довж XX ст., найуживанішими, за

[267]