Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом..

Мольєровому героєві годі не говорити прозою. Адже навіть коли нам не до-вподоби слово «модель», то все одно досліджувані події/явища зліпляться у нашій свідомості докупи за певною сумою ознак, що їх ми «наперед знає­мо», бо перед власним дослідженням прочитали розумні книжки, присвя­чені аналогічним чи схожим подіям/ явищам.

Розгляньмо для прикладу одну з найпопулярніших у другій половині XX ст. моделей - модель модернізації. Поняття «модернізація» належить до тих успішних метафор, які, народив­шись у потрібний час на потрібному місці, практично від моменту появи перетворюються на модель описуван­ня/пояснення минулого. За приклад таких посестер «модернізації», які на­довго задали історикам і напрям, і по­яснювальний концепт, і тип відбору та інтерпретації джерел, можна згадати метафору «революції», що її запрова­дила французька історіографія ще в добу Романтизму, чи метафору «уяв­леної спільноти» (imagined communi­ty), яку 1983 p. ужив у першому ви­данні своєї праці Бенедикт Андерсон на позначення процесів націотворення і яка впевнено прижилася у сучасних студіях над націями та націоналізма­ми. Витоки моделі модернізації до­слідники вбачають у Спенсеровій те­орії еволюційного розвитку суспіль­ства, себто в поступовому нагрома­дженні змін - на відміну від революції. З ідеями Спенсера перегукувалися по­гляди Еміля Дюркгайма та Макса Ве­бера. Хоча Вебер уникав слова «ево­люція», але історію суспільства також тлумачив як наслідок поступового я неухильного процесу творення дедалі складніших і деперсоналізованішпх («раціональних») форм суспільної ор­ганізації - наприклад, у бюрократизації управління. Модель модернізації, зародившись серед соціологів як свого роду синтез поглядів Еміля Дюркгай­ма та Макса Вебера, упродовж 1960-і тріумфально завоювала серця істориків. Це сталося тим легше, що марк­сизм помалу втрачав рештки свого чару серед західних науковців, а модернізаційна пояснювальна схема виразно опонувала марксистській ідеї соціяльного конфлікту як єдиного «ру­шія» історії (саме так, зокрема, її зроі зуміли й опікуни ідеологічної незайманости в СРСР, оголосивши «буржуї азною теорією»).

Стрижнем модернізаційного підхо­ду є синтезування минулого в певну цілість на підставі низки усталенні ознак трансформації традиційних суспільств у «модерні», індустріяльні «Традиційне» та «новочасне» (модер­не) суспільства, згідно з цією моделли протиставляються у таких аспектах»

1) Традиційна суспільна ієрархія спирається на походження, соціяльниі мобільність усередині такого суспільства низька. Натомість модерну ієрарархію зіперто на кваліфікації та особистих здібностях індивіда, соціяльна мо­більність усередині такого суспільства висока. В першому випадку базовою одиницею виступає мала група - «спільнота» (Gemeinschaft), де всі усіх знають «обличчям в обличчя», досвід пере­дається усно, а міжособистісні взаємна ни зумовлює звичай батьків і дідів

[272]

Моделі - помічник історика в конструюванні смислових цілостей

(«добра старовина»). В другому «спіль­ноту» витісняє деперсоналізоване «сус­пільство» (Gesellschaft), де панує еко­номічний розрахунок і договірні, знео­соблені стосунки: в економічній сфері це набуває вигляду ринку, у владній -форми бюрократичного управління то­що (варто принагідно додати, що таку межу між традиційним і новочасним суспільством запровадив ще 1887 р. німецький соціолог Фердинанд Теніс у праці «Gemeinschaft und Gesellschaft»). Водночас малі групи починають ор­ганізовуватися за іншим принципом - y формі товариств чи об'єднань за фа­рсовими, політичними, релігійними й иншими інтересами, саме це і закладає підвалини громадянського суспільства.

2) Неоднакові форми суспільної ор­ганізації знаходять прояв також у не-однаковому ставленні до змін. У традиційних суспільствах, де зміни нагро­маджуються поволі, люди або сприй­мають їх вороже (як замах на «добру таровину»), або просто не помічають. У модерних суспільствах навіть неочі-кувані й раптові зміни сприймають позитивно, а інституції чи ідеї, що таким змінам опираються, розцінюють як застарілі (про таку модернізацію сус­пільства, як правило, сигналізує відмо­ва ототожнювати «старовину» з доб­рим, а нове - з «поганим»).

3) Культура традиційних суспільств ірраціональна (магічна чи релігійна), культура модерних суспільств - раціо­нальна (світська й наукова). Тож про­цес модернізації супроводжує секуля­ризація культури й освіти.

Модель модернізації була дуже інтен­сивно розбудована у 1950-1960-х pp., коли обговорювалися її зміст, критерії, типи, рівні, фази, механізми та соціяльні носії. Однак упродовж 1970-х фортеця захиталася: опоненти атаку­вали концепт модернізації як такий, що ототожнює «модерність» винятко­во з типом розвитку індустріялізова-них і урбанізованих суспільств Заходу, а отже, модернізаційна схема, що позиціонує себе як універсальна, на­справді не охоплює інакших, ніж євро­пейський, варіянтів розвитку - ска­жімо, японського чи китайського.

Не зупиняючись на деталях скеп­тичних сумнівів у достатній «типовос­ті» ознак, які прийнято виділяти як «модерні», зазначу лише, що для істо­риків перехідної від Середньовіччя до Нового часу доби модель модернізації принесла неабияку користь. Адже власне в ході цих досліджень стала вповні очевидною «старомодність» та пізнавальна некоректність хроноло­гічного рубежу між тим і другим, який для Европи звично маркували кінцем XV століття. Наприклад, задовго до «питомого терену» модернізаційних перетворень, що їх принесла з собою індустріялізація, було започатковано такі неодмінні складники функціону­вання «модерних» суспільств як ур­банізація, секуляризація, бюрократи­зація влади тощо. Ця обставина під­штовхнула до виокремлення й «усамостійнення» періоду XVI-XVIII ст., на який припадає ціла низка соціяль- них і світоглядних мутацій - «військова революція», «друкарська революція», «освітня революція», оформлен­ня нових владних доктрин, поява пер­ших «національних» та абсолютистсь-

[273]