Обгрунтування гіпотези: долаючи страх перед чистим аркушем

здалося переконливим у роботах попе­редників, те, що викликало сумніви, й те, що було зафіксоване при опрацю­ванні джерел, яким ми ставили власні запитання, ми напевно з'ясуємо, що са­ме в цих інформаціях є спільним, себто що напрошується на роль пояснюваль­ної гіпотези. Лишається, отже, обмірку­вати якнайдетальніший проект монту­вання нотаток, аби один ланцюжок міркувань і доказів логічно вплітався в інший.

Уклавши план, можна ставати до писання. Тут на часі друга порада: не бійтеся чистого аркуша! Іншими сло­вами, не варто боятися того, що ваш текст у першій версії буде логічно та мовно негодящим, - уміння писати є Божим даром, який історикам, на жаль, дається нечасто. Тож викладайте свої спостереження та міркування як собі знаєте - кострубато, ба навіть ха­отично, але конче простуючи за нит­кою плану, бо інакше тяжко буде ви­гулькнути з того лабіринту. На завер­шальній стадії роботи всі недоладності стилю та логічні неузгодженості дове­деться зредагувати, але наперед треба мати те, що підлягає редагуванню -чернетку тексту. Перечитуючи її, подумки «проговорюйте» текст - так ви ліпше «почуєте» незграбні фрази, обірвані речення, надокучливі повто­рення одного й того самого слова чи звороту, неповноту або нечітке форму­лювання доказів, логічні недохопи та суперечності. Коли вам слон не насту­пав на літературне вухо — завважите й убогість синоніміки чи млявість, неви­разність оповіді. Про ортографію та пунктуацію делікатно промовчу: мій чималий досвід читання кваліфіка­ційних робіт і дисертацій підказує, що на це лихо немає ради, лишається тіль­ки зітхати: «І куди дивиться школа!».

Врешті, третя порада стосується стрункости викладу. Простіше кажу­чи, належить чіпко тримати в голові мету й завдання своєї роботи, аби раз у раз не «відносило вбік» - на сюжети й міркування, безпосередньо не до­тичні досліджуваної теми. Коли ж логіка викладу таки вимагає відхили­тися - скажімо, згадати передісторію чи післяісторію епізоду або навести якусь паралель, то після цього екс­курсу варто замаркувати повернення до магістральної лінії (наприклад, зворотом «повертаючися до...»). Ще один спосіб «злеґітимізувати» відхи­лення - це винести їх у підрядкову примітку. По приклад можемо звер­нутися, скажімо, до такого вишукано­го стиліста, як Ігор Шевченко. Харак­теризуючи в одній зі статтей спе­цифіку релігійних місій Візантії X ст., він побіжно зазначає: «Поразка спіт­кала Візантію тільки з уграми, котрі близько 1000 року прийняли покро-вительство Заходу». В примітці ж цю фразу доповнено так:

Це була почесна поразка. Щоправ­да, король Гейза і його син Іштван у 970-х pp. приєдналися до Римської Церкви, однак ще у середині X ст. перші з угорських воєвод були охрещені, а перший угорський єпис­коп висвячений саме у Царгороді. Вплив Візантії в Угорщині тривав до XI ст. і далі. Див. [тут ідуть по-силання на відповідну літерату­ру. - Н. Я.].

[321]

Розділ 11. Нарешті вистражданий текст

На завершення нагадаю про чемну звичку не стомлювати читача довже­лезними суцільними текстами без жодних внутрішніх «перегородок». Коли йдеться про книжку чи кваліфі­каційну роботу, то її основну частину з викладом дослідницьких спостере­жень прийнято розбивати на розділи та параграфи у межах тих розділів: це допомагає читачеві зорієнтуватися у тексті, а вас позбавляє клопоту вибу­довувати «зв'язкові містки» між тема­тичними блоками. В статтях зазвичай розділів і параграфів немає, але й тут, коли текст довший, варто відділяти один блок міркувань від іншого або внутрішнім заголовком, або графічни­ми знаками, що його замінюють (на­приклад, трьома зірочками). І не забу­вайте про абзаци! Адже читати сторін­ка за сторінкою не розбитий абзацами текст - це справжнє випробування навіть для такого призвичаєного чита­ча, як авторка цих рядків.

Аргументація «від джерела»

Історик, на відміну від філософа чи теоретика-культуролога, є людиною підневільною. Правила його ремесла вимагають не задовольнятися спеку­лятивними розмислами, тож кожен описуваний епізод належить підкріпи­ти джерелами - «закути у примітки». Скажімо, якщо ми пишемо: «Ширили­ся такі-то чутки», то повинні тут-таки, у примітці вказати, звідки нам відомо, хто та про що пліткував. Коли ствер­джуємо, що певна ідея «оволоділа ма­сами», то мусимо знайти у джерелах свідчення про те, як та ідея, достоту немов вірус ґрипу, перейшла від Івана до Петра, від Петра до Семена і т. д. - аж доки сума Іванів-Петрів-Семенш набуде ознак «маси». Навіть дрібні рушення цього невблаганного «закони ремесла» шкодять репутації історика. Наприклад, в одній із праць про Мелетія Смотрицького натрапляємо на таке: «Його книжка {«Тренос») ходила по руках, нею зачитувалися і вважала її неоціненним скарбом». Може, так ї було, але автор не повідомив, звідки він про це дізнався, тож ми - люди, які не спеціалізуються на історії читали кого обігу в Речі Посполитій початку XVII ст., - йому не віримо, ба більше, починаємо з підозрою сприймати і решту тверджень, себто ставимо під сумнів фахову компетентність цілої книжки.

Проте «факт» як такий не є нашою метою - він потрібен історикові, про що вже була мова раніше, тільки як «будматеріял» для споруджуваної цілости. Описуючи таку цілість, можна піти двома шляхами: або відразу задек­ларувати свою гіпотезу й далі під­кріпити її фактом, або навпаки - викласти факт чи низку фактів, зрезюму­вавши їх у висновку (тоді повідомлен­ня про «факти» варто супроводити міркуваннями щодо їх вірогідности та щодо надійності джерела, звідки вони походять).

Приклад першого (з відповідними посиланнями на джерела):

Для перебирання місцевими партій­ними комітетами реальної влади на місцях[у західних областях Ук­раїни. - Н. Я.] прискореними темпа­ми формувалися первинні партійні

[322]