Аргументація «від думок попередників»

Врешті, остання деталь: якщо дже­рело процитовано не за публікацією чи рукописом, а за працею попередни­ка, це слід конче зазначити у примітці: Цит. за: (далі йде назва праці, звідки запозичено цитату).

Насамкінець не зайвим буде нага­дати про уважність до словника по­нять, ужитих у джерелі. Адже бага­тьох термінів, якими оперує джерело, в дослідницькому тексті не уникнеш, а тим часом вони давно вийшли з обі­гу й стали незрозумілими навіть для колеґи-історика, що займається «ін­шою історією». Такі терміни слід або пояснювати у підрядкових примітках при першому вживанні, або, коли ро­бота з огляду на її тему перенасичена специфічними поняттями, просто до­давати до неї термінологічний слов­ничок. Приміром, досліджуючи адмі­ністративні інститути Великого кня­зівства Литовського XV-XVI ст., ми, зокрема, натрапимо на такого собі мостовничого, якого сучасним сло-вом аж ніяк не заміниш. Отже, впер­ше згадавши про нього, мусимо в під-рядковій примітці пояснити: «Мос-товничими називали наглядачів за [станом доріг, мостів і гребель у маст­иках великокняжого домену».

Те саме стосується й іншомовних слів чи речень. Коли такі трапляють­ся у тексті джерела, то в підрядковій Юримітці треба подати їх українсь­кий переклад, зазначивши мову. Ска­жімо, до процитованої фрази «Набу­ває сили закону все, quod ргіпсірі placuit» належить додати примітку-переклад: «Що подобається волода­реві (лат.)».

Аргументація «від думок попередників»

Коли джерела - це хліб, буквальна пожива історика, то поживою, що сти­мулює його інтелект, є наукова літера­тура, прочитана, поки він готувався до дослідження, й повторно переосмисле­на після опрацювання джерел. Ба на­віть простий перерахунок праць попе­редників на початку роботи виконує важливу функцію - вписує досліджен­ня в певний корпоративний професій­ний дискурс, що його належить у чо­мусь доповнити, а в чомусь оновити чи заперечити. Адже тільки в перебігу чи­тання/переосмислення - вже на під­ставі власної обізнаносте з джерела­ми- набуває завершеної форми наше розуміння того, гир саме досліджене не­достатньо, де попередникам забракло доказів, де їх збила з правильного (як нам здається) шляху певна упере­дженість, врешті - хто тут «союзник», а хто «противник» із погляду концепції, що нам імпонує.

Усі ці моменти знадобляться при написанні власного тексту. Скажімо, коли виникне потреба підсилкййй свій скромний голос вагою «авторитету» — можна апелювати до того, що й хтось із великих теж так думав (як-от: «За припущенням Михайла Грушевського, такі-то чинники лежали в основі того-то. Здійснене нами дослідження виразно потверджує слушність цієї думки»). І навпаки — якщо авторитет таки в чомусь помилився, це дає наго­ду скромно (!) виопуклити власні за­слуги приблизно в такій формі: «Сво­го часу Михайло Грушевський при-

[325]

Розділ 11. Нарешті вистражданий текст

пускав те-то. Пізніші дослідження показали, що ця гіпотеза не у всьому витримала перевірку часом. Зокрема, наведені нами факти дають змогу уточнити те й те».

Коли ж ідеться про конкретні сту­дії, присвячені тій самій тематиці, що й наше дослідження, то вони можуть прислужитися як зручні відправні пункти для власних міркувань. На­приклад, приступаючи до розгляду якогось часткового сюжету, зручно починати зі згадки про те, що його вже заторкували в такій-то книжці або статті, але там він не дістав усебічного висвітлення:

□ бо це не входило до авторових намірів?

□ бо авторові, на нашу думку, забракло доказів;

□ бо автора завела на манівці некоректна, з нашого погляду, концепція;

□ бо автор занадто, на нашу думку, до­вірився джерелам.

Усі перераховані аргументи, крім першого (де просто констатовано інак­шу мету цієї роботи), передбачають дис­кусію з попередниками. Повище ми вже згадували, що початківець має дискуту­вати чемно (скажімо так: за взірцем японської культурної традиції, де від­мовляють, не вживаючи слова «ні»). За-

[326]