Текст історика у світлі читацьких очікувань

ґандистськими потребами. При цьо­му засудження є зазвичай суто мов­ним продуктом, який пошуком до­казів себе не переобтяжує, а міра емоційности мовлення може бути варіятивною - від пропаґандистсько-патосної (як у наведеному прикладі) до стриманішої та завуальованішої (скажімо, у використанні протилеж­них понять при описі однієї і тієї са­мої дії: один військовий загін «узяв» місто, а другий «вдерся» до міста ясно, що «беруть» наші, а «вдирають­ся» чужі, яких слід осудити). Стра­тегії схвалення, на відміну від стра­тегії засудження, самої стилістики не досить — їй потрібні докази та відповідний монтаж аргументів.

Радикальною формою стратегії схва­лення є апологетичний тип історіопи-сання, де монтаж аргументів відступає на другий план, а в свої права вступає стилістика. Екзальтовано піднесений тон має на меті не так розповісти про подію, як викликати читачеве співпере­живання - у захопленні небуденністю, звитягою, актом самопожертви, надзвичайною постаттю тощо. В такий спосіб читача немовби запрошують стати свідком/учасником неупередженого «суду історії», котра увінчує лаврами героїв, хоча насправді в апологетичному письмі якнайвиразніпіе дається взнаки симптом «змішування історії з істори­ком» - те, в чому свого часу зізнавався іще Жуль Мішлє: «Проникаючи в об'єкт, ми починаємо любити його тре­петним серцем».

Квазібезсторонність зазвичай є яск­равим взірчиком позитивістської істо­ріографії, де історикові не годилося вигулькувати з-поміж «фактів». Факти мали промовляти самі за себе, представ­лені якомога повніше й об'єктивніше - достоту за приписом римської юрисп­руденції, що вимагає вислухати докази обох сторін судового процесу. Насп­равді ж, як уже знаємо, історії, стерильної, «знезараженої від історика», не бу­ває за означенням. Уважно перечитав­ши ритуальні приспіви «з одного боку - з другого боку», ми легко визначимо, на чию сторону схиляється історикове «тре­петне серце».

Врешті, при застосуванні стратегії іронічної відсторонености яскраво оп-риявнюється новітній, релятивістсь­кий, тип історичного мислення. Вжи­вання абсурдних - в контексті описува­ного — метафор, приписування особам чи подіям властивостей, яких вони напевно не могли мати, врешті — легка й дотепна манера оповіді свідчать про те, що автор сам ставить під сумнів власні твердження, та й взагалі критично оці­нює можливість адекватно передати суть описуваних явищ.

Текст історика у світлі читацьких очікувань

Лишається коротко заторкнути проблему емоційного впливу на чита­ча, що переважно ототожнюють з пи­танням про «нудну» чи «виразну» мо­ву історичної праці (тут йтиметься лише про історіографію XIX—XX ст., бо домодерне історіописання мало бу­ти «виразним» засадничо — як один із різновидів красномовства). Передусе, звісно, вміння «яскраво писати» по­в'язане з літературними здібностями [283]

Розділ 9. Історик наодинці з власним текстом...

історика. Разом із тим не можна від­кидати й такого чинника, як мінли­вість читацьких очікувань. її, своєю чергою, зумовлював дух культури конкретного часу. Скажімо, роман­тична історіографія, попри голослів­ний «бунт проти риторики», ще несе на собі очевидні сліди романтичного культу неповторного - отже, під­штовхує історика до індивідуалізова­ного й барвистого викладу, досяжного засобами тієї-таки риторики. Ось яскравий приклад зі вступу до вже не раз згаданої «Історії Франції» Жуля Мішлє:

Цей випрацюваний твір, що забрав десь 40 років тяжкої роботи, було задумано у час липневого спалаху [революції 1830 p. - Н. Я.]. В ті не­забутні дні зблиснуло сліпуче світ­ло, і я помітив Францію. Вона мала хроніки, але зовсім не мала історії. [...] Я перший побачив її як душу і як особистість.

Постульована позитивістами «без­сторонність» історика породила над­звичайно нудний текст. Адже істори­кові належало бути «науковим», себ­то якомога детальніше підкріплюва­ти свій виклад фактами, здійснюючи при цьому довгі екскурси в критику джерел (у вже не раз згадуваній по­лемічній праці «Бої за історію» Люсьєн Февр назве такі праці «мо­нографіями, що писали фахівці для фахівців на фаховому жаргоні»). Сти­лістичним ідеалом вважали «яс­ність» викладу, що нібито мала ком­пенсувати його нудну нечитабель-ність. Наприклад, у редакційній передмові до першого випуску «English Histońcal Review» (1886 p.) цей постулат звучить так:

Замість вважати, що справжня історія нудна, ми вважаємо, що нудна історія - це зазвичай погана історія, тож ми найвище цінуватимемо тих авторів, котрі зможуть представити свої дослідження у ясний і переконливий спосіб.

Варто принагідно зауважити, що ефект нудного історіописання «фахівцем для фахівця» добре помічали й в Україні. Наприклад, порівнюючи чи­тацьку популярність романтика Ми­коли Костомарова та «майже пози­тивіста» Володимира Антоновича, літературознавець Василь Доманицький 1906 р. писав:

Костомаров має свої особливі при­кмети, які роблять його популяр­ним: ... він надає писанням своїм як­найбільше драматизму, ефектовнос-ти, піклується взагалі про зовнішню форму. [...] Для Антоновича ці прикмети зовсім мало варті, у нього біль­ше критики, аналізи, об'єктивізму. [...] Він не дає наперед жодної гото­вої вже думки... зовсім про читача не дбає.

Прикметно, що удоступнення істо­ріографічного твору для нефахівців вбачалося не так у зміні стилістики, як у скороченні критичного апарату. З цього можемо виснувати, що пере­січний читач сприймав нудне мовлена ня за неодмінну ознаку «наукової» історії. Це добре видно з передмови Михайла Грушевського до 1-го тому «Історії України -Руси » (1898 p.):

[284]