35. Інтонація, основні складники, функції

Інтонація - рух, зміна, динаміка тну, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок-мовлення. Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення (від гр. melodikós "мелодійний, пісен­ний") — зміна частоти основного тону, його діапазонів, ін­тервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вго­ру, вниз, рівно тощо).

інтенсивність (фр. intensif від лат. intensio "напру­ження") — підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. pausa "припинення") — перерва у зву­чанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра — артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що во­на працює артисткою в Києві.

Темп мовлення (італ. tempo від лат. tempus "час") — Швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошува­них за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення Мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільні­ше, неважливе — швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення — емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджу­вальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Наголос. Типологія наголосу»

Засобом об’єднання складів у одне фонетичне слово і відмежування його від інших фонетичних слів є наголос. Наголос – це фонетичний засіб. Наголос та інтонацію називають просодичними засобами.

Отже, Наголос – це виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

Розрізняють словесний, фразовий. Логічний, емфатичний наголос.

Словесний наголос:

1. Динамічний – виділення одного із складів більшою силою. (українська, англійська. Чеська, німецька, французька, італійська, іспанська і т.д.) Варто зазначити. Що сила динамічного наголосу в різних мовах неоднакова. Наприклад, в німецькій він сильніший за французьку. Динамічний наголос може бути фіксованим (польська, естонська, французька) – в усіх словах падає на певний склад (перший, останній), вільним (українська, російська, білоруська, сербська, литовська, абхазька) – може падати на будь-який склад. Можна привести приклад таких слів ( мати, природа) наголос падає на перший та останній склад. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну функцію (мУка, мукА, замОк, зАмок) і форморозрізнювальну (вІкна, вікнА, вихОдити, вИходити). У мовах з фіксованим і нефіксованим наголосом може бути нерухомий і рухомий. Нерухомий – у будь-який формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий – у формах одного й того самого слова падає на різні склади. (учитель, учителІ, рукА, рУки) теж саме і у польській мові. Деякі слова мають головний і побічний наголос . Побічний наголос мають складні слова – п’ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Такий наголос яскраво виражений в англійській мові. Причому він трапляється не лише у складних словах. А в усіх, які мають більше чотирьох склаів.

2. Музикальний наголос – виділення наголошеного складу інтонаційно (норвезька, шведська, литовська, словенська, сербська, японська). Буває тонічним – наголошений склад може мати різні інтонації. Висхідний наголос – акутований, низхідний циркумфлекс ним

3. Квантитативний наголос – виділення складу більшою тривалістю. (властиви й мовам де немає розрізнення на довгі і короткі голосні – норвезька мова). Трапляються випадки коли слова втрачають наголос і примикають до інших слів, об’єднуючись із спільним наголосом, такі слова називаються клітиками. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступного слова називаються проклітиками, а явище – проклізою. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ним одне фонетичне ціле називають енклітиками, а явище енклізою.

4. Фразовий наголос – виділення певного слова у фразі.

5. Логічний наголос – особливе виділення якогось слова чи слів у всьому висловлюванні. БРАТ прийшов до мене. Брат ПРИЙШОВ до мене і т.д.

6. Емфатичний наголос – емоційне виділення тих чи інших слів напруженою мовою певних звуків. 36. Склад та складоподіл

Склад – звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря, мінімальна одиниця мовленнєвого потоку, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків.

Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульна напруга та сонорна.

еспіраторна теорія (еспіраторне визначення складу). 3гідно з

нею склад — це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря.

Теорія мускульної напруги. Згідно з нею склад — частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його можна зобразити як дугу мускульної на­пруги (зусилля, вершина, ослаблення).

Сонорна теорія виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію.

Вершина — момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль — наростання звучності до вершини, а фіналь — затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад — частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), за­критий закінчується приголосним (кіт), прикритий по­чинається з приголосного (та, він), неприкритий — з го­лосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, мож­на виділити такі типи складів:

відкритий неприкритий (V*): і, у, о, англ. eye [al], ear [із] "вухо", are [а:] "є";

закритий прикритий (CVC): сад, кіт; англ. hat [haet] "капелюх", top [top] "вершина", look [lu:k] "погляд";

відкритий прикритий (CV): на, те, до; англ. day [del] "день", know [nou] "знати", far [fa:] "далеко";

закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум; англ. is [iz] "є", ice [ais] "лід", arm [a:m] "рука". складотворчим звуком, як прави­ло, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом (від гр. monos "один" і phthóngos "звук"). Якщо в межах одного складу існує де­кілька голосних, то їх називають поліфтонгами (гр. polys "численний", polyphthóngos "багатоголосний"). Серед по­ліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги.

Дифтонг (гр. díphthongos "двоголосний") — два голос­них, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність.

Трифтонг (від гр. triphthóngos "триголосний") — три го­лосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги.