12. . Основні властивості знаків, їх класифікація

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є пред­ставником іншого предмета і використовується для отримання, збе­рігання і передачі інформації.

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. Tisch, англ. table;) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація.

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив­ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б)один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню- ватися при незмінності плану змісту (бгчела —> бджо- ла) і навпаки (міщанин «житель міста» —і «назва соці- ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте- ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака, суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності.

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

13. Мова і мовлення

Мова - система одиниць спілкування і правил їх функціону­вання. Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і гра­матика, які існують у потенції, в можливості

Мовлення - конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мо­ви і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лін­гвістом Ф. де Соссюром. Незаперечним фактом є те, що існує єдина українсь­ка мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все, а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мов­ним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця ха­рактеризує власне мовлення, яке є унікальним, непов­торним. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мов­лення окремої людини, про мовлення молоді, усне побу­тове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими пара­метрами:

Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачи­ти і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосе­редньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загаль­ноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літера­турна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та гра­матичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні лю­ди можуть припускатися помилок. Унікальність мовлення полягає у своєрідному вико­ристанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (ви­падкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. Мова — явище психічне, а мовлення — психо­фізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологі­чний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприй­манням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (аку­стичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мов­лення можна характеризувати за темпом, тембром, три­валістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляють­ся послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мов­лення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мов­лення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (корис­туються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інфор­мацію. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто­ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З по­гляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необ­хідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'я­зані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стри­мує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюєть­ся, розвивається під його впливом. У мовленні з'являєть­ся нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірнос­ті породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мо­вою, а також мовну здатність людини в контексті її пси­хічних та інтелектуальних здібностей вивчає психо­лінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисциплі­на в середині XX ст