14. Теорія сумніву-віри ч. Пірса. Біологічна інтерпретація пізнання в прагматизмі. Метод науки.

Теорія сумніву-віри Ч.Пірса є передумовою і базою теорії прагматизму. В ній він відмовляється розглядати пізнання стосовно «зовнішньої» (об’єктивної) реальності і переносить увагу на внутрішню його специфіку. У зв’язку з цим Пірс говорить вже не про знання, а про віру (вірування), яку розуміє як готовність (і навіть звичку) діяти певним чином. Т.ч., пізнання тлумачиться як процес досягнення вірувань, призначення яких – спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки не виникає якесь «утруднення»; це породжує «сумнів», що зумовлює неспокій, який людини всіляко намагається усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, стимулює дії для його усунення – таку ситуацію Пірс називає дослідженням.

«Подразнення, спричинене сумнівом, викликає боротьбу, спрямовану на досягнення стану вірування… з сумнівом боротьба починається і з його припиненням закінчується. Отже, єдиною метою дослідження є встановлення вірування». «Можна припустити, -- продовжує Пірс, -- що цього нам недостатньо і що ми шукаємо не просто вірування, а істинного уявлення. Проте піддайте таку фантазію випробовуванню, і вона виявиться позбавленою ґрунту; варто досягти твердого вірування, і ми будемо цілком задоволені – незалежно від того, буде це вірування істинним чи помилковим. Найбільше, що можна стверджувати, - це те, що ми шукаємо вірування, про яке ми думали б що воно істинне».

Рух йде не від незнання до знання, а від сумніву до твердої думки (мнения) і до сталого вірування, яке є основною функцією пізнаючого мислення.

Мислення розглядається як пристосувальна діяльність організму; пристосувальна функція мислення протиставляється пізнаючій функції. Мислення спрямоване на регулювання стосунків між середовищем і організмом, спрямоване на вироблення реакцій щодо задоволення пристосувань, потреб. Людина живе у світі, тому виробляє типи звичок дій, які відповідають різним обставинам, що замінюють тваринні інстинкти – утворюють віру (вірування, нерелігійне переконання). Далі знову теорія сумніву-віри. Пізнавальна діяльність розглядається Пірсом як непізнавальна діяльність, яка направлена на забезпечення інтелектуального комфорту. Ця теорія заперечує наявність в людині пізнавального інтересу. Т.Ч., досягнення віри приводить за собою пасивність розуму, але забезпечує активність тіла, бо віра з точки зору прагматизма – це звичка діяти.

4 методи фіксації вірувань: 1) метод наполегливості (слепой приверженности); 2) метод авторитету; 3) апріорний метод; 4) науковий метод. Для досягнення стану вірування Ч. Пірс пропонує процедуру перевірки, називаючи при цьому чотири методи фіксації вірувань: "метод наполегливості", "метод авторитету", "апріорний метод", науковий метод. Безперечно, деякі з них важко називати методами, адже вони не співпадають з сучасним науковим розумінням методу як такого. Тому доцільно їх вживати в лапках, як свого роду метафори. Адже суть самого методу полягає в здатності його вести до конкретного результату, мети. Метод завжди стоїть між суб’єктом та об’єктом. Ч. Пірс же наводить т.зв. "метод наполегливості", який не є методом, а скоріше якісною стороною людини, тобто ніякого відношення до відносин між суб’єктом та об’єктом немає. Це ж стосується і "методу авторитету". Доцільніше говорити про фактор авторитету. Стосовно ж наукового методу та апріорності, то тут сумнівів не виникає.

Отож, суть "методу наполегливості" полягає в тому, що людина дотримується своїх переконань, відкидаючи будь-яку критику зі сторони, не звертаючи увагу на співвіднесення їх з фактами. Цей "метод", за Ч. Пірсом, дає дуже виразні та яскраві результати. Він, перш за все, сприяє інтелектуальному спокою, адже переконання часом є настільки незворушними, що їх важко спростувати якимись зовнішніми факторами. Вони долають внутрішній неспокій, перевищують всі незручності. "Людина, переконана в приготовленому їй місці в раю при умові виконання нею при житті деяких простих ритуалів, віддається душевному задоволенню, не маючи ніяких шансів переконатися в тому, якою наївною і необґрунтованою є її віра". Вона йде по життю часто систематично випускаючи з уваги те, що могло б змінити її погляди, навіть, коли мова йде про раціональне обґрунтування протилежного. Але "метод наполегливості" неефективний в соціальному середовищі, адже людина рано чи пізно все ж розуміє, що знайдуться тисячі різних (часом опозиційних) життєвих позицій, відмінних від її власної. Крім того, вона вивчаючи останні, може засумніватися у своїх переконаннях. А це вже вихід на міжособистісну толерантність, коли акцент робиться вже не на переконаннях окремого індивіда, а на сукупності переконань суспільства.

В історії вищезгадана проблема часто вирішувалася шляхом звернення до авторитету. На ньому Ч. Пірс особливо не наполягає, хоча й відзначає його корисність перш за все для підтримки теологічних та політичних вчень, а, отже, ефективність для закріплення вірувань вже не для окремого індивіда, а в цілому суспільстві. "Для маси людей і не існує, можливо, кращого методу, ніж цей". Хоча треба врахувати й той момент, що жодна тоталітарна організація не в стані контролювати абсолютно всі думки і переконання своїх підданих. Через це, продовжує Ч. Пірс, "думки з приводу цілого ряду важливих питань залишаються на розсуд самих людей, які й будуть формувати свої погляди, слідуючи природному порядку речей". Таким чином, Пірс хоче відзначити необхідність обґрунтування нового методу. Ним є науковий. Він переважає не лише "метод наполегливості" та "метод авторитету", але також і апріорний метод, про який Ч. Пірс також згадує, як про існуючий, але не обов’язково ефективний. Апріорний метод претендує на згоду з розумом, має "звільнити наші думки від елементів випадковості та свавілля". Але кожен з філософів, виходячи зі своїх переконань, смаків, намагається обґрунтувати істинність власних і лише власних досліджень, часом виходячи на авторитарний стиль мислення. Виходом з такої ситуації у Ч. Пірса стає науковий метод, що єдиний у своєму роді здатний зробити вірування стійкими, відповідає бажанню людини отримувати достовірні знання, а, отже, такі, що відповідають реальним подіям, фактам. У цьому аспекті Ч. Пірс недалеко відходить від арістотелівського розуміння істини як відповідності (кореспондентська теорія істини).