62. Філософсько-антропологічне вчення м.Шелера і феноменологія.

Твір „Положення людини у космосі” М Шелера вважається першою працею власне з антропології. Феноменології Шелер присвятив роботи "До феноменології та теорії симпатії і про любов і ненависть" і "Феноменологія і теорія пізнання".

З феноменологією Шелер має стосунок саме через його аксіологію. Однак, щоб усвідомити всю принциповість і необхідність саме феноменологічної основи в шелерівській аксіології, потрібно пояснити власне шелерівске розуміння феноменології, в її найбільш істотних відмінностях від феноменології Гуссерля. У феноменології Шелер створив особливий напрям - "прикладну феноменологію", спрямовану на вивчення і аналіз переживання ціннісних феноменів у релігійній свідомості. Якщо для Гуссерля феноменологія поставала строгою наукою, то Шелер вбачав у ній основу ДУХОВНОГО, в тому числі й інтелектуального, люблячого споглядання сутностей. Це визнання за філософією і феноменологією морального пафосу, породженого істинно релігійною свідомістю. Така націленість на абсолютно трансцендентне, таке, що само себе знаходить та відкриває в актах любові людини, робить феноменологію Шелера глибоко онтологічною - на відміну від феноменології Гуссерля, який надавав перевагу не проблемам онтології, а проблемам теорії пізнання, вирішуючи їх у дусі трансценденталізму. Шелер здійснював прорив до трансцендентного. До того ж важливо підкреслити, що оскільки особистість розумілася Шелером як мікрокосм, носій цінностей, то вона була важливо вже сама по собі, безпосередньо втілюючи в собі надсвітовий духовний центр.

Шелером виділяються дві характерні ознаки феноменологічного досвіду. По-перше, саме феноменологічний досвід дає безпосередньо факти самі по собі, тобто без будь-яких, у тому числі й історичних, опосередкувань. Саме тому в такому досвіді вся сукупність таких опосередкувань знаходить своє остаточне виконання, тому що вони можливі тільки на основі чистих сутностей, а тому у всіх символах буде поставати цей факт чистого споглядання, розкриваючи себе в них. По-друге, феноменологічному досвіду належить тільки те, що виявляє себе у відповідному акті як дане у спогляданні. У ньому немає нічого, що передбачалося або покладалося б ззовні, його суть як раз і полягає у співпадінні того, що покладається і того, що являється; співпадінні, що виявляє зміст феноменологічного досвіду, в якому в свою чергу і постає феномен, що себе розкриває.

Ідеї духу і особистості центральні для антропології Шелера. Людина не народжується особистістю, але стає нею в результаті багатьох зусиль накопичення і виховання духовних здібностей. Такий процес неминучий у житті кожної людини, але кожен проходить його по своєму шляху і зі своїм результатом, утворюючи і збираючи себе в постійному опорі світу і свого Я, перебуваючи зануреним в такі константи буття, як турбота, страждання і праця, але і в такі , як любов, надія, віра.

62(1). Джеймс «Прагматизм».

Вільям Джемс (1842-1910), вважав що сама дійсність має безліч форм, а вільна творчість кожної людини створює плюралістичну картину світу. У кожної людини свої способи філософування, бо, з її точки зору, філософувати означає мати індивідуальний спосіб сприйняття та відчування биття пульсу космічного життя", а сама філософська спрямованість обумовлена вродженим темпераментом людини. З точки зору прихильників прагматизму, філософія є методом залагодження суперечок філософів, заснованому на практичних наслідках наших дій. В основі прагматизму знаходиться те положення кантіанської філософії, яке стверджує, що справжнє знання про сутність речей спочатку недоступне людині, тобто принцип агностицизму. Пізнання нерозривно пов'язане із суб'єктом і його думкою. Саме суб'єктивна думка суб'єкта визначає уявлення про те, що правдиве, а що хибне і підтверджує цю істинність, хибність, успішність практичних дій людини.

В якості істини, яка може бути прийнята, У. Джеймс визнає лише те, що найкращим чином керує нами, що краще пристосоване до будь-якої частини життя і дозволяє краще всього злитися з усією сукупністю нашого досвіду. Істина, - вважає він, - це те, що допомагає асимілювати свій новий досвід з запасом старих переконань. Прихильники прагматизму стверджують, що істиною є те, що краще працює на нас. Її домагаються тільки для практики, а не для самоцілі. Цей підхід різко відрізняє філософію прагматизму від європейської філософської традиції шукання істини заради неї самої.

Особистість з її емоціями, інтересами та цілями в якості істинної реальності є єдиним суддею того, що відбувається в світі, і вищим критерієм всіх оцінок; її права набувають абсолютного характеру. Джеймс переконаний, що оскільки віра в бога має життєво важливе значення, то людина при відсутності раціональних підстав для віри може зробити свій вибір на користь віри на основі лише емоційної потреби простим актом своєї волі. Будь-яку проблему, наскільки б абстрактною і метафізичною вона не здавалася розглядати у відношенні до потреб, інтересів і запитів окремої людини, і саме вирішення її шукати в тому впливі, який вона може здійснити на людське життя. Свідомості не слід приписувати суть пізнавальні властивості, так як свідомість це перш за все активність.

Досвід- основоположне поняття філософії Джеймса, досвід співпадає з реальністю. Відчуття – це не образ реальності, а сама первинна реальність. Оточуючий світ сам по собі пластичний, це ми надаємо йому визначеності, якою він володіє. Весь визначений зміст дійсності обумовлений діями особистості, таким чином структура світу являється антропоморфною, ірраціональною, плюралістичною. В процесі творення дійсності людина має справу не з об’єктивним світом, не з матеріальним предметом, а зі світом свого власного досвіду, з потоком свідомості. Суб’єктом практичної діяльності є індивід, який переслідує власні цілі. Ідеї, теорії, судження, висловлювання мають мати практичні наслідки, інакше вони не мають для нас значення. Істинним ми називаємо все те, що являється для нас благим. Ідея сама по собі не є ані істинною, ані хибною, вона може стати істинною лише в процесі її застосування, перевірки, використання. За Джеймсом об’єктивної істини не існує, так як початком і кінцем філософування залишається індивід з його особистим досвідом.