22.Етичний соціалізм.

Етичний соціалізм є системою поглядів, що прагне обґрунтувати соціалістичний ідеал виходячи з моральних принципів. Концепціґя Е.с. висунута представниками неокантіанства у кін. 19 —поч. 20 ст.ст. Бернштейном; є складовою частиною ряду сучасних соціал-демократичних концепцій. Трактує соціалізм як етичний ідеал, що опирається на основні гуманістичні цінності ( свободи особи), справедливість, рівність, що й затверджується у результаті моральної еволюції й самовдосконалення людей ( як однієї з умов становлення демократичного соціалізму).

Етичний соціалізм - концепція, згідно з якою соціалізм слід розглядати головним чином як сукупність морально-етичних принципів і вимог. Представниками його виступають дрібнобуржуазні й ліберально-буржуазні (насамперед праві соціал-демократи) ідеологи, що запозичать аргументи з різних філософських напрямків. Теоретичне обґрунтування Е.с. одержав у неокантіанстві. Відкидаючи філософію марксизму, кантіанці (Коген, П. Наторп, Р. Штаммлер, К. Форлендер, Л. Нельсон і ін.) намагалися з'єднати науковий соціалізм із кантовской моральною філософією. Поняття «соціалізм» вони ототожнювали з «певним моральним світоглядом», а під етикою розуміли соціальну педагогіку, ціль до-рій - усунення протиріч у суспільних відносинах. На їхню думку, саме Кант був засновником цієї точки зору. Він нібито перший в одному з формулювань категоричного імперативу (чини так, щоб людство як у твоїй особі, так і в особі всякого іншого завжди розглядалося як мета й ніколи тільки як засіб) висунув основну ідею соціалізму - ідею солідарності. Обґрунтування вчення про соціалістичне перетворення - «позакласовою» теорією моральності фактично означало заперечення того, що соціалізм є результатом закономірного соціально-економічного розвитку, перетворювало це вчення в моральну концепцію. Кардинальні проблеми марксизму (класи й класова боротьба, соціальна революція, диктатура пролетаріату й ін.) відкидалися, і на перший плав висувалися моральні цінності й ідея поступового морального вдосконалювання людства. На практиці положення Е. с. конкретизувалися у формулі Бернштейна: «Рух - усі, кінцева мета - ніщо», яка означала відмову від боротьби за соціалізм. Е. с. пропагувався М. Адлером (Австрія), М. Туган-Барановським (Росія) і ін. Докладний виклад Є. с. дане в книгах Форлендера «Кант і соціалізм» (1900), «Кант і Маркс» (1911).

23. Вчення про цінності Ріккерта.

Теорія пізнання Ріккерта переростає у вчення про цінності. Сфера теоретичного протиставляється реальному і розуміється "як світ теоретичних цінностей". Відповідно теорію пізнання Ріккерт трактує як "критику розуму", тобто науку, яка не займається буттям, а ставить питання про сенс, вона звертається не до дійсності, а до цінностей. Концепція Ріккерта заснована, отже, не тільки на розрізненні, але і на протиставленні цінностей і буття, що існує. Є два царства - дійсність і світ цінностей, який не володіє статусом дійсного існування, хоча він не менш обов'язковий, значущий для людини, ніж світ існування. За Ріккерту, питання про протистояння і єдності двох "світів" з найдавніших часів і до наших днів утворює корінну, проблему і загадку для філософії, для всієї культури.

Перш за все, філософ за-кантовский визначає поняття "природа", бо нічого не означає світу тілесного або фізичного; мається на увазі "логічне поняття природи", тобто буття речей, оскільки воно визначається загальними законами. Відповідно предмет наук про культуру, поняття "історія" є "поняття одиничного биванія у всій його особливості та індивідуальності, яке і утворює противагу поняттю загального закону". Так "матеріальна протилежність" природи і культури виражається через "формальну противагу" природничо-наукового і історичного методів.

Продукти природи - те, що вільно виростає з землі. Природа сама по собі існує поза відношенням до цінностей. "Цінні частини дійсності" Ріккерт називає благами - щоб відрізнити їх від цінностей у власному розумінні, які не представляють собою (природного) дійсності. Про цінності, згідно Ріккерту, не можна говорити, що вони існують або не існують, а тільки те, що вони значать або не мають значущості.

Культура визначається Ріккертом як "сукупність об'єктів, пов'язаних з загальнозначущими цінностями" і жаданих заради цих цінностей. У співвіднесенні з цінностями глибше усвідомлюється специфіка методу наук про культуру. Вже говорилося, що їх метод Ріккерт вважає "індивідуалізує": науки про культуру як історичні науки "хочуть викладати дійсність, яка ніколи не буває загальною, але завжди індивідуальною, з точки зору її індивідуальності ..." Тому лише історичні дисципліни суть науки про справжню дійсність, тоді як природознавство завжди узагальнює, а значить, огрубляет і спотворює неповторно індивідуальні явища дійсного світу.

Історія як наука звертається аж ніяк не до всякого індивідуального факту або події. "З неозорої маси індивідуальних, тобто, різнорідних об'єктів історик зупиняє свою увагу спочатку лише на тих, які в своїй індивідуальній особливості або самі втілюють у собі культурні цінності, або стоять до них у деякому відношенні". Зрозуміло, при цьому виникає проблема об'єктивності історика. Разом з тим можна сподіватися на подолання суб'єктивізму в історичних дослідженнях, в "історичній освіті понять", якщо розмежувати: 1) суб'єктивну оцінку (вислів похвали або осуду) і 2) віднесення до цінностей, або об'єктивний процес виявлення в самій історії загальнозначущих чи претендують на общезначімость цінностей. Отже, в історії як науці теж практикується підведення під загальні поняття. Однак на відміну від природознавства в історичних дисциплінах не тільки можливо, але і необхідно не втрачати - у разі узагальнень, "віднесення до цінностей" - неповторну індивідуальність історичних фактів, подій, діянь.

Для Ріккерта значущість цінностей, віднесеної індивіда до цінностей суть найвищі прояви свободи людської особистості. Адже поряд зі світом дійсного, світом буття людина вільно і творчо творить світ належного, значущого. Підтвердженням сенсу, значення етичних цінностей стає "сама особистість, у всій складності її соціальної пов'язаності, цінність ж, в силу якої вона стає благом, є свобода всередині суспільства чи соціальна автономія". Устремління індивіда до свободи, до соціальної автономії вічно і нескінченно. І хоча "безперервно виникають нові поєднання", соціальна свобода залишається неповною і недосконалою.

В 1921 г. Риккерт написал «Систему философии», где систематизировал теорию ценностей как шесть сфер ценностей: 1) логика как сфера ценности истины; 2) эстетика как сфера высшей ценности прекрасного; 3) мистика и идеал безличностной святости; 4) этика, где доминирует моральность; 5) эротика и идеал счастья; 6) религиозная философия как сфера личностной святости. Каждой из этих сфер соответствует некое благо (наука, искусство, все-единое, свободное сообщество, мир любви, мир божественного), некое отношение к субъекту (суждение, интуиция, обожание, автономное действие, единение и т.п.) и определенная интуиция мира (интеллектуализм, эстетизм, мистицизм, морализм, эвдемонизм, теизм или политеизм).