66. Г. Ріккерт «о понятии философии».

Філософія хоче зробити предметом свого дослідження весь світ в цілому. Світ являє собою сукупність дійсності (суб’єкт, об’єкт) та цінностей, звідси світова проблема та завдання для філософії виявити їх взаємовідношення та можливу єдність. Кожна частина дійсності стала предметом окремої науки. По відношенню до дійсності перед філософією стоїть завдання: на противагу окремим наукам, які обмежені частинами дійсності, стати наукою про її ціле. Дійсність має бути даною нам як факт досвіду чи доступною для досвіду. Але ціле дійсності не доступне нашому досвіду, ми можемо його лише помислити, як таке, яке ми постійно маємо шукати, однак яке ніколи не знайдемо. Осягаючи ціле дійсності, ми перетворюємо його в постулат, що володіє значимістю, і через цю приховану цінність ціле вислизає від конкретних наук, і ми переступаємо межі дійсності. Всі проблеми буття стосуються частин дійсності і складають предмет спеціальних наук. Знання цих наук включає і їх оцінки та блага. Філософія починається там, де починається проблема цінності. Проблеми цінностей не можуть розглядатися об’єктивуючим методом. Філософія оцінок не є філософією цінностей. Теорія цінностей має абстрагуватися від дійсності. Сутність цінності в її значимості. Сфера культури – дійсність, пов’язана зі значимими цінностями. Філософія має починатися з культурних благ. Для цього слід звернутися до історії. Не суб’єкти, а дійсні об’єкти є вихідним пунктом філософії як теорії цінностей. Теоретична філософія виходить з культурного блага науки. В історичному розвитку в науці викристалізувались теоретичні цінності істини. Філософія долучається до історичного та іманентного, відкриваючи власні проблеми. Філософія цінностей – розширила поняття про світ, включивши туди цінності і смисл. Як теорія цінностей філософія має охопити багатоманіття культурних благ і зрозуміти систему цінностей, що лежить в основі культури. Вона має повязувати ці цінності з дійсністю, витлумачувати смисл різних проявів життя, викрити єдиний загальний сенс різноманіття людського існування. Проблема цінностей як цінностей належить філософії.

Для теорії цінностей мають інтерес такі цінності, які претендують на значимість, а тільки в сфері культури можна безпосередньо зустрітися з дійсністю, пов’язаною з такого роду значимими цінностями. Культура – сукупність благ. В культурних благах викристалізувалась множина цінностей. Історичний розвиток – процес цієї кристалізації.

67.Г.Ріккерт: «Науки о природе й науки о культуре».

Лідери баденської школи неокантіанства В. Виндельбанд ( 1848-1915) і Г. Риккерт ( 1863-1936) висунули тезу про наявність двох класів наук: історичних ("наук про дух") і природничих. Перші є ідіографічними, тобто такими, що описують індивідуальні, неповторні події, ситуації й процеси. Другі - номотетичними: вони фіксують загальні, повторювані, регулярні властивості досліджуваних об'єктів, абстрагуючись від несуттєвих індивідуальних властивостей.

Аналізуючи специфіку соціально-гуманітарного знання, Риккерт указував наступні його основні особливості: 1.його предмет - культура (а не природа) - сукупність фактично загальновизнаних цінностей у їхньому змісті й систематичному зв'язку; 2.безпосередні об'єкти його дослідження - індивідуалізовані явища культури з їхнім віднесенням до цінностей; 3.його кінцевий результат - не відкриття законів, а опис індивідуальної події на основі письмових джерел, текстів, матеріальних залишків минулого; 4.складний, дуже опосередкований спосіб взаємодії з об'єктом знання через зазначені джерела; 5.для наук про культуру характерний індивідуалізуючий метод (идіографічний), сутність якого складається в описі особливостей істотних історичних фактів, а не їхня генералізація (побудова загальних понять), що властива природознавству - генералізуючий метод (номотетичний); 6.об'єкти соціального знання неповторні, не піддаються відтворенню, нерідко унікальні; 7.соціально-гуманітарне знання цілком залежить від цінностей, наукою про які і є філософія; 8.абстракції й загальні поняття в гуманітарному пізнанні не відкидаються, але вони тут - допоміжні засоби при описі індивідуальних явищ, а не самоціль, як у природознавстві; 9.у соціальному пізнанні повинен бути постійний облік всіх суб'єктивних моментів; 10.якщо в природничих науках їхня єдність обумовлена класичною механікою, то в гуманітарному - поняттям "культура".

"Науки про природу й науки про культуру" (1911). Автор визначає природу як сукупність всього того, що виникло саме по собі, саме народилось і представлене власному росту. Протилежність в цьому природі є культура як те, що або безпосередньо створене людиною, діючою відповідно до поставлених нею цілей, або, якщо воно вже існувало раніше, в крайньому випадку, свідомо плекане нею заради пов’язаної з ним цінності. З цього розрізнення випливає основний поділ наук. Риккерт пише, що "ми можемо абстрактно розрізняти два види емпіричної наукової діяльності. На одній стороні стоять науки про природу, або природознавство. Ціль їх - вивчити загальні абстрактні відносини, по можливості, закони. Вони відволікаються від усього індивідуального як несуттєвого, і включають у свої поняття звичайно лише те, що властивие відомій безлічі об'єктів. При цьому немає об'єкта, що був би принципово вилучений з-під влади природничо-наукового методу. Природа є сукупність всієї дійсності, зрозумілої узагальнюючим чином і без усякого відношення до цінностей.

На іншій стороні стоять історичні науки про культуру. Названі науки вивчають об'єкти, віднесені до загальних культурних цінностей; як історичні науки вони зображують їхній одиничний розвиток у його особливості й індивідуальності", - це і є метод, що індивідуалізує.

Цим двом видам наук і їхніх методів відповідають і два способи утворення понять:

1) при генералізуючому утворенні понять із різноманіття даності вибираються лише повторювані моменти, що підпадають під категорію загального;

2) при індивідуалізую чому утворенні понять відбираються моменти, що становлять індивідуальність розглянутого явища, а саме поняття являє собою "асимптотичне наближення до визначення індивідуума". Об'єкти історичних наук - "суть процеси культури", яка є "сукупністю об'єктів, пов'язаних із загальнозначущими цінностями" і де одиничні явища співвіднесені з останніми - "у сенсі її змісту й систематичного зв'язку цих цінностей".

Ріккерт звертає увагу на: 1)Культура як духовне формоутворення "не може бути підкорена винятково пануванню природничих наук". 2)У явищах і процесах культури дослідницький інтерес спрямований на особливе й індивідуальне, "на їх єдиний і неповторний плин". 3)Якщо явища природи мисляться не як блага, а поза зв'язком із цінностями, то всі явища культури втілюють які-небудь визнані людьми цінності, які закладені в них споконвічно. 4)Тільки завдяки принципу цінності стає можливим відрізнити культурні процеси від явищ природи з погляду їхнього наукового розгляду. Метод віднесення до цінностей" філософ відрізняє від оцінки: оцінювати - значить висловлювати похвалу або осудження, відносити до цінностей - ні те, ні інше. 5)Важливе завдання наук про культуру – це підійти до істор.понять саме як до процесів культури, а не як до її результатів,тб. конкретно-історично. 6)У наук про культуру не може бути основної науки, аналогічній механіці. Проте, культура визначаться єдністю і об’єктивністю цінностей, які оцінюються нами. 7)У порівнянні із природознавством історичні науки відрізняються більшою суб'єктивністю й важливу роль в них грають такі феномени, як інтерес, цінність, оцінка, культура. 8)Не буває історичної науки без філософії історії. Остання і є загальна концептуально-методологічна підстава всіх наук про культуру.