53.Філософія культури о.Шпенглера. Тлумачення к.Ясперсом циклічності культур.

Для Шпенглера немає єдиної світової культури (як аналога гегелівської абсолютної ідеї). Є лише різні культури, кожна з яких має власну долю. Але й власна "ідея" кожної культури, про яку говорить Шпенглер, зовсім не аналогічна ідеї в гегелівському її розумінні. Якщо в Гегеля первинної була логіка, то в Шпенглера первинної є позараціональна й не зводима ні до якої логіки душу культури. Логіка ж, як, втім, і мистецтво, наука, політика завжди вторинні стосовно цієї душі. Культура в шпенглеровском розумінні - це символічно виражена значеннєва цілісність (система), у якій природно (і різноманітними способами) реалізує себе відповідна душа

Шпенглер виділяє декілька ("аполлонічна", "магічна", "фаустовська") типів душі, що лежать відповідно в основі грецької, середньовічної арабської і європейської культури. І тут відразу ж з'ясовується евристичне значення цих понять, що з'єднують раціональну думку з вираженням позараціональной "щиросердності".

Для Шпенглера всі культури рівноправні в тому розумінні, що кожна з них унікальна й не може бути засуджена із зовнішньої позиції, з позиції іншої культури.

Смерть культури є вичерпання її душі, коли її змісти вже не надихають людей, звернених тепер не до здійснення культурних цінностей, а до утилітарних цілей і благоустрою життя. Цей період Шпенглер зв'язує з настанням епохи цивілізації. Якщо культура перестає притягати й надихати людські душі, вона приречена. Із цих позицій Шпенглер бачить небезпеку, що несе із собою цивілізація. Немає нічого дурного в практичному благоустрої життя, але коли воно поглинає людину цілком, те на культуру вже не залишається щиросердечних сил, "вогонь душі вгасає"

З погляду Ясперса, в осьовий час відбувається становлення історії людства як світової історії, тоді як до "осьового часу" мали місце лише історії локальних культур. Він затверджує, що людство чотири рази як би відправляється від нової основи.

Спочатку від доистории, від ледь доступної нашому збагненню прометеевской епохи (виникнення мови, знарядь праці, уміння користуватися вогнем), коли вона стає людиною. У другому випадку від виникнення великих культур стародавності. У-третьому -від осьового часу, коли повністю формується справжня людина в його відкритості миру. У четвертому - від науково-технічної епохи, чий перетворюючий вплив ми випробовує на собі сьогодні. Якщо перевести періодизацію К.Ясперса в більше звичні для нас терміни, то його мова йде про періоди первісності (1), древневосточных культурах (2), осьовому часі і його наслідках (3), і тій епосі, що почалася в Х1Х - ХХ столітті разом з науково-технічною революцією (4). В осьовий час уперше розділяються як протилежності земля й небо, суща й належне, повсякденність й ідеал. Якщо для періоду архаїчної культури характерний локализм, обмеженість свідомості, то осьовому часу, його религиям і політичній культурі свойствен універсалізм - прагнення до поширення щирої віри й розширенню границь заснованого на ній держави.

Все це можна резюмувати в такий спосіб: осьовий час, прийнятий за відправну крапку, визначає питання й масштаби, прикладені до всього попереднього й наступного розвитку. Попередні йому великі культури стародавності гублять свою специфіку. Народи, які були їхніми носіями, стають для нас нерозрізненими в міру того, як вони примикають до руху осьового часу. Доісторичні народи залишаються доісторичними аж до того часу, поки вони не розчиняться в історичному розвитку, що йде від осьового часу; у противному випадку вони вимирають. Осьовий час асимілює все інше. Якщо відправлятися від нього, то світова історія знаходить структуру і єдність, здатні зберегтися в часі, і, у всякому разі, що збереглися до цього дня.