34. Г.Лейбніц

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) - видатний німецький філософ і природодослідник. Лейбніц був порадником Петра І за часів створення Російської Академії наук. Основні твори Г.В. Лейбніца: "Монадологія" (1714), "Теодицея" (1710) та "Нові досліди про людський розум" (1704).

Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об'єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади "з висвітлень Бога", вони "позбавлені вікон у зовнішній світ". Число монад нескінченне, всі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Лейбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від най-примітивніших несвідомих "малих перцепцій", монад - душ і монад - духів (з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади - Бога.

• Лейбніц слідом за Спінозою розглядає проблему свободи. Він широко тлумачить зміст самої необхідності. Лейбніц відносить до необхідності все те, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про яку справжню свободу і мови бути не може. Свобода є свобода діяння. Лейбніц розробив теорію про "передвстановлену гармонію" - теодицею. Теодицея - це боговиправдання, спроба виправдати явне й непримиренне протиріччя між вірою в могутнього Бога та існуванням у світі зла і несправедливості.

• У теорії пізнання Лейбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Лейбніцем, людське знання має два джерела: досвід і розум і відповідно поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Лейбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії "уроджених ідей", він стверджував: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту". На його думку, "уроджені ідеї" не є готовими поняттями, а тільки "неусвідомленими уявленнями розуму", які ще повинні бути реалізовані.

Для перевірки істин розуму достатні закони арістотелівської логіки (тотожності, протиріччя і виключеного третього); для перевірки "істин факту" необхідним є закон достатнього підґрунтя. Лейбніц був засновником математичної логіки. Ідеалом Лейбніц вважав формування універсальної мови (обчислювання), яка б дозволила формалізувати все мислення.

Філософське мислення Г. В. Лейбніца являє собою вершину європейської раціоналістичної філософії. Взагалі метафізичний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить низку діалектичних моментів. Тому необхідно відмітити висунуту ним ідею універсального розвитку.

35. І.Кант

До середини XVIII століття центр філософського творчості в Європі переміщається в Німеччину. (До цього, аж до середини сторіччя, в культурному житті Заходу лідирували Франція і Англія). Хоча Німеччина - в економічному і політичному відносинах - залишалася, як і раніше країною вкрай відсталою, роздробленою, вона вийшла на передові рубежі у розвитку духовної культури - у філософії та мистецтві.

У філософії особливо плодоносним було сторіччя 1750 - 1850 рр.. Це і є час, коли творилася класична німецька філософія. Основоположником її був Іммануїл Кант (1724-1804).

Своє філософське вчення тепер Кант називає критичним. Свої головні роботи, в яких викладено це вчення, філософ назвав так: «Критика чистого розуму» (1781 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Критика здатності судження» (1789 р.).

У «Критиці чистого розуму» Кант робить висновок про те, що філософія може бути наукою не про речі-в-собі (про вищі цінності світу), а тільки наукою про межі пізнання. Вищі сутності (і вищі цінності) - це Бог, душа і свобода, вони не дані нам ні в якому досвіді, раціональна наука про них неможлива. Однак теоретичний розум, будучи не в силах довести їх буття, не в силах довести і зворотне, тобто він не забороняє вірити в буття Бога, в безсмертя душі і в свободу волі. Людині дана можливість вибору - між вірою і невір'ям. І він повинен вибрати віру, так як цього вимагає від нього голос совісті, голос моралі. Але це вже перехід від теоретичного розуму до розуму практичного, перехід від гносеології до етики.