54. Духовність

Поняття духовності у філософії, звичайно, було пов'язане перш за все з тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювалися з формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «громадської» сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованих тієї чи іншою конфесією. У сучасних західних роботах про суспільство та культуру поняття «духовність» майже не вживається, воно зазвичай використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.

До визначення поняття духовності у вчених немає єдиної думки. Кожен вчений розуміє поняття «духовність» по-різному. Поняття «духовність» завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце і призначення у світі, сенс її буття, культура, громадське життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття «духовність» є похідним від слова «дух» (лат. «spirit» та грец. "Pneuma»), що означає рухливе повітря.

Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тварини, сутнісна характеристика людини, яка виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

На думку вчених поняття «духовність» це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.

Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франки. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилася нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців: Духовність це загальнокультурний феномен, який вміщує в себе не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини і краси.

Обмірковування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. У 90-ті роки після того як в Україну марксистські методологічні канони перестали бути «офіційним» і обов'язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками:

- Релігієзнавчих, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили;

- Культурологічним, в контексті якого духовність виступає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самосприйняття особи, передбачає не тільки знання, а й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання;

- Філософсько-соціологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально - історичний феномен, специфічність проявів якого зумовлена ​​своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення.