74. Концепції сенсу життя людини

Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і пов'язана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником (владу якого не подолано й дотепер) переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова «марксизм» і «марксистський» сприймаються мало не як лайка, легко «викривати» все, що з ними пов'язане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «недаремно», «правильно» – значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

« Таємниця буття людського. – читаємо в романі Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», – не в тому, щоб тільки жити. а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться па землі, хоча б навколо неї все були хліби».

Переконливо на перший погляд, чи не так? Тим знаменніше, що наведені красиві слова в романі виголошує не хто інший, як . Великий інквізитор, про збіг думок якого з думками самого письменника навряд чи можна говорити всерйоз. В чому з Інквізитором з «поеми» Івана Карамазова безперечно можна погодитися – це те, що людині з сумлінням, справді, в житті потрібен якийсь духовний зміст, що існування цілком безсмислене для неї гірше, ніж сама смерть. Проте думка Інквізитора сягає далі. «Тверді уявлення» про сенс буття важливі й цікаві для нього тому, що. спущені людині заздалегідь згори (а не вироблювані нею самою в безперервному діалозі зі світом), вони стають одним з найвірніших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі – цього, як вважає Інквізитор, найважчого тягаря, від якого впродовж усієї своєї історії страждає людство.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний «логос», єдине джерело осмислення – в першому разі діяльність самої людини, в другому – ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто «сліпими» для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, – у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому – до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.