5. Структура англійського загального права

Структура англійського загального права відрізняється стихійністю правового масиву, відсутністю раціональних начал і чіткої логіки по­будови. Викладенню норм права характерний казуїстичний стиль.

Концепція побудови системи загального права абсолютно інша, ніж у романо-германській правовій сім'ї. Правові масиви англійсь­кого загального права виражені не так чітко, як у континентальних правових системах, а проблемі їх класифікації не приділяється стільки уваги. У загальному праві відсутнє поділ на публічне і приватне право. Тут його замінює поділ на загальне право і право справедливості, що зумовлено історичними особливостями формування англійського загального права. Система загального права не знає також поділу права на галузі. Усі суди мають за­гальну юрисдикцію, тобто можуть розглядати різні категорії справ.

До цих пір правова доктрина загального права не виро­била єдиного розуміння терміна, що позначає правову норму. Використовуються такі терміни, як «наказ», «команда», «пра­вило». Сучасні академічні юристи прагнуть наблизитися до по­нятійного апарату романо-германського права і оперують тер­міном «норма», який поступово витісняє термін «правило», що має, на їхню думку, дуже широкий обсяг і вводить в оману, як і спірно звучить у теперішній час термін «наказ». За різ­номаніттям застосованих термінів триває пошук визначення обсяг даного поняття. Норма загального права менш загальна і абстрактна, ніж норма романо-германської системи права.

Систему загального права називають відкритою системою. Оскільки загальне право виступає як метод, що дозволяє вирі­шити будь-яке питання, то воно не містить норм, які підлягають застосуванню за будь-яких обставин. Система загального права не містить техніку тлумачень, усі питання вирішуються виходячи з раніше ухвалених рішень або на їх підставі.

У структурі загального права (у широкому розумінні як са­мостійної правової сім'ї) виділяються три відносно самостійні елементи: загальне право (вузьке розуміння як складова його структури), право справедливості і статутне право.

Загальне право — це сукупність судових прецедентів, ви­роблених у ході розгляду різних справ судовими інстанціями Англії з моменту формування загальних судів (з 1066 р.). Ці прецеденти базуються на основній частині рішень, винесених су­довими інстанціями Англії, і є обов'язковими для застосування при розгляді аналогічних справ. Норма загального права тісно пов'язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тій, по якій дане рішення було ухвалене.

Норми загального права безпосередньо регулюють низку найбільш важливих інститутів сучасного права Англії, що належать до таких галузей, як кримінальне право, договірне право, питання цивільної відповідальності (правопорушень) та ін. Прецеденти супроводжують практику застосування законодавства, оскільки на суди покладено завдання тлумачення, уточнення і роз­витку положень статутного права. Фактично без прецедентного права в умовах Англії статутне право на практиці не може засто­совуватися. Проте за сучасних умов прецедент починає поступово втрачати свою винятковість.

Право справедливості — це сукупність норм, які створюва­лися судом лорд-канцлера з тим, щоб доповнювати систему за­гального права, що іноді переглядається. Право справедливості включає вирішення спорів про нерухомість, довірчу власність, про торгові товариства, справи, пов'язані з неспроможністю, з тлумаченням заповітів і ліквідацією спадку.

Право справедливості охоплює дві групи справ, і відповідно, юрисдикція судів, які розглядають ці справи, також підрозді­ляється на два види.

Перший вид — це справи, які повинні бути прийняті до провадження через визначеність їхньої правової природи. Так суди часто вирішують справи, пов'язані з тлумаченням положень права, регламентують передачу нерухомості, або справи по спорах про контракти на продаж земельної власності, або справи, засновані на застосуванні положень законодавства про власність на землю. Другий вид — це справи, пов'язані з вирішенням питань, по яких суду надаються достатньо широкі повноваження. По цих справах суди вільні у своєму рішенні. Наприклад, вони можуть на свій розсуд вирішувати питання про видачу обов'язкових для виконання судових наказів, розривати операції, зважаючи на не­законний вплив на сторони при їх укладанні, затверджувати або не затверджувати акти добродійності, наділяти довірчого влас­ника додатковими повноваженнями з управління майном і та ін.¹ До судових реформ 1873—1875 рр. дозволялося звертатися до права справедливості по спорах, віднесених до ведення за­гального права, наприклад по спорах, що виникають у зв'язку з невиконанням контрактів, спорах про право власності на землю. До виключної ж компетенції права справедливості були віднесені справи по позовах до довірчого власника (це позови, які вза­галі не були відомі загальному праву, оскільки траст виникає в праві справедливості). У праві справедливості визнавалися і деякі виняткові обставини, які не визнавалися такими в загальному праві, наприклад введення позивача в оману щодо невиконання зобов'язань за контрактом.

І зараз у правовій системі Англії зберігається ділення права на загальне право і право справедливості, незважаючи на те, що в 1873—1875 рр. англійський парламент, як уже наголошува­лося, прийняв ряд спеціальних законодавчих актів, що наказували «об'єднати» право справедливості із загальним правом. Проте, як відзначає Р. Давид, відмінність між загальним правом і правом справедливості і сьогодні продовжує залишатися найважливішим в англійському праві, і тому воно порівнюване з поділом права на публічне і приватне в тому розумінні, що англійські юристи так само відповідно підрозділяються на юристів, які «працюють у загальному праві», і юристів, які «працюють у праві справед­ливості».

Статутне право, як уже наголошувалося, є сукупністю пра­вових норм, закріплених у законах (статутах), прийнятих англій­ським парламентом, починаючи з 1215 р. (дата ухвалення Великої хартії вольностей) із різних правових питань, а також акти деле­гованого законодавства.

Тепер розглянемо конкретні сфери суспільних відносин, регу­льованих вищезгаданими складовими структури загального права.

Термін «цивільне право» стосовно англійської правової сис­теми є умовним. Він не сприйнятий суддями і законодавцями, які, як уже наголошувалося, не визнають класичний римський поділ права на публічне і приватне, як і взагалі його галузеву класифікацію. Тому цивільно-правові відносини регулюються в рамках традиційних правових інститутів, таких як право влас­ності, довірчої власності, договору, деліктів та ін.

Одним із ключових понять у загальному праві є поняття влас­ності. Речове право як система норм, розрахованих на врегулю­вання відносин особи до речі, відсутнє. Місце категорії «речове право» займає «власність». У системі загального права від­сутня і загальна частина зобов'язального права, розрахована на застосування до будь-яких зобов'язань. Відсутнє й абстрактне по­няття зобов'язання. Основна увага приділена договору і делікту. Відсутня також класифікація зобов'язань.

З погляду доктрини загального права, договір — це зроблена взамін, надана обіцянка, забезпечена санкцією — можливістю звернутися до суду. Отже, договір передбачає наявність зуст­річного задоволення: для того, щоб отримати право вимоги, кре­дитор раніше сам повинен що-небудь обіцяти боржникові. Звідси випливає, що оферта не зв'язує особу, яка її зробила, до тих пір, поки вона не акцептована. До акцепту оферта може бути вільно відкликана.

Відповідальність за порушення договору будується на принципі заподіяння шкоди: боржник відповідає за допущене ним пору­шення незалежно від провини. Це випливає з важливого правила англо-американського права, відповідно до якого боржник у будь-який момент має право відмовитися від договору, відшкодувавши кредиторові збитки в повному обсязі.

Ще одним центральним інститутом англійського загального права є інститут довірчої власності, що виник у рамках права справедливості. Він будується за принципом: особа, яка заснувала довірчу власність, обумовлює, що певне майно управлятиметься однією або декількома особами на користь однієї або декількох осіб. За допомогою інституту довірчої власності забезпечується охорона майна недієздатних осіб або управління майном установ. Згідно з інститутом довірчої власності, майно управляється на розсуд особи, якій довіряється це управління. Дана особа вже виступає швидше як власник, а не як представник або керівник у рамках цих відносин.

У середині XX ст. в Англії було прийнято цілу серію кон­солідованих і частково кодифікованих законів, що внесли істотні зміни до сфери регулювання шлюбно-сімейних відносин. Зокрема це закон про житло сім'ї 1967 р., закон про реформу порядку розірвання шлюбу 1969 р., консолідуючий закон про шлюбно-сі­мейні справи 1979 р., консолідуючий закон про судочинство по шлюбно-сімейних справах 1984 р. та ін. Ці нові закони, проте, не виключали чинності ряду попередніх актів і прецедентів, які збері­гали у сфері шлюбно-сімейного права деякі традиційні і своєрідні риси. Так в Англії разом із цивільним шлюбом, що укладається в державних органах, зберігається і церковний шлюб, який, згідно із законом 1949 р., може бути вибраний за бажанням осіб, які вирішили з'єднатися шлюбними узами.

Законодавство в галузі охорони навколишнього середовища займає самостійне місце в системі англійського загального права. Особливий режим скидання відходів починав регулюватися ще в 50-ті рр. XX ст. Розвиток законодавства в даній сфері продов­жився в 1970 р., коли в Англії розгорнувся широкий рух «зе­лених» і було утворено міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час було прийнято такі значні акти, як закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 р., що передбачає створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання. У 1974 р. було прийнято закон про непри­пустимість викидів забруднюючих речовин, у 1978 р. — закон про чисте повітря і про контроль над забрудненням атмосфери. У 80-ті рр. XX ст. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.

У теперішній час Англія займає провідне місце серед держав, що виконують свої зобов'язання, пов'язані з підписанням Кіотського протоколу. Викиди скорочено на 20% в порівнянні з рівнем 1990 р. Колишній Прем'єр-міністр Англії Т. Блейєр, виступаючи на закритті Всесвітньої конференції зі зміни клімату, що прохо­дила під егідою ООН в Монреалі, заявив, що Кіотський протокол — це «результат декількох років наполегливої роботи. Це най­важливіший крок у вирішенні проблеми зміни клімату, яка є най­серйознішим викликом з усіх тих, що стоять зараз перед світом».

Важливою рисою сучасного англійського трудового права є істотна роль колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових відносин: умов праці, заробітної плати і т. ін. В Англії основні стандарти праці, зокрема розмір заробітної плати і тривалість відпочинку, визначає не законодавство, а саме ко­лективні договори.

Для розгляду суперечок, що виникають із колективних дого­ворів, створено спеціальні трибунали, тому судовий прецедент є одним із важливих джерел трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси практики, які складаються де­ржавними органами (наприклад державним секретарем із питань зайнятості) та містять ряд важливих розпоряджень і рекомен­дацій. Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх зміст ураховується судами й іншими державними органами при застосуванні норм права. Але їх недотримання не спричиняє яких-небудь санкцій.

Необхідність реформи кримінального права викликана зростанням злочинності у XX ст. Найбільш серйозна реформа англійського кримінального права відбулася в другій половині XX ст., особливо після створення в 1965 р. правової комісії, що поставила своїм завданням підготовку кодифікації права Англії. Правова комісія і Парламент провели велику попередню роботу із систематизації кримінального права Англії. До 1985 р. навіть було підготовлено проект кримінального кодексу, опублікований для ознайомлення. Проте ухвалення цього кодексу загальму­валося.

Більшість інститутів загальної частини кримінального права виявилася суттєво реформованою в результаті ухвалення ряду актів, наприклад закону про злочинний замах 1981 р., закону про виправ­лення правопорушників 1974 р., серії законів про кримінальне пра­восуддя — 1982, 1988, 1991 рр. та ін. Старовинні правила загаль­ного права були дещо витіснені і зберегли за собою регулювання таких інститутів, як напад, незакінчений злочин, визначення харак­теру провини, але й тут більшість складів злочинів було закріп­лено в статутному праві: законами про крадіжку 1968 і 1978 рр., законом про фальсифікації і фальшивомонетництво 1981 р. У результаті активної діяльності Парламенту у сфері кримінальної політики до 90-х рр. XX ст. лише невелика кількість окремих видів злочинів залишилися у сфері регулювання загального права. Серед них: недонесення про зраду, окремі види вбивств. Основна ж маса складів злочинів визначається тепер статутами.

Одним із важливих напрямів реформи кримінального права є гуманізація і оптимізація покарання. Це знайшло своє відоб­раження у фактичному скасуванні страти. Так у 1969 р. було скасовано страту навіть за тяжке вбивство, хоча в Англії фор­мально зберігають свою силу деякі старі статути, що передба­чають страту за такі злочини, як державна зрада, піратство і підпал королівських доків. Але практично протягом тривалого часу ніхто не був засуджений до страти за ці злочини.

Англійська кримінально-правова доктрина не виробила єдиного визначення злочинного діяння. Злочином нерідко визнається дія або невиконання обов'язку, що заподіює шкоду суспіль­ству і заборонене законом під страхом покарання, що накла­дається державою. До ухвалення закону про кримінальне право 1967 р. всі злочини в Англії підрозділялися на зраду, небезпечні злочини і менш небезпечні злочини. Сьогодні всі злочини за інші злочинні діяння. Особливістю англійського кримінального права є кримінальна відповідальність юридичних осіб (корпо­рацій, інкорпорованих компаній, органів самоврядування). Злочин визнається вчиненим юридичною особою (корпорацією), якщо його вчинено (безпосередньо або за допомогою інших осіб) особою або особами, які контролюють здійснення корпорацією її прав і діють на здійснення цих прав. Ці особи не є простими службов­цями корпорації, і вона несе відповідальність за їхні дії безпо­середньо.

Основними видами покарань є страта (хоча вона не реалі­зується), довічне тюремне ув'язнення, ув'язнення на строк від 1 дня до 25 років і штраф. Також існують й інші види пока­рань, наприклад позбавлення пасивного і активного виборчого права. Значного поширення як вид покарання набуло умовне за­судження, яке є ефективним засобом соціальної адаптації засу­дженого, що проходить при особливому контролі з боку праців­ників спеціальної соціальної служби.