5. Кодифікація африканського звичаєвого права

Перша спроба кодифікувати право в Африці була зроблена в 1828 р. Першим матеріальним відображенням цього процесу, як уже наголошувалося, є поява речень правителів (кабари). Спроби запису норм звичаєвого права робилися також і наприкінці XIX — початку XX століть. Хоча ще до колонізації, у ранніх державах Центрального Камеруну Бамумі і Балі під керівництвом султана Нджойа було укладено уложення, що містило історичні перекази і чинні правові норми. У створенні цього збірника брало участь багато інформаторів — зберігачів історичних і правових традицій. Тільки у 1952 р. це уложення було перекладене французькою мовою і видане Французьким інститутом Чорної Африки.

У 1875 — 1879 рр. в колонії Натал спеціальним Бюро у справах «туземної» адміністрації було підготовлено «Кодекс туземного права Наталу», опублікований в 1891 р. Він був розрахований на застосування в судах, що розглядали спори про встановлення меж між племенами, про права й обов'язки вождів і старшин, про шлюб і розлучення, викуп за наречену, опіку, спадкування, статус лікарів і знахарів та про правопорушення.

Спроби кодифікувати звичаєве африканське право робилися і надалі, проте значних результатів у цим досягнуто не було.

Формування сучасної правової системи в африканських де­ржавах передбачало нове ставлення до традиційного звичаєвого права, що відобразилося в прагненні зберегти його позитивні елементи. У ряді держав було зроблено спроби кодифікації зви­чаєвого права. Наприклад, в 1957 р. в Мадагаскарі було прийнято рішення про кодифікацію звичаїв.

У 1963 р. спробу кодифікації звичаєвого права, що мала на меті уніфікацію звичаєво-правових норм, було здійснено в Танга­ньїці. При підготовці проекту уніфікації було використано сукуму — інкорпоративний збірник звичаєво-правових норм. Об'єктом уніфікації стали в основному традиційні норми, що регулюють сімейні і частково цивільно-правові відносини (опіка, спадкування, заповіт, право власності), а також питання землеволодіння. Її результати відобразилися в майже однакових за змістом декла­раціях місцевого звичаєвого права, закріплених низкою урядових нормативних актів — наказів Танганьїки.

Систематизація звичаєвого права призвела фактично до пере­робки його нормативного змісту: застарілі норми переглядалися і вироблялися не характерні звичаєвому праву нові положення. Наприклад, жінка, яка досягла 21-річного віку, отримувала право одружуватися без згоди батька або опікуна; розірвання шлюбу визнавалося дійсним, якщо воно було зареєстроване і оформлене свідоцтвом про розірвання шлюбу.

У 1971 р. в Танзанії було прийнято закон — єдиний кодекс нормативних приписів, який замінив попереднє законодавство і норми релігійного і звичаєвого права в галузі шлюбу і розлучення.

Термін «звичаєве право» в законодавстві багатьох африканських держав означає сукупність юридичних правил, заснованих на зви­чаях. Наприклад, згідно з «Ордонансом про тлумачення і загальні статті», змінений і доповнений Законом «Про магістратські суди Танзанії», звичаєве право означає правило або сукупність правил, за допомогою яких набуваються права і покладаються обов'язки, установлені звичаєм у будь-якій африканській общині Танганьїки, і визнані цією общиною як норми, що мають юридичну силу.

На думку Д. Брауна і П. Аллена, закріплення в національному законодавстві принципів і норм звичаєвого права веде до його зник­нення. У цьому випадку звичаєве право само стає законодавством.

Ставлення до проблеми систематизації норм звичаєвого права з боку більшості держав Африки, що отримали незалежність, змінюється. Спостерігається тенденція використання матеріалів даної систематизації в процесі розроблення проектів кодифіка­ційних актів законодавства.