7. Структура африканського звичаєвого права

Характеризуючи структуру африканського звичаєвого права, необхідно відзначити її унікальність і своєрідність. Звичаєве право, як уже наголошувалося, регулювало напівфеодальні відносини, які містили ще первіснообщинні форми життєдіяль­ності, такі як общинне землеволодіння, общинна власність і ко­лективна відповідальність общини та ін.

Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин у різних сферах життя неоднакова. Найбільш широко звичаєве право застосовується в галузі регулювання земельних, шлюбно-сімейних і спадкових відносин.

Центральне місце в структурі звичаєвого права займають норми земельного права, що регулюють режим общинного землеволодіння і землекористування. Земля вважалася влас­ністю общини, і відповідно, нею користувалися не індивіду­альні члени общини, а соціальні групи (общини). Земля вва­жалася не товаром, а священною власністю, яка переходила від одного покоління до іншого, і завдання кожного покоління полягало в дбайливому ставленні до неї. Право користування землею передавалося лише між членами однієї і тієї ж соціальної групи.

Традиційно всі общинні землі підрозділялися на три кате­горії:

• суспільні землі, що належать общині в цілому (ліси, гаї, пасовища тощо);

• землі, відведені в індивідуальне користування окремих осіб або груп, що згодом переходять до їх спадкоємців;

• фонд нерозподіленої землі, в який входили всі незайняті, але придатні для обробки орні землі, на які не мала права особа або сім'я.

Згідно з традиційним сімейним правом, шлюбний союз означала угоду двох сімейних груп, причому їх роль помітна як у процесі укладення шлюбу, так і в усіх питаннях, пов'язаних з його наслідками, включаючи питання про розлучення. Зацікавлені сім'ї вживали заходів до примирення сторін, і лише після цього шлюб розривався.

Шлюб, що визнається звичаєвим правом, — полігамний. На відміну від норм ісламського права, які дозволяють чоловікові мати не більше чотирьох дружин одночасно, норми звичаєвого права не знали подібних обмежень. Для шлюбу, що визнається звичаєвим правом, важливу роль відіграє згода на нього не тільки нареченого і нареченої, але й батьків майбутнього подружжя. Тому шлюб є швидше договором між сім'ями, а не між окремими особами. Звичаєве право деяких етнічних груп і народностей, наприклад у Кенії, взагалі згоду нареченого і нареченої при укладанні шлюбного союзу.

Звичаєве право не встановлює і мінімального шлюбного віку. У багатьох народностей для укладання шлюбу необхідно досяг­нення особами, що вступають в шлюб, статевої зрілості.

Одна з характерних рис шлюбно-сімейних норм звичаєвого права — це умова надання викупу за наречену, що є важливою умовою дійсності шлюбу. Сімейне право також регламентувало внут­рішню організацію сімейного життя, а саме — розподіл функцій.

Майнові права дружини здійснювалися від імені чоловіка. Навіть кримінальне обвинувачення проти дружини висувалося чоловікові. Він також ніс відповідальність за сплату штрафів і ком­пенсацію від імені своєї дружини, окрім випадків, що виходили за межі його сімейної відповідальності, наприклад щодо особистого майна дружини, яким вона розпоряджалася сама.

Норми звичаєвого права регламентували відносини подружжя, батьків і дітей, при цьому було очевидним безправне становище жінки в традиційному суспільстві.

Поняття сім'ї у звичаєвому праві охоплює родину (клан), що об'єднує главу сім'ї, його дружин, нащадків і багатьох інших, пов'язаних із нею узами крові або шлюбу людей, і навіть осіб, які не перебувають із нею у споріднених стосунках відносинах, але залежать від неї.

Спадкові відносини також усебічно регулювалися звичаєвим правом. Згідно з нормами звичаєвого права, здійснювався перехід не тільки майна, аж цілого комплексу прав і обов'язків померлого до його спадкоємців.

Оскільки окрема особа не визнавалася абсолютним власником, у традиційному праві не був поширений інститут заповіту. Рішення глав сімей про розділ майна підлягали затвердженню сімейною радою і не повинні були розходитися з існуючими правилами.

Згідно зі звичаєвим правом, значна частина сім'ї померлого відстороняється від спадкування майна. Спадок ділять між собою найближчі родичі померлого. Порядок розподілу майна між ними варіюється від общини до общини.

Закон про спадкове право Кенії 1972 р., що відображає основні положення звичаєвого спадкового права, встановлює три підстави спадкування: заповіт, закон і звичаєве право. Спадкування згідно із законом має місце за відсутності заповіту.

Існують найрізноманітніші режими спадкування. Воно може бути таких видів: патрилінійне або матрилінійне; автоматичне (спадкоємець відомий) або виборче (спадкоємець вибирається після смерті спадкодавця); універсальне (тільки один спадкоє­мець) або сумісне (декілька спадкоємців).

Договірні відносини також займають важливе місце в традиційних суспільствах, тому африканське звичаєве право приділяє значну увага їх регулюванню. Як відомо, у традиційних суспільствах зобов'язання виникають не у зв'язку з волевияв­ленням індивідуума, а у зв'язку з його суспільним становищем усередині общини. Права і обов'язки, що виникають у результаті укладання договору, накладають зобов'язання на індивідуума як представника общини.

Різновидами договору є: шлюбний договір, договори про спільну працю, договори про догляд за худобою, договори з приводу на­дання послуг та ін.

Як відзначає Н. Рулан, договір може бути укладений за допо­могою речі, слова або обох разом. Що стосується речі, то може мати місце її передача; матеріалізоване надання доступу до речі. Обмін словами має другорядний характер у порівнянні з операціями, що стосуються самої речі. Цей обмін зазвичай має місце у присутності свідків і має суто формальний характер. Використовувана лексика може бути юридичною або загальною, релігійною або світською.

У юридичній літературі немає єдиної думки щодо існуючої відмінності між цивільним і деліктним правом у звичаєвому африканському праві. Одні дослідники вважають, що такої від­мінності не існує, інші дотримуються протилежної думки. Такий неоднозначний підхід пояснюється тим, що «одна і та ж дія може кваліфікуватися як цивільне правопорушення і як кримінальний злочин, залежно від певних обставин, наприклад: а) перелюбодіяння з дружиною вождя може бути кримінальним злочином, а з дружиною іншого — цивільним правопорушенням; б) наміри правопорушника, наприклад наумисне вбивство може бути кримі­нальним злочином, а вбивство через необережність — ні; в) повто­рюваність діянь, тобто протиправна дія, скоєна вперше — це цивільне правопорушення, повторно — кримінальний злочин».

Санкції поділяються на три категорії: очищення, компенсація і покарання. Очищення супроводжувалося жертвоприношенням. Як правило, дана санкція застосовується щодо порушень, що мають місце всередині общини.

Компенсація як вид санкцій спрямована на відновлення по­рушеного права і відшкодування збитків порушником на користь індивідуума, право якого порушене. Видами покарань за вчинення злочину були психологічні (наприклад змусити винного переживати почуття сорому за скоєне діяння) і тілесні (членовідсічення, позбав­лення волі і крайній захід — вигнання з общини або смертна кара).