4. Формування сучасних правових систем африканських держав

Після проголошення незалежності в багатьох державах афри­канського континенту на шляху формування незалежних правових систем виникла проблема співіснування старого колоніального і нового національного права. Вирішення цієї проблеми багато в чому залежало від розстановки політичних сил у цих державах. Проблема такого співіснування в багатьох звільнених державах, вирішилася прийняттям конституцій. Необхідно відзначити, що, в основному, старе колоніальне право не зазнало істотних змін, ко­лоніальне законодавство було покладене в основу нових правових систем цих держав. Проте із зміцненням їхньої політичної і еко­номічної незалежності відбувається процес ослаблення ролі ко­лоніальних інститутів і норм, унаслідок чого здійснюється ліквіду­ються останні конституційні зв'язки між колишніми метрополіями і новими державами, що перешкоджали реалізації національного суверенітету.

Незважаючи на зміцнення нових національних правових систем, необхідно звернути увагу на тенденцію спадкоємності і адаптацію колоніальних нормативно-правових актів, а також правових рі­шень прецедентного права і доктрин, які отримали подальше за­кріплення. Наприклад, у материковій частині Танзанії англійське право складає частину писаних законів, що діють в Танганьїці, зокрема «загальне право», «доктрини права справедливості» і статути загального застосування, що діяли в Англії за станом на 22 липня 1920 р., а також індійські колоніальні акти. Англійське право поширюється на всі галузі публічного і багато галузей приватного права (торгове, трудове та ін.)».

Одночасно видаються нові акти, направлені на закріплення спе­цифічних рис розвитку державності, у чому виявляється роль де­ржави у формуванні соціально-економічної структури суспільства.

Правові системи більшості держав Африки характеризуються як змішані і плюралістичні, в яких відбиваються як особли­вості процесу формування національного права, так і етнокуль­турні відмінності регіонів країни, а також запозичені правові ін­ститути романо-германського і загального права. Таким чином, змішаний і плюралістичний характер правових систем афри­канських держав пояснюється різноманіттям норм, що містяться в них, — норм звичаєвого права, норм ісламського права, норм країн метрополій, норм, що містяться в новому законодавстві, а також норм з африканського регіонального і міжнародного права.

Найважливішим чинником, що вплинув на процес становлення національних правових систем африканських держав, є дія норм релігійного, перш за все ісламського, права, що у ряді афри­канських держав зберегло позиції, особливо в регулюванні від­носин особистого статусу, тобто відносин, пов'язаних із сімей­ними і спадковими відносинами та ін. Наприклад, у Конституції Судану 1985 р. йдеться про те, що одним з основних джерел законодавства, разом зі звичаєвим правом, є ісламське право.

Необхідно відзначити, що в багатьох африканських державах з переважаючим ісламським населенням відбуваються процеси реісламізації. Зокрема, у північних штатах Федеральної Респуб­ліки Нігерія, де більшість населення становлять мусульмани, діє окремий Кримінальний кодекс Північної Нігерії, який був прий­нятий в 1959 р. Цей кодекс базується на основних положеннях ісламського деліктного права, а на території деяких штатів до 2000 р. було офіційно оголошено про введення в дію норм іслам­ського права.

Характеризуючи сучасні правові системи держав Африки, необхідно вказати на їх сильну ідеологічну залежність. Вплив ідеології особливо помітний у сфері правореалізації і правозастосування. Політичні концепції виступають ідеологічним підґрунтям при створенні юридичних норм, особливо конституційних.

В африканських державах, що обрали шлях соціалістичної орієнтації, були запозичені деякі положення із соціалістичного права. Як відзначає М.О. Супатаєв, для законодавства даної групи країн характерне широке використання соціалістичних фор­мулювань, що стосуються характеру влади, демократії, ідеології, форм власності, планування та ін. Проте сьогодні вони змінили свою політичну орієнтацію.

У сучасному африканському праві спостерігаються тенденції по­силення елементів традиціоналізму і націоналізму. До суб'єктив­них чинників, що зумовлюють використання норм звичаєвого права, слід віднести певну ідеалізацію доколоніальних цінностей, ототожнення національного з традиційним. Спроби зрівняти звичаї з іншими джерелами права ґрунтуються на прагненні незалежних африканських держав реабілітовувати звичаї. У Сенегалі, напри­клад, баланс звичаєвого і сучасного права склався після прого­лошення незалежності в 1960 р.

Використання систематизованих загальних правил звичаєвого права в практиці діяльності кодифікування ряду африканських держав є основним, хоча і не єдиним засобом перетворення норми правового звичаю на норму, установлену законодавством. Таке перетворення може також здійснюватися за допомогою прийняття підзаконних актів місцевими органами влади або шляхом видання за­кону, що змінює або доповнює положення іншого законодавчого акта.

Санкціонування звичаю з боку держави відбувається у формі або конкретного санкціонування, що має на увазі дану конкретну ситуацію, або абстрактного санкціонування, що має на увазі ситуації, що можуть виникнути. При такому санкціонуванні звичай перетворюється на елемент національного законодавства без втрати ним характеру звичаю.

У Гані після завоювання незалежності дія звичаєвого права була закріплена на конституційному рівні. Згідно з Конституцією Гани 1960 р., норми звичаєвого права були прирівняні до кон­ституційних норм, норм законів і норм загального права. У дещо видозміненому варіанті це положення було підтверджене в Кон­ституції Гани 1969 р., що діяла до 1972 р., згідно з якою звичаєве право проголошувалося частиною загального права Гани.

Звичаєве право в системі права більшості африканських держав має лише субсидіарне значення, тобто норми звичаєвого права застосовуються в тих випадках, коли відсутні відповідні спеціальні постанови закону. Це говорить про безумовне верхо­венство писаного права (нормативних актів, виданих державою) щодо звичаєвого права в правових системах сучасних афри­канських держав. Більше того, у Кенії й Уганді, наприклад, засто­сування норм неписаного звичаєвого кримінального права заборо­нене в законодавчому порядку. Ніхто не може бути оголошений

винним у вчиненні кримінального злочину, якщо тільки злочин не визначений і покарання за його вчинення не встановлене пи­саним правом.

На розвиток національного права африканських держав значно впливає процес кодифікації, що запозичений в основ­ному у французького права і торкнувся практично всіх галузей африканського права. Р. Давид відзначав, що у франкомовних країнах після проголошення незалежності прийнято понад сто кодексів.

Завдяки розширенню сфери правового регулювання в деяких африканських державах скорочуються сфери дії звичаєвого і релігійного права, хоча багато нормативно-правових актів міс­тять їх основні принципи (наприклад у сімейних кодексах Танзанії 1971 р., та Алжиру 1984 р., Законі про спадкування Кенії 1984 р.). Це, у свою чергу, закладає суперечність і неоднорідність у тлума­ченні нормативно-правових актів, що є основою сучасної правової системи цих держав.

Разом із тим, ефективність сучасного національного законо­давства багато в чому залежить від ступеня і характеру його взаємодії із джерелами права, зокрема з релігійним і звичаєвим правом.

Характеризуючи сучасний стан правових систем африканських держав, необхідно звернути увагу на процес обмеження сфери правового регулювання звичаєвого права, з одного боку, і запо­зичень правових систем у інших правових систем, з іншого. При здійсненні правотворчої діяльності законодавці прагнуть урахо­вувати положення звичаєвого права; воно продовжує функціо­нувати, якщо отримало законодавче закріплення і стало скла­довою частиною правової системи цих держав. Що стосується сфери правореалізації, правової культури і правової поведінки, то, безумовно, звичаєве право продовжує відігравати значну роль.