4. Структура латиноамериканського права

Структура сучасного латиноамериканського права, в основному, збігається з романо-германською (хоча, як уже наголошувалося, сфера публічного права в більшій частині запозичена у правової системи США) і характеризується такими особливостями.

По-перше, структура латиноамериканського права характери­зується узгодженістю та ієрархічністю викладення правових норм в інститутах, з яких складаються галузі права.

По-друге, норми права сприймаються як правила поведінки загального абстрактного характеру, санкціоновані державою, і складають основу системи права.

По-третє, структура латиноамериканського права визнає поділ права на публічне і приватне.

По-четверте, латиноамериканське право визнає дуалізм при­ватного права, тобто паралельне існування двох галузей права: цивільного і торгового, які регулюються окремими кодексами.

Структура латиноамериканського права характеризується чіткою галузевою класифікацією. Практично в усіх національних правових системах існують такі галузі приватного права, як цивільне, торгове та ін., а також галузі публічного права: консти­туційне, адміністративне, кримінальне і кримінально-процесуальне право.

Багато латиноамериканських держав давно вже мають кодифі­коване законодавство, що регулює цивільно-правові відносини. Наприклад, як уже наголошувалося, першим цивільним кодексом на території Латинської Америки був Цивільний кодекс Чилі 1855 р., який став зразком для ухвалення аналогічних кодексів у латиноамериканських державах. Перший Цивільний кодекс Аргентини було прийнято в 1869 р., який набув чинності в 1871 р. У 1998 р. було опубліковано новий проект Цивільного кодексу, затверджений у 2001 р. У Болівії в 1975 р. також було прийнято новий Цивільний кодекс.

Особливості регулювання інституту права власності в цих державах полягає в тому, що право приватної власності тісно пов'язане з соціальною функцією власності, через що приватна власність відповідно до конституційних норм може бути обме­жена, включаючи експропріацію її в цілях «соціального добро­буту». Дана концепція власності міститься в багатьох чинних латиноамериканських законодавствах.

Правове регулювання сфери торгових відносин здійснюється самостійно. Під впливом французького законодавства в Латин­ській Америці ще до завоювання незалежності була сприйнята ідея поділу приватного права на цивільне і торгове. Ця ідея отримала подальший розвиток і закріплення в період кодифікації права, під час якого, разом із цивільними, приймалися і тор­гові кодекси. Дуалізм приватного права знайшов відображення в одному з перших торгових кодексів Латинської Америки — Тор­говому кодексі Бразилії 1850 р. У торгових кодексах регламенту­валися специфічні торгові інститути й операції: векселі, морська торгівля, страхування, банкрутство і т.ін.

Проте, останнім часом зустрічається практика регулювання торгово-правових відносин цивільним кодексом. Зокрема, Арген­тина пішла по шляху об'єднання цивільного і торгового ко­дексів. На думку цивілістів, таке об'єднання викликане тим, що відбувається «комерціалізація» цивільного права. До Цивіль­ного кодексу Аргентини були включені комерційні контракти. Він складається з 7 книг і додаткових статей. Книга ділиться на титули, титули на розділи, розділи на секції, секції на па­раграфи, параграфи на статті: книга перша «Про право», книга друга «Загальна частина», книга третя «Про сімейні від­носини», книга четверта «Про зобов'язальні права», книга п'ята «Про речові права», книга шоста «Про перехід права після смерті», книга сьома «Про загальні положення особистих і ре­чових прав», додаткові статті.

Конституційне право в державах Латинської Америки має багату історію, яка почалася після завоювання національної не­залежності. Так розроблена як «ідеальний зразок» Конституція Болівії 1826 р. закріплювала принцип поділу влад. Разом із зако­нодавчою, виконавчою і судовою владою, вона виділяла «виборчу владу».

За період незалежності всі держави Латинської Америки прий­няли і скасували по декілька конституцій. Це положення характеризируєтся як конституційна нестабільність. Наприклад, в Еквадорі тільки в XIX в. змінилося 12 конституцій, у Болівії — 9, у Колумбії — 11, У Домініканській Республіці — 15, у Венесуелі — 11 і т.ін.

Необхідно відзначити, що у XX ст. у багатьох латиноамери­канських державах починається модернізація конституційного права. Це виявилося, перш за все, у посиленні тенденцій за­снування і розвитку державно-правових і суспільно-політичних інститутів національного походження. Тексти конституцій набули конкретності і стали гнучкіше враховувати мінливі соціально-еко­номічні умови, а також політичну обстановку у світі взагалі та в Латинській Америці зокрема.

У всіх правових системах держав Латинської Америки особ­ливе місце займає економічне законодавство, яке відображає особливий шлях економічного розвитку держав цього регіону. Найважливішим чинником, що визначає державну і економічну політику латиноамериканських держав, є пряма залежність лати­ноамериканської економіки від іноземного капіталу. Частка аме­риканських капіталовкладень в економіку цих держав складає приблизно 4/5 всіх іноземних капіталовкладень.

Починаючи з 30-х років XX ст. відбувається активне втручання держави в економіку. Це виразилося в процесі націоналізації про­мисловості, жорсткому протекціонізмі і державному контролі за розподілом продуктів. Потім настав час нової політики — неолібе­ралізму, головною рисою якого є обмеження втручання держави в економічну сферу шляхом денаціоналізації державних підпри­ємств, інтернаціоналізації економіки і стимулюванні рівної частки експорту і імпорту.

У Конституції Бразилії 1988 р. виділено розділи про еконо­мічний і фінансовий лад. Відображаючи сучасні економічні тен­денції, вона проголошує, що економічний порядок у країні ґрун­тується на праці людини і вільній ініціативі з метою забезпечення всім гідного існування відповідно до соціальної справедливості. В основі економічного ладу лежить національний суверенітет, при­ватна власність, соціальна функція цієї власності, вільна конку­ренція, захист прав споживачів, захист місця існування, повна зай­нятість та ін. Втручання держави в економічну сферу допускається тільки на користь національної безпеки або публічного інтересу.

Сфера трудових відносин є особливою галуззю правового регулювання. Соціальне регулювання міститься в конституціях, трудових кодексах і окремих законах.

До початку XX ст. у країнах Латинської Америки не було соціального законодавства, що регламентує відносини робітників і підприємців. Ці відносини регулювалися загальними нормами цивільних кодексів про договір найму послуг, які не визнавали за робітниками яких-небудь особливих трудових прав. Тільки в перші десятиліття XX ст. у цих державах почалися розроблення окремих законів про працю. Так у Мексиці закони про нещасні випадки на виробництві було прийнято в деяких штатах (Мехіко, Новий Леоне) в 1903—1906 рр., у Перу — у 1911 р. Значно вплинуло на ці закони трудове законодавство європейських країн, яке на той час було відносно розвиненим.

У 1917 р. в Уругваї було запроваджено 8-годинний робочий день, мінімальну зарплату для сільськогосподарських працівників, пенсії через старість і т.ін. У 1917 р. до Конституції Мексики було включено детальний і прогресивний розділ про працю, унаслідок чого вона стала країною найбільш розвиненого трудового законодавства на всьому континенті.

У більшості інших латиноамериканських країн соціальне за­конодавство з'явилося тільки в 30-ті роки XX століття (у Болівії в 1924 р., Еквадорі в 1926 р. та ін.). Спеціальні декларації про працю були включені в конституції багатьох латиноамериканських республік (Венесуела, Гватемала та ін.), а трудове законодавство стало необхідним елементом правової системи латиноамери­канських країн. Наприклад, Конституція Бразилії 1934 р. закрі­пила соціальну функцію власності. У 1934 р. в Бразилії було прийнято закон про 8-годинний робочий день.

Починаючи з 1930-х років розробляється законодавство про працю. Так у 1943 р. було прийнято Трудовий кодекс Бразилії, де кодекси докладно розписують соціальні гарантії працівників.

Адміністративне право в державах Латинської Америки як самостійна галузь національного права почала складатися із се­редини XIX ст. і в теперішній час воно досягло високого рівня розвитку, який можна порівняти з рівнем адміністративного права західних держав. Хоча провідні правові принципи і були імпор­товані в латиноамериканський регіон із країн Західної Європи і Північної Америки, у результаті тривалої еволюції вони суттєво змінились.

Перші конституції незалежних латиноамериканських держав, прийняті в 20-ті роки XIX ст., приділяли увагу багатьом ад­міністративним питанням, але, перш за все, регулювали роботу міністерств і визначали відповідальність міністрів. Поступово в усіх державах почало формуватися особливе законодавство, при­свячене проблемам виконавчої влади.

Практика діяльності латиноамериканських держав продемонстру­вала характерну для управління закономірність: управління роз­вивається еволюційно, будь-які швидкі й стрибкоподібні перебу­дови торкаються адміністрації лише частково.

Для проведення реорганізації державного апарату експертами запрошувалися фахівці із США і країн Західної Європи. Нині адміністративне право держав Латинської Америки, як і на по­чатку свого розвитку, прагне використовувати зарубіжний досвід.

Але тепер це вже не сліпе копіювання, а серйозні спроби поліп­шити функціонування самобутніх адміністративних інститутів. Тому сучасний етап характеризується створенням специфічних для держав Латинської Америки моделей адміністративно-право­вого регулювання, прагненням осмислити і творчо використову­вати світовий досвід розвитку адміністративного права.

Останнім часом особливе місце в структурі сучасного латино­американського права займають питання регулювання охорони навколишнього природного середовища. Наприклад, Консти­туція Бразилії містить норми про охорону навколишнього сере­довища. Вона встановлює такий основний принцип: кожна людина має право на баланс екологічного оточення, захист якого в рівній мірі повинен здійснюватися державними органами і громадським суспільством. Конституція передбачає серію заходів, які повинні проводитися державними органами для реалізації цього права.

Регулювання кримінально-правових відносин у латиноамери­канських державах зазнало на собі великий вплив іспанського права (зокрема Кримінального кодексу Іспанії 1822 р.), також Кримінального кодексу Франції 1810 р. На основі запозичення правових положень перші кримінальні кодекси держав Латинської Америки закріплювали формальну рівність громадян перед кримі­нальним законом, ураховувалася також відповідність тяжкості злочину і покарання, скасувалися найбільш варварські покарання феодальної епохи. Кримінальний кодекс Гаїті 1835 р. і Кримі­нальний кодекс Домініканської Республіки 1884 р. були складені саме на основі КК Франції.

У XX ст. у зв'язку з розвитком національних правових систем у Латинській Америці кримінальне право зазнавало подальших .імін. Старі феодальні або напівфеодальні кримінально-правові ін­ститути під впливом нових умов перетворювалися, деякі з них були поступово скасовані. Наприклад, у Болівії в 1997 р. було схвалено нову редакцію КК 1834 р., що багато в чому відоб-ражає нову кримінально-правову політику відповідно до вимог часу.