22. Проблема реалізації принципів законності (на прикладі України).

ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ

Важливим принципом правової держави є принцип законності, який тісно переплітається з принципом верховенства права. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю.

Наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність та вжиття у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів [2, С. 13]. Відтак, відповідальність, що є реакцією держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності.

Досить відомим фактом є те, що у кожному суспільстві поняття «справедливість» залежить від загальної моралі цього суспільства. Відомо, що, скажімо, мусульманська мораль відрізняється від християнської або буддистської. Однак релігія не є єдиним чинником у формуванні моралі. На це впливає комплекс чинників, якими характеризується певне суспільство. Так, європейська мораль відрізняється від американської чи, ще більше, від східної. Тому поняття справедливості для населення кожної держави є специфічним і може відрізнятися від тотожного поняття в інших державах.

Оскільки в будь-якій правовій державі юридичні норми ґрунтуються в першу чергу на принципах моралі, то для цього суспільства вони є справедливими. Справедливі норми забезпечують правопорядок і можуть гарантувати можливості для реалізації своїх прав абсолютно всіма людьми.

Одним із основних принципів, що визначає поняття і зміст правової держави, є високий рівень правової культури громадян. Правова культура характеризує повагу до права, знання змісту його норм і вміння реалізовувати їх. Соціологічні дослідження, що проводяться в окремих регіонах України, свідчать, що рівень правової культури громадян нашої держави ще далекий від бажаного.

Низький рівень правової культури громадян нашої держави – це наслідок недоліків у системі правового виховання молоді. Побудова демократичної, правової держави без міцного теоретичного підґрунтя, без глибоких наукових розробок юристів – вчених і практиків – без врахування як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду неможлива. Справа ця важка і складна, вона потребує різнобічного наукового аналізу як правової думки, так і практичних діянь по розбудові державного механізму.

Передовсім декілька загальних зауважень щодо суспільно-політичного змісту категорії «законність». Не є перебільшенням, що таких «змістів» існувало чимало: революційна законність, пролетарська, «червона», соціалістична законність тощо. Зрозуміло, що інший економічний, політичний та соціальний устрій змінив уявлення про багато явищ соціальної дійсності. Проте чи означає це, що повинно нівелюватися, зникнути саме явище законності з нашого життя? Можна без перебільшення зазначити: дехто з учених вважає, що таке «раптове зникнення» законності пов'язане з утвердженням і поширенням іншого важливого принципу сьогодення — принципу верховенства права. Утім, ми чітко обстоюємо позицію, що принцип верховенства права не є «опонуючим» із принципом верховенства закону. До речі, як колись [2, с. 221], так і сьогодні [3] законність, ефективність та дієвість законодавства вчені пов'язують із самим законом.

Є беззаперечним, що закон — це одна з форм існування, буття, дії права. За умови його визнання в державі як джерела права закон завжди очолить ієрархію відповідних джерел.

Варто зазначити, що саме аспект розгляду співвідношення загальнотеоретичних категорій «право» і «закон» є не новим не тільки для загальної теорії держави і права, а й для філософських, політичних і соціологічних наук. З огляду на цю констатацію хочемо зазначити, що, справді в юридичних, монографічних джерелах розгляд проблеми «право — закон» може бути побудований щодо «вищого» начала та «похідного» [4, с. 96—97]. Але ніколи розгляд цієї проблеми не передбачав взаємовиключення цих категорій, а скоріше — їх взаємодію, взаємовплив та взаємообумовленість. Тому досить важко зрозуміти, чому в нашому суспільстві та правовому полі домінує точка зору саме щодо взаємовиключення цих категорій (йдеться про принципи верховенства права та верховенства закону), ніж щодо їх взаємодії.

 У контексті цієї проблеми під «законом» потрібно розуміти не закон у строгому, спеціальному сенсі (як акт верховної влади і джерело вищої юридичної сили), а як офіційне джерело юридичних норм.

На наш погляд, є реальна потреба розгляду, можливо, переосмислення  співвідношення принципу верховенства права та принципу верховенства закону саме як не взаємовиключних, а взаємно співіснуючих категорій. Більше того, чи слід надавати перевагу кожному з них? І чи варто це робити сьогодні в доктринальному осмисленні чи в практичному втіленні?

Ю. Шемшученко зазначає, що «істотною вадою в дослідженні сутності верховенства права є відірваність цього поняття від реалій життя, надання йому значення самостійної абстрактної і містифікованої ідеї. На цьому ґрунті має місце протиставлення концепцій «верховенства права» і «верховенства закону», гіпертрофується значення першої з них і звучать навіть рекомендації відмовитися від вживання як у теорії, так і на практиці категорії «верховенства закону» [5, с. 6].

Сутність діалектичної взаємодії конституційних принципів верховенства права і верховенства закону (ст. 8 Конституції України) полягає насамперед у тому, що вона є проявом загального й особистого в праві.

Основний Закон — це тонкий правовий інструмент, який потребує обережного поводження. Його не можна пристосовувати для закріплення переваг окремих політичних сил або політиків. Він повинен відображати загальнонародний інтерес [6, с. 317].

Визнання головними принципами законотворчості в Україні принципу верховенства права і верховенства закону означає принаймні, що закони держави повинні, по-перше, відповідати праву як мірі загальної рівної для всіх свободи і справедливості й, по-друге, у законах є необхідним для блага суспільства обмеження приватного свавілля як особи (фізичної і юридичної), так і держави. При цьому закон та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції України 1996 року й відповідати їй [7, с. 188].

Якщо абстрагуватися від приватних, пов'язаних із типом праворозуміння, розбіжностей у численних дефініціях, законність розуміють як фундаментальну юридичну категорію, що є критерієм правового життя суспільства і громадян. Це «комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави» [8, с. 274]; законність також розуміють як специфічний режим суспільно-політичного життя, втілений у системі нормативних, політико-юридичних вимог (неухильного дотримання правових актів усіма суб'єктами, верховенства права, рівності всіх перед законом, належного й ефективного застосування права, послідовної боротьби з правопорушеннями) [9, с. 194]; законність також розглядають як «принцип, метод та режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин» [10, с. 209].

При розгляді законності як особливого соціального явища суспільного життя, самостійного елементу механізму державно-правового регулювання це явище в правовій державі можна розглядати як режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам. Вони покликані не суперечити нормам права, а видаватися в інтересах всього суспільства і здійснюватися всіма учасниками правовідносин.

При цьому слід наголосити на потребі розмежування дефініцій законності і правопорядку [11, с. 86]. Варто також підкреслити, що наведені дефініції законності не виключають інших визначень цих феноменів. Ми вважаємо, що право на існування мають усі теоретичні уявлення та міркування. Однак лише розуміння законності як особливого режиму, стану, сукупності соціально-політичних відносин, урегульованих відповідними нормативно-правовими актами, дає змогу вбачати в цьому феномені специфічне правове явище.

У законності концентровано виражена властивість права щодо протистояння сваволі в процесі впорядкування суспільних відносин, а також закріплення тих форм власності, які відповідають досягнутому рівню розвитку виробничих сил суспільства [12, с. 156]. Законність спирається на певний механізм регулювання, що є властивим правовим відносинам, забезпечується можливістю застосування механізму державного примусу. Однак при цьому потрібно враховувати, що останній здійснюється суб'єктами, які також наділені відповідними обов'язками.

Проте законність не може спиратися тільки на примус (фізичного чи психологічного спрямування), її витоки — інтереси і потреби людей, а конкретніше — права суб'єктів правовідносин, використання яких завжди залежить від виконання іншими учасниками цих відносин юридичних обов'язків. Законність варто розглядати як специфічне суспільне явище, що визначає пріоритет закону у відносинах між владою та особою.

Перетворення справедливості на законність і її втілення — головне завдання, до вирішення якого має прагнути будь-яка влада [13].

Насправді державний примус гарантує законність лише частково. Така форма реалізації забезпечення законів з остраху можливого покарання має тимчасовий, а тому недостатньо ефективний характер (наприклад, «око за око», «зуб за зуб») [14, с. 51, 52]. Крім того, як профілактичний засіб необхідно цей острах постійно підтримувати, що, безперечно, призведе до жорсткішого законодавства, фіктивної звітності, проведення різних кампаній (боротьба з пияцтвом і самогоноварінням, організованою злочинністю, корупцією тощо), а отже, посиленню елементів тоталітаризму в державному механізмі. Крім того, закон дотримуватиметься не лише завдяки повазі до нього, що, безперечно, містить перспективи можливого порушення, а отже, не сприятиме сприйняттю демократичних засад права взагалі.

Проте ліквідація (або непродумана реорганізація) державного механізму примусу категорично призводить до криміналізації суспільства, правового нігілізму, соціальної деградації.

У правовій державі законність (правозаконність) є гарантією правомірності застосованого примусу. Законність гарантується системою соціальних і політико-правових чинників, до яких варто віднести:

— забезпечення стабільності конституційних гарантій прав людини й засадничих свобод;

— проведення реформування судової системи і кримінальної юстиції;

— окрему увагу потрібно приділити затвердженню законопроектів та впровадженню законів про доступ до публічної інформації, громадського радіомовлення, подолання зловживань у медійній сфері (забезпечення демократії у сфері свободи слова — в цьому зв'язку вдосконалення функцій Гуманітарної ради);

— окремим вектором юридичної практики має стати вдосконалення норм законодавства щодо діяльності громадських організацій;

— особливу увагу необхідно спрямувати на вдосконалення правових норм, пов'язаних із безоплатною правовою допомогою;

— терміновою мірою потрібно вважати запровадження посад омбудсманів із спеціальною компетенцією, а можливо, й організацію їхньої діяльності за територіальною ознакою, тобто формування та розвиток відповідних служб у кожному місті, кожному районі великих міст, на обласному рівні тощо;

— безумовне право громадян на звернення до органів державної влади з метою поновлення порушених прав, зокрема й на судовий захист своїх найважливіших конституційних прав і свобод, гласність і відкритість під час розгляду таких справ;

— розвиток системи законодавства, стабільність правовідносин, високий рівень правосвідомості населення і правової культури, юридична інформованість населення;

— удосконалення та розвиток національної правової системи, врахування вимог сучасного правового розвитку та необхідне наукове обґрунтування механізму зближення національних правових систем в умовах інтеграційного розвитку.

Отже, констатуємо, що законність є найадекватнішою формою закріплення правопорядку. Якщо закон означає офіційне визнання масштабу свободи, то законність є вимога дотримуватися такого масштабу, а режим законності — стан суспільних відносин, за якого цей рівний та відносно справедливий масштаб свободи може бути реально використаний суб'єктами права.

Це явище в повному обсязі може існувати тільки за демократичних політичних режимів, які здатні забезпечити прийняті закони, адекватні сутності права [15]. Дотримання законів, які санкціонують сваволю, не в змозі забезпечити режим законності, навпаки, воно розхитує законність та існуючий правопорядок. За протиправного режиму не може бути правомірних дій. Це пояснюється двома взаємозалежними обставинами. По-перше, тим, що акти влади, які санкціонують сваволю, не мають юридичних норм, що віддзеркалюють об'єктивну необхідність (чинник об'єктивної якості). По-друге, тим, що такі акти виключають широке використання суб'єктивних прав, які тягли б за собою вимоги значної кількості суб'єктів суспільства виконувати юридичні обов'язки; акти сваволі практично повністю відчужують законність від інтересів більшості населення (чинник суб'єктивного порядку).

На суспільному рівні варто визначити, що передумовою законності є об'єктивна соціальна потреба зберігання цінності людського суспільства, опосередкована встановленням юридичних правил загальнообов'язкової поведінки, які сприяють нормальному функціонуванню суспільного організму, які закріплюють такі умови діяльності індивідів, що дають можливість задовольняти свої потреби та не заважають усім іншим робити те саме. Сприймаючи як особливий режим законність, можна за певних умов закріплювати панування закону в суспільних відносинах, а отже, в усіх пов'язаних із державою політичних відносинах. Однак панування закону повинно розумітися лише в тому сенсі, що відносини мають складатися законовідповідно, поведінка їх суб'єктів — враховувати потреби законодавства, а невиконання юридичних обов'язків — тягти за собою передбачену законом відповідальність.

У наш час, коли найбільшою проблемою юридичного світогляду й відповідної йому юридичної практики є проблема захисту прав, свобод і законних інтересів людини, коли постає нагальна потреба захисту та гарантування на практиці теоретичних положень концепції прав людини, — зміцнення авторитету закону і принципу законності в правовому просторі є першочерговим завданням як теоретиків права, так і практиків.

Не торкаючись негараздів нашого життя, кризових проявів та уражень (від економічної до моральної сфери), хочемо зазначити, що особливого значення в цих умовах набуває дієвість права та результативність законодавства [3], осмислення категорії «правозаконність», тобто режиму суспільно-політичного життя, що характеризується високою повагою та обов'язковим дотриманням (від пересічного громадянина до найвищих посадовців) норм законів. Принаймні для цього нині є істотні підстави та нагальна суспільна потреба.

РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ЗАКОННОСТІ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Принцип законності є одним з основних принципів теорії права. Він являє собою дотримання та практичне застосування нормативно-правових актів в будь-якій сфері суспільного життя держави. Стаття 1 і 8 Конституції України проголошують, що Україна є правовою державою і в Україні визнається  та діє принцип верховенства права [1]. На жаль, на даному етапі розбудови незалежної України, як держави європейського рівня, принцип законності порушується дуже часто, як фізичними, так і юридичними особами. Під час проведення процесів адаптації національного законодавства до вимог сучасної Європи виникають проблеми суто нормативного характеру та складні  теоретичні запитання. Вони пов’язані в першу чергу з визначенням  загальних умов гармонізації правової системи України та Європейського Союзу [2]. Цей процес розпочався ще у 2001 році, коли 5 квітня було прийнято Кримінальний кодекс України, положення якого стали взірцем для наступних нормативних актів. Прийняті протягом 2002-2006 років Сімейний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Бюджетний кодекси  та Кодекс адміністративного судочинства лише підтвердили, що відбуваються процеси адаптації чинного законодавства до європейських вимог. Ці нормативно-правові акти встановили нові українські стандарти законності, тим самим скасувавши, стандарти прийняті за часів Радянського Союзу.

 Стандарт законності, властивий європейському праву, може бути забезпечений принаймні двома способами.  По-перше, це створення правових умов, за яких об’єктивно унеможливлюється обмеження дії принципу законності. Насамперед йдеться про жорсткі правові санкції щодо тих суб’єктів правовідносин, які схильні до порушення цього стандарту. По-друге, це культивування такого типу правосвідомості, якому не властиве намагання уникнути вимог законності та спотворювати цей принцип. Жоден з цих механізмів наразі ефективно не працює в Україні.  З одного боку, численні прогалини в національному законодавстві практично виводять з-під дії принципу законності владні структури, які істотно впливають, як на політичний, так і на правовий розвиток держави. З другого боку, ця вимога законності досі не усвідомлюється суб’єктами правовідносин як внутрішня необхідність правового регулювання. Тому її реалізація часто сприймається не як нормальна властивість реалізації права, а радше як прояв слабкості того суб’єкта правовідносин, який вирішив дотримуватися цієї вимоги [2].

Практика європейських країн має такі ефективні механізми гарантування законності, як відставка, усунення з посади тощо. У вітчизняних реаліях ці поняття ще не стали фактами юридичної дійсності, а функціонують лише у формі наукових концепцій або пропозицій вчених-юристів. Хоча, подібна ситуація нехтування органами державної влади нормами законодавства країни зумовлюється не стільки правовою необхідністю, скільки сформованим за довгі роки синдромом посадової недоторканності, що ґрунтується на зневажливому ставленні до законів і на глибокому правовому нігілізмі. Внаслідок цього порушується принцип універсальності правової охорони особи в її взаємодії з державою, оскільки відсутність чіткої регламентації повноважень та відповідальності держави призводить до переваги прав державного апарату влади над правами людини. Виправлення подібного становища можливе лише за умови одночасного відновлення авторитету закону, загального підвищення правової культури, і головне – через реальне забезпечення принципу законності.

Таким чином, утвердження принципу законності неможливе поза розвитком правової системи. Хоча справедливе і зворотне твердження: правова система України здатна розвиватися у контексті перспективи європейської інтеграції лише в умовах гарантованості та забезпеченості європейських стандартів законності. Застосовуючи визначення «нормальний» до процесу розвитку правової системи, треба мати на увазі збереження балансу між законами та іншими нормативно-правовими актами, з одного боку, і правом – з іншого, коли не виникають ситуації прийняття «неправових законів». Це означає, що існують і діють чіткі стандарти, які визначають сутність позитивного права, а сам процес правового розвитку може бути описаний у термінах реалізації загальної концепції право законності [2]. Загалом,  проблема гармонізації правових систем і питання реалізації принципу законності є одними з основних завдань при здійсненні адаптації національного законодавства до європейських вимог та процесу інтеграції України в європейське суспільство.