48. Право як благо. Право і справедливість. Право і свобода.

Поняття "загального блага" відноситься до числа фундаментальних ідей і принципів всієї європейської соціальної, політичної і правової культури. Сам термін "bonum commune" (загальне благо), утвердився в середні століття, зустрічається вперше у римського стоїка

Сенеки, проте дане поняття по суті розроблялося з естественноправовой позицій вже давньогрецькими авторами (Демокріт, Платон, Арістотель та ін), а потім Цицероном і римськими юристами. Велика увага ідеї спільного блага приділяли мислителі Середньовіччя та Нового часу (Фома Аквінський, Гроцій і ін).

Загальне правове начало, представлене в загальне благо, - це формальне єдність відмінностей, то загальне, що об'єднує відмінності, тобто та загальна правова форма та норма, той загальний масштаб, в яких виражена сама можливість співіснування цих відмінностей за загальною для всіх них (і їх носіїв - суб'єктів) нормі рівної свободи. Загальне благо, тим самим, - це не заперечення відмінностей інтересів, домагань, воль, цілей і т.д. окремих суб'єктів, а загальна умова їх можливості. Право не підпорядковує собі життя, не уніфікує різні інтереси, не знищує свободу волі окремих суб'єктів і т.д., а лише представляє і виражає необхідний порядок (норми, форми, масштаби, інститути, процедури і т.д.) для рівного, однаково справедливого і вільного для всіх зовнішнього прояву цих відмінностей.

Дійсне згоду різних, неминуче суперечать один одному і конфліктуючих цілей, інтересів, воль, домагань і т.д. - За умови визнання і збереження як самих цих відмінностей, так і свободи та правосуб'єктності їх носіїв - можливо лише на грунті права і в рамках певного правопорядку.

Правовий компроміс при цьому досягається не за рахунок відмови від відмінностей у приватних інтересах, волях і і т.д., не шляхом підпорядкування одних приватних інтересів іншим приватним інтересам або всіх приватних інтересів і воль якомусь особливому інтересу або особливої ​​волі суспільства і держави, а за допомогою співучасті всіх цих приватних інтересів і воль у формуванні тієї загальної правової норми (тобто дійсно загальної волі і загальних інтересів усіх носіїв приватних інтересів і воль), яка своїми дозволу і заборони виражає рівну для всіх міру свободи і справедливості.

Загальний інтерес і загальна воля носіїв різних приватних інтересів і воль - якщо вони хочуть бути вільними - полягають у формуванні, затвердженні та дії загальної правової норми, загальнообов'язкового для всіх права. Щоб приватні волі були вільні, потрібна загальна норма про рівні та однаково справедливих умовах їх волі - в цьому по суті й полягає сенс так званої "загальної волі", якщо її розуміти з позицій концепції загального блага. У даній концепції виражено те принципову обставину, що право - це мінімально необхідне загальне нормативне умова для максимально можливої ​​свободи. При цьому мається на увазі свобода (свобода волі) для всіх учасників відносин, що підпадають під дію відповідної правової норми, - незалежно від того, чи йде мова про сферу дії внутрішнього або міжнародного права.

Загальне благо виражає об'єктивно необхідні загальні умови для можливого спільного буття і узгодженого співіснування всіх членів цієї спільноти в якості вільних і рівних суб'єктів і тим самим одночасно - загальні умови для вираження і захисту блага кожного. У даній концепції загальне благо не відокремлено і не протиставлено блага кожного. Справжніми носіями загального блага початково і постійно є самі члени цієї спільноти (кожен окремо і всі разом), що організують відповідні державно-правові форми свого життя на засадах рівності, свободи і справедливості.

Коло вільних і рівних осіб, які охоплюються концепцією загального блага, історично змінювався (від давнини до сучасності), але в будь-якому своєму варіанті дана концепція припускає спільний для всіх членів цього кола принцип правової рівності, загальнообов'язковий правовий закон, загальний правопорядок.

Загальне благо - це сенс і шуканий результат правового типу організації соціально-політичної спільноти людей як вільних і рівноправних суб'єктів. Історичний досвід і теорія свідчать, що тільки такий тип організації спільноти людей і узгодження інтересів спільноти та її членів, цілого і частини, приватного і публічного, індивідів і влади, сумісний зі свободами і правами людей, з визнанням гідності та цінності людської особистості. Мова по суті йде про організацію соціуму, приватних і публічних відносин людей на основі та у відповідності з вимогами правового принципу рівності, свободи і справедливості. Всі інші (неправові) типи організації життя людей по суті своїй засновані на несвободу і безправ'я людей, на насильстві і свавіллі. Право (і відповідне правове держава) - це і є принцип і порядок людського блага, індивідуального і загального.

У сучасній теорії права категорія «справедливість» визначається як принцип права, принцип юридичної відповідальності, соціально-політичний та моральний ідеал, оцінка відносин людських інтересів, розподіл прав і обов’язків між членами суспільства, визначення меж їх свободи. Іншими словами, йдеться про визначальну роль природного права, що є абсолютним критерієм свободи, сумарності, відповідності, пропорції, міри діяння і віддяки тощо.

Справедливість і право мають багато спільного в походженні, сутності, функціях, змістовних виразах. Правове у своїй основі завжди конструюється як справедливе, а терміни «правове» і «право», «спра­ведливість», «праведне» близькі за змістом і мають юридичне спрямуван­ня. Але їх не можна ототожнювати, тому що правове не завжди є справед­ливе, а справедливе не обмежується лише правовою сферою. «Справед­ливість входить у поняття права, тому що право за визначенням справедливе, а справедливість - внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не мо­ральна, не релігійна). Справедливість - це самосвідомість, самовираз і самооцінка права і разом з тим - правова оцінка решти всього позаправового. Навіть втілюючись у конкретній правовій системі, справедли­вість значною мірою залишається явищем правосвідомості, соціальним критерієм права». «Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має» [18, с 30].

Справедливість — це "внутрішня властивість і якість права, правова категорія і характеристика. Право власне справедливо. Тому питання справедливості чи несправедливості закону можна інтерпретувати як питання правового чи неправового характеру закону, його відповідність чи невідповідність праву. Право тому справедливо, що втілює загально значиму правильність, інакше кажучи загальну правомірність. Право постає як однаково справедлива всім суб'єктів права міра регуляції. Усе, що висловлює право, відповідає праву справедливо. І з іншого боку діяти за справедливістю— отже діяти правомірно, відповідно загальним вимогам права..

У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилеж­ним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме кри­терій справедливості дозволяє відокремити рівноправні до­говори від нерівноправних.При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і за­конів у національному праві, справедливість полягає в об­міркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкрет­ного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоп­люють особливості кожної конкретної ситуації або спору.Між тим відносини виникають за різних обставин і бага­то в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент по­м’якшення суворості загальної правової норми й індивіду­альної оцінки становища сторін спору або обставин конк­ретної ситуації

Термін «свобода» досить широко використовується в позитивному праві, тобто в спеціально-юридичному значенні. Філософське розуміння свободи також є неоднозначним, що пояснюється тим, що і в науці, і в житті поняття «свобода» вживається дуже широко: стосовно багатьох явищ і процесів дійсності. Уявляється, що вивчення питань взаємодії права і свободи у філософському сенсі дозволяє зробити досить цікаві висновки, що мають і теоретичну, і практичну значущість. Перш за все, викладене вище філософське розуміння свободи дозволяє досить чітко розмежовувати такі категорії, як право і мораль. Внутрішня свобода лежить у сфері моральності. Правом же визначаються не внутрішні спонукання, а зовнішні дії. Але, оскільки зовнішні дії залежать від внутрішніх спонукань, то право не може не враховувати внутрішньої свободи індивіда. У будь-якому випадку, поки особа діє в межах наданої їй законом зовнішньої свободи, праву немає справи до її помислів, «але як тільки вона переступає ці межі й порушує закон, то виникає необхідність визначити її провину, а це неможливо зробити, не проникнувши у сферу внутрішньої свободи. Тут народжуються поняття про осудність, про більшу або меншу злочинність дії, залежно від ступеня збочення волі, про пом’якшуючі обставини. Все це складає завдання права кримінального. Філософське розуміння свободи має значення також і в питанні розрізнення права природного й позитивного. І природне, і позитивне право направлені на визначення зовнішньої свободи людини. Відповідно, поняття й суть позитивного і природного права виражаються через різні прояви зовнішньої свободи людини. Можна стверджувати, що позитивне і природне право розрізняються в тому, до чого кореспондує зовнішня свобода індивіда: до суспільства або існуючої в даному суспільстві держави. Суть природного права складає суспільно виправдана, суть позитивного – державно виправдана зовнішня свобода. Проте, слід зазначити, що свобода виражає суть тільки природного й позитивного права в суб’єктивному сенсі, а суттю об’єктивного права є воля держави внаслідок того, що держава визначає не тільки права, але й обов’язки, а також може закріплювати в своїх нормах і свавілля. Через філософське розуміння свободи проводиться також і розмежування права приватного й публічного, а також відповідних їм основних методів правового регулювання (диспозитивного й імперативного). Філософія, затверджуючи в праві вираження свободи, не може не визнавати, що дійсне джерело свободи лежить в окремій особі, в її внутрішньому самовизначенні, а не в такому безособовому явищі, як держава.