45. Справедливість як правове вираження свободи і рівності.

Такі поняття як "рівність", "свобода", "справедливість" лежать в основі, становлять структуру природного права

Справедливість — моральна якість та чеснота, вразливість як на суспільне добро, так і на суспільне зло. За Платоном, справедливість - це найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість та мудрість в повній рівновазі й гармонії ("кожному своє"). За Платоном саме справедливість державного устрою породжує у нього "однодушність" (homonoia) і дружбу (philia) співгромадян, жінок і чоловіків.

Чимало філософсько-правових концепцій розглядають справедливість, як найвищу, навіть передумовну правову цінність.

Справедливість загалом є елементарною властивістю людини, як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади - вищим від будь-яких її прогресистських намірів та устремлінь.

Справедливість є принципом адекватності суспільних зусиль, спрямованих на відновлення священної рівноваги світу (права), порушеної внаслідок діяльності чи бездіяльності члена (членів) сусільства чи суспільної інституції (в загальному випадку - суб'єкта, особи).

Слово «справедливість» сталося від слова «права» (правий, правда), а в латинській мові означає justitia (справедливість) – від jus (право). Починаючи ще з Вед і Упанішад, з Гесиода і Гомером справедливість трактувалася як «сущий світопорядок», духовна основа історії. Відмітимо, що в даному випадку справедливість тлумачилася як деяка матриця природних процесів і людських звершень. У понятті справедливості, узятої в її світоглядному відношенні, як би поміщено питання: чи може світ і суспільство бути досконалими, чи можлива в них належна пропорція, відповідність і впорядкованість? Справедливість в очах древніх выступала як міра, закон і принцип. Богиня Діку вважається як почало і носій права, правди і справедливості. Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція того, що існує. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин, свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони в наявності, стають подібними до повітря. Жити гідно без них не можна. Право – це міра реалізації свободи і в той же час – норма політичної справедливості. Іншими словами, право їсть нормативно закріплена справедливість. Право покоїться на иде справедливості. Як вважав Гегель, право не є добро без блага Справедливе те, що виражає право, відповідає праву і слідує духу права. З часу Арістотеля виділяють два види справедливості: розподільну і врівноважуючу. Розподільна справедливість як принцип означає ділення загальних благ по достоїнств; пропорційно і пропорційно вкладу і внеску того або іншого член суспільства, тут можливий як рівний, так і нерівний наділ її благами, що відповідають (владою, почестями, грошима). Критерієм врівноважуючої справедливості є арифметична рівність. Сфера вживання цього принципу – область громадян правових операцій, відшкодування збитку, покарання і тому подібне Принцип справедливості свідчить: не всім одне і те ж, а кожному своє (по гідності), бо для нерівних рівне стало б нерівним. Співіснування людей на грунті взаємного визнання прав свобод є таким порядком їх співіснування який може бути названий справедливим. Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його єство, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому. Справедливість виступає і мірою відносного достоїнств цінностей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливе! виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і що одночасно визначає момент домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей. Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу по обгрунтуванню справедливості і, отже, розробці принципів універсальної справедливості У вміст універсальної справедливості включаються: а) вимога рівності («діяти однаково в однакових умовах»), яка формулюється як вимога неупередженості і заборона свавілля; б) ідея взаємозв'язку скоєного і розплати за це, яке знайшло втілення в «золотому правилі»; у) вимога рівноваги між втратою і придбанням («справедливого обміну»), яке має сенс не лише для господарської діяльності. Універсальну справедливість характеризує, перш за все, визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я («честь»), які втілюються у визнанні прав людини, і головним чином, його права на свободу, які можна знайти вже в древньому кримінальному праві. Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що по відношенню один до одного люди мають право на певний відносний стан рівності або нерівності, відповідно до якої розподіляються тяготи або блага. Призначенням справедливості традиційно вважається підтримка і відтворення рівноваги або рівної міри. Вона застосовна як для критичної оцінки поведінки людини з позиції певних правил, так і для критики самих цих правил і їх вживання. Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відображають дві сторони проблеми справедливості в праві, що стосуються критерію оцінки справедливості або несправедливості закону, з одного боку, і його вживання в конкретних справах – з іншою. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з точки зору формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто неупередженому, об'єктивному) вживанні правив. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах моралі по відношенню до права робить акцент правовий позитивізм. Загальним і безумовним моментом всіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв і імунітету, пов'язаних з національними і релігійними ознаками. Відповідно до двох вимірів соціального буття – персональним і інституційним – існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особи, що відноситься до чотирьох головних чеснот людини наряду з розсудливістю, мужністю і розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститутів (сім'я, господарство, школа), а також політична справедливість, яка стосується права, держави і політики. Їх можна також позначити як «суб'єктивна» і «об'єктивна» справедливість. Без справедливості як якості особи, без відповідних ціннісних орієнтації не може функціонувати і справедлива правова система. Так само для підтримки цих ціннісних орієнтації на справедливість правові інститути мають бути відповідним чином організовані. Якому ж з цих компонентів справедливості слід віддати пріоритет в умовах современньк трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установокличности, так і недостатньою воплощенности принципів справедливості в даних інститутах лише одночасна увага до обом компонентам здатна принести успіх. В той же час існує і пріоритетний момент, який полягає у виробленні відповідних критеріїв справедливості і їх обгрунтуванні, тобто розробці теорії справедливості. Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя і основу здійснення людського суспільного єства, то на особливу увагу заслуговують три елементи значення поняття «справедливість», які були виділені О. Хеффе: а) справедливість має природу морального обов'язку; б) щонайближче вона знаходиться до обов'язків, які признаються добровільно і стоять вище за простий примус; у) її міра полягає в дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині. Залежно від прийняття або неприйняття цих елементів справедливості існують теорії, які скептично відносяться до ідеї справедливості, і теорії, які розділяють цю ідею. Сучасні теорії справедливості відносяться до типа договірних теорій. Вони орієнтуються на теорію Іммануїла Канта1. Основними дорогами обгрунтування критерію справедливості є уявлення про природу людини і про основну політичну мету і ідеал суспільства. Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять в собі образ людини як істоти одночасно способного до самоудосконалення, тобто гідного, так і істоти автономного, тобто розумного і здібного до самообмеження. 11оэтому найбільш відповідним буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації і автономії особи, міру співвідношення свободи і рівності. Інституційний захист людини як суб'єкта грунтується на визнанні людської гідності і забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.