31. Буття права (що є право?).

Буття права - це якісно визначене буття формальної рівності, яке (початково і за визначенням) має сенс лише як рівність вільних верб такій своїй якості і загальним значенні ідентично справедливості.  Тому співвідношення буття та існування права, сутності права і правових явищ - це, по суті справи, співвідношення правового принципу формальної рівності і форм його здійснення. Скрізь, де є цей принцип формальної рівності (у всіх явищах, в яких він зізнається, закріплюється, враховується, дотримується, виявляється і т. д.), там ми маємо справу з правовими явищами, тобто з формами існування (і здійснення ) сутності (і буття) права. До цих форм відносяться, отже, всі феномени з правовою якістю, все одно, чи йде мова про правовий закон (всіх джерела чинного права, відповідних вимогам принципу права) або про правовій нормі, правовому суб'єкті, правовий статус, правовій свідомості, правовому відношенні, правової процедури, правовому вирішенні і т.д.  Право, як відомо, сама не діє, діють люди і саме вільні люди, люди зі свободою волі, які у своїх взаємовідносинах виступають як суб'єкти права. Тут правоздатність і правосуб'єктність людей виступають не тільки як правові характеристики вільних індивідів у їх відносинах (у правових відносинах), але і як необхідні форми здійснення цієї свободи людей (тобто сутності і буття права).  Особливо слід відзначити, що і в плані сутності права, в площині його існування маються на увазі свобода, правоздатність і правосуб'єктність, перш за все саме індивідів, фізичних осіб, а не надіндивідуальних об'єднань, інститутів, формувань. І це принципово важливо, оскільки тільки на такій вихідній основі і лише там, де вільні індивіди (фізичні особи) виступають в якості незалежних суб'єктів права і правового типу відносин, можливі й інші суб'єкти права, так звані «юридичні особи», можливі право, правове рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різного роду спілок, асоціацій і в цілому соціальних, політичних, національних і державних утворень.  Цей момент висловлення індивідуальної волі у вигляді правової особи (суб'єкта права) виступає в гегелівської «Філософії права» як Вихідний пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм його здійснення до більш конкретних форм. «Особистість, - підкреслює Гегель, - містить взагалі правоздатність і становить поняття і саму абстрактну основу абстрактного і тому формального права.  Вихідний характер суб'єкта права не слід, звичайно, змішувати з його позаправовим даністю. Навпаки,особистість, суб'єкт права, в абстрактній формі персоніфікує буття (сутність) права в сфері його існування. Правосуб'єктність - це, так би мовити, людський вимір і вираз процесу здійснення принципу формальної рівності. Суб'єкт (особа, особа) тільки тому і є правовим суб'єктом (правовий особистістю, правовим особою), що уособлює правове буття, принцип права і виступає його активним носієм і реалізатором. Фігура суб'єкта права передбачає наявність права, дійсність буття права і реальну можливість його здійснення. У зв'язку з цим представляє інтерес позиція такого ортодоксального марксистського теоретика права, як Є.Б. Пашуканіс. У ході критики буржуазного права як історично останнього, за його марксистським уявленням, типу права він писав: «Юридична ставлення - це первинна клітинка правової тканини, і тільки в ній право робить своє реальний рух. Право як сукупність норм поряд з цим є не більше як нежива абстракція. Але весь цей світ правових явищ (правовідносини, суб'єкт права, правова норма і т.д.) - лише різні прояви принципу формальної рівності і всі вони, незалежно від прийомів їх філософсько-правової та теоретичної систематизації, є однаково формалізованими з одного й того ж основи..  З точки зору цікавлять нас тут проблем правової онтології слід відзначити і неадекватність характеристики «права як сукупності норм» як «неживої абстракції» - на противагу юридичним відносинам як певної живої реальності. Ці властивості права (абстрактність, формальність) не тільки не знецінюють право, правову норму і т.д., але, навпроти (всупереч негативній формулюванні Пашуканіса), дозволяють праву бути формою вираження найбільш істотних сторін людського життя.  Адже об'єктивність права і об'єктивність існування права складаються як раз на його абстрактності, формальності і т.д., в тому, що право - абстрактна форма фактичних соціальних відносин, соціального життя, а зовсім не в ототожненні правових відносин і права в цілому з самими фактичними відносинами, з безпосередньою (позаправовим) соціальністю. І саме в цьому (формальному) змісті і слід розуміти поширену характеристику права як соціального явища.  Інша трактування соціальності та об'єктивності права, що лежить в основі невірної характеристики співвідношення правової норми і правової відносини, представлена ​​у Пашуканіса. «Право як об'єктивне соціальне явище, - писав він, - не може вичерпуватися нормою або правилом, все одно записаним або незаписані». Норма як така, тобто логічний зміст, або прямо виводиться з існуючих вже стосунків, або, якщо вона видана як державний закон, являє собою лише симптом, за яким можна судити з деякою часткою ймовірності про виникнення в найближчому майбутньому відповідних відносин. Але, для того щоб стверджувати об'єктивне існування права, нам недостатньо знати його нормативний зміст, але потрібно знати, чи здійснюється це нормативний зміст у житті, тобто в соціальних відносинах. 

З цих позицій Пашуканіс критикував нормативізм Кельзена і взагалі «спосіб мислення юриста-догматика, для якого поняття діючої норми має свій специфічний зміст, який не збігається з тим, що соціолог або історик розуміє під об'єктивним існуванням права».  З точки зору першої (онтологічної) проблеми об'єктивність буття та існування права - це принцип формальної рівності і його формоутворення, форми його прояву, правові феномени (правовий суб'єкт, правовідносини, правова норма і т.д.), тобто об'єктивність світу правових формальностей. Всі ці правові феномени рівноцінні в цій своїй формальності і абстрагування від соціальних реалій і фактів. Тому жодна з цих правових форм (у тому числі і правове відношення) не може виступати, як це має місце у Пашуканіса, в якості соціального факту і докази соціальної (в сенсі фактичності, а не формальності) об'єктивності існування права.  В якості прямого вираження офіційно-правових засобів начал норма закону стала трактуватися в радянській юридичній науці як показник існування права взагалі, як щось первинне і визначальне по відношенню до всіх інших правових явищ та формами.  Втім, така логіка всіх варіантів легізму, за якої норма закону під виглядом норми права підміняє собою сутність і принцип права, привласнює їх загальноправової зміст і функції, заповнює собою весь простір буття та існування права. Суть збочення тут у тому, що за право (з його якісно певним змістом та принципом) видається (або може видаватися) будь-яке довільне офіційно-владне встановлення.