34. Право як форма буття і здійснення свободи людини.

Право є засобом для організації суспільства, воно має певні характеристики, які визначають його цінність для суспільства забезпечують відображення та ступінь реальності прав і свобод людини. Право існує не тільки у формі правової норми, але і в таких формах, як правовідносини і правосвідомість.

Характеристики: нормативність, імперативність, формальна визначеність, системність, загальність, державна гарантованість.

Цінність права для суспільства виявляється через його функції. Соціальна сутність права забезпечує певний рівень справедливості у суспільстві та знаходить свій прояв у функціях, які виконує право по відношенню до людини. Функції: 1) організаційна; 2) комунікативна; 3) кратична функція; 4) егалітарна функція; 5) семіотична функція.

Цінність права щодо людини виявляється у створенні умов для існування реалізації суб’єктивних прав шляхом правового закріплення інститутів демократії, забезпечення певного рівня моральності суспільства, закріплення суспільних цінностей, економічних та політичних орієнтирів, встановлення механізмів реалізації права та свобод людини.

Отже, цінність права у антропологічному вимірі виявляться у його властивостях, функціональному призначенні, дії на сферу функціонування людини через реалізацію її можливостей.

Під забезпеченням прав і свобод розуміється система їх гарантування, тобто система загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, які забезпечують їх правомірну реалізацію, а в необхідних випадках – і охорону

забезпечити права людини означає створити умови, за яких права людини поважаються та визнаються – як державою, так і особою, та ефективно реалізуються, за потреби, захищаються за допомогою права. Це, зокрема, передбачає трансформацію основоположних прав людини в юридичні права та обов’язки суб’єктів права, коли певні можливості людини, які визначаються як основоположні права, будуть гарантовані державою через їх визначення як загальнообов’язкових правил поведінки, а держава та інші суб’єкти матимуть обов’язок їх дотримуватися, гарантувати

Забезпечення прав включає в себе: 1) створення умов, що сприяють реалізації прав; 2) охорону прав від порушень зі сторони кого б то не було; 3) процес реалізації і захист цих прав від вже здійсненого реального їх порушення; 4) відновлення порушених прав на всіх стадіях правореалізуючого процесу.

37. Концепції прав людини і прав громадянина: істороія і сучасність. Концепція прав людини в їх сучасному розумінні бере свій початок в епосі Відродження і Реформації в Європі , часу поступового зникнення феодального авторитаризму і релігійного консерватизму , які домінували протягом Середніх століть. У цей період європейські вчені робили спроби сформувати своєрідну світську версію релігійної етики. Хоча ідеї прав і свобод особистості в тій чи іншій формі існували протягом значної частини історії людства , вони не характеризувалися помітним схожістю з сучасною концепцією прав людини. Як зазначав дослідник Дж. Доннеллі , в стародавньому світі « традиційні спільноти зазвичай мали розвиненою системою обов'язків ... концепціями справедливості , політичної легітимності і процвітання , які являли собою спробу забезпечити людську гідність , благополуччя і досягнення успіху в повному відриві від прав людини. Відповідні інститути і практики швидше представляють альтернативу цим правам , ніж іншу їх формулювання ». Частіше за інших зустрічається думка про те , що концепція прав людини зародилася на Заході ; хоча інші , більш ранні , культури розташовували істотними морально -етичними кодексами , саме поняття прав людини у них , як правило , було відсутнє. Деякі дослідники , наприклад , переконані , що саме слово «право» не зустрічається ні в яких мовах аж до XV століття [ 4 ] . Середньовічні хартії про свободи , як , наприклад , англійська Велика хартія вольностей , за своєю суттю не були документами про права людини , представляючи собою швидше основу і форму обмеженого політичного і юридичного угоди , призначеного для врегулювання певних обставин в державі. Згодом деякі з цих документів , в тому числі згадана Хартія , розглядалися на ранніх етапах сучасних дискусій про права людини. Деякі дослідники , втім , вважають , що відповідні права були почасти описані вже в Калішському статуті 1265. Першим європейським документом про права людини вважаються «Дванадцять статей » 1525 , маніфест Реформації і Селянської війни в Німеччині , що становив частину вимог селян у боротьбі за свої права. Перша стаття документа перегукується з ідеями М. Лютера , викладеними в його трактаті про право християнської громади оцінювати доктрину і вибирати духовного наставника; якоюсь мірою можна сказати , що і весь документ в цілому зобов'язаний своєю появою руху Реформації . Крім соціальних і політичних вимог , автори заявили про право на свободу совісті ; це право опинилося в центрі активних дискусій вже тоді , в XVI столітті , коли власне термін « права людини » ще не існував. Згодом , на початку XVII століття , баптистські теологи , в тому числі Дж. Сміт , Т. Хелвис і Р. Вільямс , писали трактати , в яких активно виступали за свободу совісті . Їх ідеї вплинули на погляди Дж. Мільтона і Дж. Локка про релігійної терпимості. Крім того , в формувалися тоді американських колоніях - Род- Айленді , Коннектикуті , Пенсільванії - складалися умови для підтримки свободи віросповідання , і в них знаходили притулок різноманітні релігійні меншини. Декларація про незалежність , Конституція США і американський Білль про права потім оформили і закріпили відповідні традиції юридично. Перераховані документи , натхненні американською революцією , зробили вплив в тому числі і на Загальну декларацію прав людини ООН. Вперше поняття « права людини» зустрічається у французькій «Декларації прав людини і громадянина» , прийнятої в 1789 році, хоча до цього ідея природжених прав пройшла довгий шлях розвитку , важливими віхами на її шляху були англійська Велика хартія вольностей ( 1215 ) , англійська Білль про права (1689 ) і американський Білль про права ( 1791). У XIX столітті в різних державах по- різному складається первинний ліберальний набір громадянських і політичних прав (свобода і рівноправність , недоторканність особи , право власності , виборче право та ін), в сучасному розумінні досить обмежених (майнові виборчі цензи , політичні заборони нерівноправність чоловіків і жінок , расові обмеження і т. п.). Однією з центральних суспільно-політичних проблем, що мають безпосереднє відношення до прав людини , в цей час була проблема рабства ; ряд діячів , таких , наприклад , як британець Вільям Уїлберфорс , робили зусилля , спрямовані на його скасування . Вже в 1807 році в Британській імперії з'явився Акт про работоргівлю , що забороняє , відповідно, торгівлю рабами , а в 1833 - Акт про скасування рабства. У США північні штати ліквідували інститут рабства в період з 1777 по 1804 роки , в той час як південні - не відчували бажання відмовлятися від нього ; в кінцевому рахунку це призвело до конфліктів і спорів про поширення рабовласництва на нові території і стало однією з причин розколу країни і що послідувала за ним громадянської війни. Згодом було прийнято низку поправок до Конституції США , які забороняли рабство , гарантували повноцінне громадянство і повний набір відповідних прав усім , хто народився на території держави , а також надавали чорношкірим американцям право голосу. У XX столітті під сильним впливом соціалістичних рухів до громадянських і політичних прав додаються соціально-економічні права (як правило , права трудящих : право на об'єднання у профспілки , на працю, відпочинок , соціальну допомогу і т. д.). У 1922 році за ініціативою німецької та французької ліг за права людини , два десятка організацій в різних країнах створюють Міжнародну федерацію за права людини ( FIDH ) , першу в світі міжнародну організацію з захисту прав людини. Друга світова війна і трагічний досвід тоталітарних режимів ініціювали якісний стрибок у розвитку інституту прав людини і громадянина , провідну роль у розвитку якого набуває міжнародне право . 10 грудня 1948 резолюцією 217 А (III ) Генеральної Асамблеєю ООН була прийнята і проголошена « Загальна декларація прав людини»: як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим , щоб кожна людина і кожний орган суспільства , завжди маючи на увазі цю Декларацію , прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню , шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів , загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав -членів Організації , так і серед народів територій , що перебувають під їх юрисдикцією. - Загальна декларація прав людини , преамбула Починаючи з 1950 року , щорічно 10 -го грудня відзначається як міжнародний День прав людини. Також в 1950 році в Європі була підписана Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод . Головна відмінність цієї Конвенції від інших міжнародних договорів у галузі прав людини : створення реально діючого механізму захисту декларованих прав - Європейського суду з прав людини. У 1966 році під егідою ООН прийняті « Міжнародний пакт про громадянські та політичні права» і «Міжнародний пакт про економічні , соціальні і культурні права ». Ці та наступні міжнародні угоди затвердили міжнародний стандарт прав людини і громадянина та гарантії забезпечення цих прав , з метою інкорпорації ( відображення ) в конституційному ладі держав-учасниць. Він не є вичерпним: «включення одних прав не означає применшення , а тим більше заперечення інших прав і свобод людини і громадянина». Крім перерахованих у міжнародному стандарті прав людини , в національних системах права список прав людини і громадянина нерідко доповнюється новими положеннями. Наприклад , в Росії - правом на сприятливе навколишнє середовище, правом на інформацію та ін. 38. Ідеї природних, природжених, невідчужуваних прав і свобод людини. Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 р. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сферивияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини. Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування. Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як, держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.). У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії. В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту. Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн. Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян. Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.). Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи. 39. Механізми формування правової особи. Науковий рівень правового мислення та правосвідомості забезпечує не лише розвиток правової культури, в цілому, але й фо¬рмування ідеалу правової особистості, яка пова-жає правовий закон, визнає його верховенство у всіх сферах життя, своїми діями підтримує ре-жим правозаконності в Україні. Механізм правового регулювання склада¬ється із системи засобів, кожен з яких має своє призначення для регулювання суспіль¬них відносин. Норми права є первинною клітиною пра¬вової матерії, як зазначав колись відо¬мий теоретик права професор С.С.Алексєєв. Однак лише норм права недостатньо, щоб механізм правового регулювання запра¬цював, встановлюючи і розвиваючи правові відносини. Окрім норм права, його конструкція включає правовідносини, акти тлумачення норм права, правову свідомість і правову культуру та акти реалізації правових норм. За допомогою норм права законодавець встано¬влює права і обов'язки певних суб'єктів і, власне, створює необхідні умови для розвит¬ку правовідносин[3,36]. Дуже важливу роль у механізмі правового впливу відіграє правосвідомість. Вона займає проміжне становище серед елементів правово¬го впливу, оскільки формується у людей під впливом різних чинників, у тому числі, право¬вих. З іншого боку, правосвідомість при всій її різноманітності і недосконалості виступає як засіб регулювання суспільних відносин. Правосвідомість, як відомо, є сукуп¬ністю уявлень, поглядів, переконань, оцінок, настроїв і емоційного ставлення людей до пра¬ва та держано-правових явищ. Правосвідо¬мість характеризує соціальну практику як ем¬піричну діяльність, у процесі якої виражають¬ся суб'єктивне ставлення людей до чинного права, уявлення про свої права та обов'язки, про справедливість і несправедливість норм права, про сутність і принципи правової орга¬нізації суспільства, почуття, настрої, емоції, пов’язані з оцінкою існуючого правового ре¬жиму. Одним із проявів колективної правосві¬домості є групова правосвідомість. Особливо важливою для нашого суспільства і держави є правосвідомість політичної еліти, зокрема, правлячої. Правова культура припускає відпо¬відні знання людьми певних положень чинно¬го законодавства, порядку його реалізації, уміння користуватися даними знаннями при застосуванні норм права, їх виконанні. Розрі¬зняють правову культуру суспільства, в ціло¬му, і правову культуру особистості. Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше освічених у правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою буде правова культура даного суспільства. Право¬ва культура особистості, будучи компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію особистості та правомірну діяльність особи Механізм формування правових уявлень, на думку А. Славської, неоднозначний – він має історично зумовлені відмінності у представників різних держав. Так, для росіянина основні цінності (особистість, свобода) історично виявилися протилежними праву і нормі. Тоді як у західноєвропейській традиції норма і право виникли, насамперед, як засіб захисту позитивних цінностей особистості. Інша особливість становлення правової свідомості, зауважує психолог, пов’язана з тим, що для забезпечення справедливості тоталітарне минуле запроваджувало каральну функцію закону, що не характерно для західноєвропейських правових уявлень. Так, на рівні буденної свідомості спостерігається ототожнення закону з поняттям кримінального закону. У такій ситуації тільки інтерпретація, тобто, „пошук визначеності в невизначених, суперечливих правових ситуаціях, прагнення до упорядкування і цілісності особистісного життя” (за А. Славською), може сприяти формуванню правових уявлень. Іншими словами, на думку автора, у російському суспільстві інтерпретація є психологічною особистісною передумовою, механізмом вирішення правових ситуацій, а в інших країнах - конкретним виявом загальних, укорінених, принципових правових взаємин особистості і держави. У будь-якому випадку безперечно важливим є виокремлення і розгляд явища інтерпретації для становлення правових уявлень особистості. 40. Право на життя і право на смерть. Право на життя — це право, що належить до прав першого покоління. Поряд з іншими правами цієї групи, право на життя має найбільшу цінність для людини і є передумовою всіх інших прав. Право на життя — надзвичайно об'ємне поняття. Законодавство вводить цілу низку додаткових повноважень фізичної особи, об'єднуючи їх під загальним поняттям «право на життя». За текстом Основного Закону можна визначити зміст права на життя, що включає: по-перше, правомірну діяльність суб'єктів права (ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, а праву на життя кореспондує обов'язок держави та інших суб'єктів права визнавати та не порушувати його); по-друге, здійснення права на життя є реальною можливістю для людини вимагати від держави виконувати свій обов'язок — захищати життя людини (ця можливість реалізується через обов'язок держави криміналізувати вбивство та відмовитися від смертної кари як засобу кримінального покарання); по-третє, кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (засобом реалізації цих конституційних положень є існування можливості необхідної оборони та крайньої необхідності).  Аналізуючи цивільно-правову природу права на життя, це право, як і усі особисті немайнові права фізичної особи, відповідно до ст. 269 ЦК України, є невід'ємним від носія, позбавленим економічного змісту, виникає в особи з моменту народження чи іншого моменту, що прямо передбачений законом, а також належить їй довічно. Відсутність економічного змісту цього права означає, що його, на відміну від майнових прав особи, не можна виразити в грошовому еквіваленті. Сучасні філософи, юристи, лікарі, теологи прагнуть вирішити два фундаментальних питання: чи може евтаназія взагалі мати моральне обґрунтування і якщо так, то за яких умов вона повинна бути узаконена? При вирішенні цих питань багато з вчених займають антипатерналістичну позицію, вважаючи, що важливим моральним принципом, який, наскільки це можливо, повинен бути піднятий до рівня закону, є право свободи вибору. Вони виходять з того, що втручання в свободу дій індивіда, в тому числі в його рішення прискорити настання своєї смерті, морально невиправдане в тому випадку, якщо вона цим наносить шкоду іншим, і акт евтаназії як прояв індивідуальної свободи не повинен тоді заборонятися законом. Роздуми антипатерналістів нерідко будуються наступним чином: сучасна медична технологія значно збільшила можливості продовження життя, але люди, які помирають, іноді самі помічають поступове руйнування своєї природи та усвідомлюють свою обтяжливість для своїх близьких. В таких випадках, на думку антипатерналістів, аморально не дозволити людині померти. Вчені, які схильні до патерналізму, вважають евтаназію неприпустимою, висуваючи проти моральної правомірності позбавлення людини життя наступні основні аргументи. По-перше, людське життя недоторкане, і тому евтаназію не можна застосовувати ні за яких обставин. Причини ж звернення до сакраментальності людського життя різні (вони можуть бути засновані на релігійних засадах чи на переконанні, що святість людського життя є стрижнем суспільного порядку тощо). По-друге, при евтаназії можливі зловживання з боку лікарів, членів родини чи інших зацікавлених, членів родини чи інших зацікавленихосіб. По-третє, евтаназія суперечить принципу “доки є життя, є надія”, не враховує можливості помилкового діагнозу лікаря. Застосування евтаназії в цих випадках призводить до незворотних наслідків. Крім того, після смерті хворого, до якого застосували евтаназію, можуть з’явитися нові ліки, здатні вилікувати раніше не вилікувані хвороби. Багато вчених намагаються на підставі філософського визначення життя вирішити й конкретне питання про те, коли наступає смерть людини, що дає право лікарю вимкнути апарати штучного підтримання життя (тобто застосувати так звану “пасивну” евтаназію). Досліджуються дві точки зору: одна стверджує, що життя людини повинне охоронятися до самого кінцевого моменту, а інша вважає можливим констатувати факт смерті та відключити апарати після загибелі кори головного мозку. Гострота та актуальність цього питання обумовлені й розповсюдженням практики трансплантації. Щоб виключити можливість надлишкової поспішності лікарів при констатації смерті донору, від якого беруться органи для майбутньої пересадки, треба щоб факт його смерті констатувався бригадою медиків, незалежною від тих, хто здійснює пересадку. 41. Проблеми евтаназії у сучасній юриспруденції. Протягом останніх п’ятдесяти років у світі активізувалася проблема евтаназії. Актуальність цієї проблеми обумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Об'єктивною причиною розгляду проблеми евтаназії є вічна проблема життя та смерті, вірніше гідного життя та гідної смерті. Суб'єктивною причиною виступають конкретні факти практичного застосування евтаназії легально і нелегально, у правовому і позаправовому просторах при невирішених корінних медичних, правових і філософських аспектах.  Проблема евтаназії стала проблемним полем дослідження різних наук: медицини, юриспруденції, релігії,етики, філософії та ін. В нашій доповіді нас буде цікавити філософсько-світоглядна позиція, а проблема евтаназії розглядатиметься як одна з найважливіших проблем біоетики. В 1952 році на адресу ООН було надіслано звернення з підписами більше 2.5 тис. громадян Великобританії та США, серед яких є імена відомих лікарів, вчених, діячів культури. У зверненні декларується «право легкої смерті», як одне з найважливіших прав людини. Це звернення було відхилене як антигуманне.  Необхідно зазначити що розмежовують різні види та способи евтаназії: активну (позитивну) та пасивну (негативну), пряму та непряму, добровільну та примусову. Активна евтаназія – це виконання будь-яких дій направлених на пришвидшення смерті безнадійно хворого в останній фазі його захворювання. Пасивна евтаназія – це відмова медиків від дій спрямованих на продовження життєдіяльності безнадійно хворого пацієнта. Пряма евтанація це дії медика спрямовані на вкорочення життя пацієнта, що і є метою цих дій; непряма евтаназія це пришвидшення смерті хворого внаслідок дій медиків спрямованих на досягнення інших цілей. Окрім цих різновидів евтаназії деякі вчені та юристи розрізняють дистаназію («відмова від смерті» боротьба за життя хворого до останнього), ортоназію (це бездіяльність медиків у сфері медицини, всі зусилля направлені на полегшення страждань) та ятроназію (визнання медиком операбельного хворого безнадійно хворим, або неправильне діагностування та як наслідок проведення активної евтаназії).  Ще більше проблема почала загострюватися через офіційну позицію релігії щодо евтаназії. Всі світові та майже всі національні культи та релігії (за виключенням деяких японських фанатичних релігійних сект) засуджують евтаназію як злочин проти людини. Папа Римський Іван Павло ІІ, один з найбільших противників евтаназії, каже: «Захист людського життя на всіх етапах, від зачаття до природнієї смерті… є обов’язком кожної віруючої людини». Таким чином, протистояння релігії та медичної етики знову актуальне (у свій час Церква була проти вакцинації та розтину).  Окрім протистояння релігії та світської науки ми бачимо також протистояння Схід-Захід. Це зумовлюється особливим ставленням суспільства «східного типу мислення» до смерті внаслідок культурних традицій. Суспільству Західного світу, зокрема США, наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. характерним явищем стало ідеалізування принципів свободи.  У Японії легалізацію евтаназії підтримують більш як 70% населення і понад 80% медиків. Однак лікарю, котрий відключив систему життєзабезпечення, загрожує в’язниця, і кілька японських лікарів за такою статтею вже сидять. Проте японські ініціатори цього законопроекту створили стотисячну громадську організацію під назвою «смерть із гідністю» і вже зібрали близько 150 тис. підписів на підтримку майбутнього закону. Такі організації діють у багатьох країнах Європи.  Один з прихильників евтаназії, професор права Сінгапурського університету М. Чінг вважає: «Якщо в певних умовах суспільство виправдовує самогубство, то чому ми відмовляємо людині в праві просити допомоги у реалізації такого рішення».  Згідно даних дослідницької організації Euthanasia Research & Guidance Organization, у ряді країн Західної Європи та в деяких штатах США евтаназія легалізована. Так, активна евтаназія дозволена законодавством Нідерландів, Бельгії, штат Орегон США, пасивна - в Швейцарії, Швеції, Ізраїлі, Франції, Австралії. Піонером у справі легалізації вбивства як милосердя 1941 року була Швейцарія. У 2002-му році Бельгія дозволила евтаназію, проте не уточнила, яким чином її можна здійснювати. Того ж року схожий закон ухвалили Нідерланди. До речі, суди цієї країни з 1984-го де-факто дозволяли надавати допомогу в самогубствах невиліковно хворим. Та все ж законодавство решти країн евтаназія заборонена. В Італії, Ірландії, Угорщині та Норвегії евтаназію не тільки заборонено, за неї суворо карають. Зокрема, в законах Норвегії є особлива стаття, яка передбачає покарання за виготовлення препаратів, що сприяли вбивству. В законодавстві України термін «евтаназія» вжито в ч. 3 ст. 52 “Основ законодавства України про охорону здоров`я” від 19 листопада 1992 р. Загалом евтаназії у законодавстві дана негативна оцінка, а за дії які містять в собі елемент евтаназії передбачена кримінальна відповідальність. Щодо “пасивної евтаназії”, то в юридичній літературі висловлена думка про можливість кваліфікації бездіяльності винного у таких випадках як ненадання допомоги хворому (ст. 136 і 139 ККУ) або як умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 ККУ (умисне ненадання (злочинна бездіяльність) медичним працівником (іншим суб'єктом) допомоги хворому (пасивна евтаназія) з метою заподіяння йому смерті як на прохання потерпілого, так і за його згодою або без згоди, що призвело до такого наслідку).  Також противники евтаназії побоюються маніпуляцій з приводу можливого дозволу на  евтаназію. Необхідно точно визначити умови надання дозволу на евтаназії. Крім того, психологи твердять, що таке рішення смертельно хворі пацієнти приймають під впливом зовнішніх обставин. Важко визначити наявність свобідної волі у прийнятті такого важливого рішення. Крім можливості виникнення психологічних проблем хворих, легалізація евтаназії може спричинити негативний вплив на психічне здоров’я самих медиків, котрі будуть змушені діяти в суперечність до даною ними клятви Гіппократа, в котрій говориться: «Я не дам нікому з тих хто в мене просить смертельного засобу і не покажу шляху до подібного вчинку». 

42. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання Теорія цінностей (аксіологія) застосовується і у сфері права. У будь-якому суспільстві система правового регулювання містить у собі різноманітні цінності, оцінки, оцінні критерії, норми, соціаль¬ні інститути. Загальновизнано, що правові цінності і оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Однак їм не можна дати точного і повного пояснення, не вдаючись до понять аксіології. Поняття «цінності» вперше з'являється у філосо¬фії І. Канта, який протиставив сферу моральності (волі) сфері природи (необхідності). Цінності самі по собі не мають буття, у них є тільки значущість; вони суть вимоги, звернення до волі, мети, поставленої перед нею. В історії філософії ми виявляємо декілька підходів в о᬴рунтуванні цінностей. Так, представники баденської школи неокантинства стверджували, що загальні цінності породжує «чиста воля», носієм якої є надіндивідуальна воля, а не індивідуальний суб'єкт. В. Вундт, Ф. Йодль, Ф. Пауельсон вважали почуття (і відповідно цінності) чимось суб'єктивним. На противагу цьому Брентано і М. Шелер намагалися довести об'єктивний характер самого почут¬тя і загальнозначущість та об'єктивність цінностей. Правотворчість і реалізація права являють собою сфери людської діяльності яскраво вираженого оцінного характеру. Внаслідок цьо¬го філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки у сфері права тощо. Так, у філософії права (зокрема, в загальній теорії права) утворився певний теоре¬тичний напрям - правова аксіологія. У свою чергу вона спираєть¬ся на поняття загальної аксіології, теоретичні положення про цін-ності взагалі. Право, на думку деяких дослідників, у своєму аксіологічному ви¬мірі виступає як чітко визначена форма правових цінностей, як спе¬цифічна форма правової повинності, відмінна від усіх інших (мораль¬них, релігійних і т. д.) форм повинності та ціннісних форм. Розглянемо ці цінності і, з'ясуємо, як вони пов'язані між собою, а також у чо¬му полягає цінність права. У найбільш загальному вигляді під правовими цінностями розу¬міються властивості (ознаки) права, істотно значущі для людей. До них належать передусім невід'ємні атрибути права - свобода, рів¬ність, справедливість. У своєму конкретному виразі правові цінності з'являються як юридичні нормативні акти, як правосвідомість соці¬ального суб'єкта, його вчинки, значущі і для самого суб'єкта, і для інших. В основі правових цінностей лежать правові ціннісні відносини між соціальними суб'єктами. У перебігу (і в результаті) правовідносин між людьми виникають правові вимоги, формуються соціально зна¬чущі норми та ідеали. Дія, що відповідає правовим вимогам, нормам та ідеалам, є законною і виступає як цінність і для суб'єкта діяльності, і для суспільства. У процесі відносин, що породжують явища, які мають індивідуальну і соціальну значущість, формуються ціннісна правова оцінка, ціннісна правова орієнтація та ціннісна правова уста-новка. Ціннісна правова оцінка - це судження про значення для людей або окремої людини правової події, правової норми, правового ідеалу. Правове судження, а отже, і оцінка можуть бути як вірними, так і не¬вірними, а оцінне судження істотно відрізнятися від пізнавального судження. Право як цінність вимагає в першу чергу сприйняття свого прак¬тичного призначення. Саме тому для соціального суб'єкта дуже важ¬ливою є його ціннісна правова орієнтація. Ціннісна правова орієнтація - це особиста перевага правових ідеалів і вчинків, особиста спрямованість на світ правових цінностей, побудова їхньої індивідуальної ієрархії, включення їх до мети і мо¬тивів діяльності. Ціннісні правові орієнтації, з одного боку, залежать від багатьох чинників - життєвих умов, виховання, досвіду та ін., а з другого - вони не завжди пов'язані лише з індивідуальним до¬свідом, оскільки не тільки визначаються самим суб'єктом, а й висту¬пають об'єктом виховання, маніпулювання та ідеологічного впливу. Ціннісна правова установка - спрямований вплив соціальної групи, класу, партії, держави на формування правової орієнтації осо¬бистості, мас. У цьому впливі провідне місце посідає правова норма. Вона містить у собі ціннісну установку, що виражається у двох функ-ціях відбиття дійсності.