43. Пізнання свободи і її реалізація правом.

Тривала історія досліджень, присвячених свободі і поневоленню, праву як свободі, знає безліч підходів до вирішення цієї проблеми. Свобода при всій простоті, що здається, і легкості сприйняття – предмет складний і для розуміння і тим більше для втілення у формах, нормах, інститутах, процедурі і стосунках людей. Свобода представлялася цінністю для людей в різні епохи і в різних формах. Вона не пов'язана виключно з якою-небудь однією формою соціального пристрою. Ідея свободи багатозначна, вона породжує сплетення безлічі непорозумінь. Тому потрібно спочатку звести наклеп, в якому сенсі можна розуміти це слово, починаючи з найпростіших і доступніших для пізнання значень. По-перше, перш за все, доцільно відділяти «юридичну» свободу від «фактичної» свободи, по-друге, враховувати умовний характер ділення на «внутрішню» і «зовнішню» свободу, по-третє, виділяти двох типів свободи: «свободу від» (негативну свободу) і «свободу для» (позитивну свободу). Правова свобода є дозвіл здійснювати певні дії, не піклуючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючись від реальних умов її здійснення. Фактична свобода зводиться до можливості робити і вибирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі розгляд засобів, необхідних для реалізації волі і, зокрема, свободу користування нашим тілом і речами, що знаходяться в нашій владі. Юридична свобода має в своїй основі свободу вибору. При цьому свободою називається, по-перше, сам факт вибору і, по-друге, непередбачуваність того, що саме він вибере. І чим більше він має вибору, тим більше він має свободи. Проте феномен свободи не може бути зведений до свободи вибору. Російський філософ Микола Бердяєв писав: «Визначення свободи як вибору є ще формальне визначення свободи. Це лише один з моментів свободи. Справжня свобода виявляється не тоді, коли людина повинна вибирати, а тоді, коли він зробив вибір. Тут ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода є внутрішня творча енергія людини. Через свободу людина може творити абсолютно нові форми життя, нове життя суспільства і мира»1. Тому в структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, разом з «внутрішньою свободою» і волею, що включають два основні компоненти: плотський і раціональний. Проте сама ситуація вибору – це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необхідно відзначити, що внутрішня свобода – це не прихована, не підпільна свобода (ні у соціальному сенсі, ні в сенсі душевного підпілля). Це свобода, що реально явила, в сенсі звільнення людини усередині себе від оков власних упереджень, вистав і образів. Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на повністю відкрите прилюдне, а не підпільно-культурне існування, відкрито практикуючі свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для розвитку людини і суспільства в майбутньому. Для права поважно, аби людина виразно представляла ту міру свободи, яка не несе в собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають кордони і межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода передбачає пошук органічних засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не лише юридичні закони заборонного характеру (як частина культури), але і сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними правами і свободами. На думку Гегеля, жодна людина не володіє ідеєю про власну свободу, якщо він не володіє ідеєю про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою і іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язки між цими свободами1. По-третє, поважно виділити двох типів свободи: «свободу від» (негативну свободу) і «свободу для» (позитивну свободу). Перша з них виступає в світі, в якому індивід має певну зону вибору ідей і дій без можливості натрапити на обмеження і репресії. «Свобода від» не самоціль, а умова саморозвитку. Найголовніше не вирушати зі світу в себе, не відсторонятися, а творити з себе, самопороджуючи нові форми, які самі себе виражають. «Свобода для», або позитивна свобода, робить можливою дію відповідно до власної системи цінностей і власними цілями. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних історичних умовах, в яких люди мають значну міру «свободи від», вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна здається розумним. Реальні форми втечі від свободи зустрічаються досить рідкий. Більш того, інколи виникають сумніви відносно принципової можливості називати подібні форми поведінки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Втеча від свободи часто має характер, що здається, у багатьох випадках є різновидом гнучкого маневру і нагадує компроміс. Повністю вільна воля може пізнати себе в тих образах, в яких власна індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своїй неприборканій завдяки рефлексії розуму, стає щастям або безтурботністю. Але, швидше за все, вона пізнає своє творіння в праві – реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизнаним чином, що вольний робити чоловік, тобто сукупність суспільних і приватних свобод. Саме розгляд права в даному суспільстві найчіткіше показує, до якої міри самосозидания дійшла свобода. Розглянемо, як розумілася свобода в різні епохи, в різних системах права. У античній філософії (у Сократа і Платона) йдеться перш за все про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (у Арістотеля і Епікура) і свободу як драму людського існування (біля эпикурийцев, стоїків і неоплатонизме). Античне право, визнаючи протилежність вільної людини і раба, було спантеличене тим, аби додати свободі реальний статус, роблячи з рабства одних умови дійсної свободи інших. Але в той же час античне право показує, що свобода, будучи реальною, залишається лише привілеєм. Античне право продемонструвало обмежене, але конкретне і реальне усвідомлення свободи, тоді як сучасне право, визначаючи свободу як універсальну цінність, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Згідно з поширеним визначенням, право – «це сукупність умов, при якому свавілля однієї особи сумісне зі свавіллям іншої особи з точки зору загального закону свободы»1. В середні віки християнська теологія пов'язує зі свободою рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив. В рамках християнського учення з боку Бога вища природа людини показується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людську подобу; з боку людини – його «творчістю з себе», створенням «нового, такого, що не був ще». Християнське учення містить в собі позитивну концепцію свободи. Якби не було цього Божественного дару (свободи) у людини, не було б тоді і гріхопадіння в історії людства. У епоху Відродження і подальший період під свободою розуміли безперешкодне розкриття здібностей особи. У естественно- правових концепціях Нового часу і епоху Освіти свобода трактуючи як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість, спочатку і безумовно належне личности1. У класичній європейській філософії акцентувалася увага на двох головних пунктах такого роду визначень: 1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підстави мислення і пізнання, можливостей людини в щось вірити і бути; 2) визначення свободи як живого дихання (пульсації) саморозвитку людини в історії, яке виступає як процес модифікації свободи. Філософи (Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель) виводили поняття свободи на тлі відмінності внутрішньої і зовнішньої. Явище, яке називається вільним, містить підставу саму себе (тобто є самопричинным явищем). А щось, що має підставу у нестямі – не вільно, оскільки воно полягає в причинному ланцюзі, тобто має причинні обгрунтування і причини пояснення. Саме у цьому сенсі великі філософи говорили, що свобода має причиною саме себе і не має причини у нестямі. Надалі такий підхід до свободи знаходить свій розвиток, перш за все, у філософії Канта і Гегеля і їх послідовників. Вони визначали право через свободу, спочатку передбачаючи, що людська свобода в принципі не може бути безмежною і потребує правових форм її реалізації. Згідно з цим підходом, право цивілізованої держави не зазіхає на первинне право, воно лише обкреслює зовнішні кордони простору соціальної свободи. Суть природного призначення свободи полягає в тому, що свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, а простір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самосозидания себе в історії за допомогою засобів, не даних природою, у тому числі і права. Тобто люди вільні в міру їх бытийного рівність і рівні в міру їх свободи. На думку великих філософів, місія права «за визначенням» і «збереженням» свободи не зводиться до одного лише встановлення для неї обмежень – вона полягає в тому, що мають бути належні правові форми і способи, правовий пристрій (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинне існувати як «друга природа» і в такій якості, разом зі всіма іншими, направляти гру свободи людини. Звідси витікає одне з теоретичних положень, що мають вирішальне, первинне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Саме право по своїй вихідній суті є форма, створена людьми, яка логічно і історично призначена бути інститутом, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй визначеність і забезпеченість, а звідси і людський вміст, істинно людську цінність. Право не просто загальний масштаб або рівна міра свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і сенс права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особа, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), там не може бути і якихось дійсно індивідуальних правових і інших (групових, колективних, інституційних і т. д.) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових стосунків і в суспільстві в цілому, і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя. Значить, право має настільки ж фундаментальний, основопологающий для суспільства характер, як і свобода, яка приймає різні форми як в індивідуальній свідомості, так і в історії суспільства.

Свобода є методологічним орієнтиром для права, дозволяє відокремити категорії моралі та права, є критерієм розмежування права приватного та публічного, а також відіграє першочергове значення при співвідношенні права природного і позитивного. Зокрема, принциповим у розмежуванні публічного та приватного права є гарантована державою сфера свободи індивідів як запорука того, що влада не матиме змоги свавільно втручатися у відносини, які не є сферою політичних інтересів.