2. Зміцнення самодержавства в Московській державі за часів правління Івані іу.

Активна участь Івана Васильовича IV Грозного(1530-84рр.) в державній діяльності починається із створення Избранной(Вибраної) ради (1549р), що головну роль в якій грав А. Ф. Адашев. Діяльними членами ради були митрополит Макарій, А. М. Курбський, священик Сильвестр. Це різнорідний по своєму складу уряд прагнув до зміцнення самодержавної влади і посилення централізації держави. У цих цілях в 1549-1560 були проведені ряд реформ. Зміцненню централізації управління державою сприяли Земська→(сер. 16 в., замінила намістницьке управління на основі кормлінь→[система утримання посадових осіб (намісників, волостелей) за рахунок місцевого населення на Русі до сер. 16 ст.] в містах, чорних і палацових волостях місцевим виборним самоврядуванням. Завершила перебудову місцевих органів за принципом станового представництва.) і Губна→ (реформа місцевого управління в Російській державі в 1530-1550-х рр. По губній реформі справи про свідомо відомих «лихих людей» (розбійниках і злодіях) були вилучені з суду намісників і волостелей і передані «виборним головам» (губним старостам) з місцевих дворян або дітей боярських.)реформи, формування найважливіших приказів. У армії було обмежено місництво(спадкове заміщення) і створені основи стрілецького війська. У 1555-1556 Іван IV відмінив кормління і прийняв Уложениє про службу. У 1549 скликаний перший Земський собор, в 1551 - Стоголавий собор, що прийняв збірку рішень про церковне життя «Стоглав». У 1550 був прийнятий загальнодержавний правовий кодекс - новий Судебник. З 1547 почалися Казанські походи російської армії, в 1550-1552 Іван Грозний особисто в них брав участь. Після узяття Казані (1552) було підкорено Астраханське ханство (1556), в залежність від російського царя потрапили сибірський хан Едігер (1555) і Велика Ногайська орда (1557). У 1553 були встановлені торгові відносини з Англією. У 1558 Іван IV почав Лівонськую війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Спочатку військові дії в Прибалтиці розвивалися успішно. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати. Тим часом у внутрішньому положенні країни відбулися серйозні зміни.→ Близько 1560 цар порвав з діячами Вибраної ради і наклав опалу.

3.Україна в період застою ( іі пол.1960х- сер 1980х)

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Х-ними ознаками реалізації цього курсу були:

1.Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до ВР УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. — 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. обрано 524 185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

2.Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-ті роки 18 млн. Лише за 1975—1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%.

3.Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

4.Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то в 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає сили тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Компартію Укр. в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В.Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, тому його «тихо без шелесту» усунули з посади.

Білет 28.