2. Середньовічне місто

Середньовічне місто — центр ремесел та торгівлі на відміну від села, мешканці якого займалися сільським господарством.

Середньовічне місто виникало на місцях старих античних міст, біля бродів та мостів через річки, а також біля перевалів і перехрестях торгових доріг. Утворювались міста і біля церков, монастирів, феодальних маєтків, замків, бо вони утворювалися селянами які перестали оброблять землю і основним своїм заняттям зробили своє ремесло. Тобто вони робили все, що їм потрібно для полегшення життя своїми руками, а інші помітивши нові види інструментів бажали і собі отримати щось подібне. Вони просили зробити для них якийсь інструмент, лапті, глечик і за це обіцяли плату (пшеницю, гуся, гроші і ін.). Так з'явилися ремісники і вони тікаючи від свавілля й притисків феодала шукали кращої долі в нових місцях, де могли вижити за рахунок своєї праці . Якщо феодал рік не шукав ремісника-тікача, то ремісник ставав вільним. Вони ж поселялися поблизу купців, на берегах удобних гавань для кораблів, там де вони могли продати свої вироби. Так утворювалися перші середньовічні міста.

3. Політика радянської влади в Україні у 1917 – 1921 рр.

Упродовж 1917—1920 pp. рад. влада в Укр. встановлювалася тричі: І — у січні — квітні 1918 p., ІІ — у січні — липні 1919 p., ІІІ — з грудня 1919 р. І лише на початку 1920 р. остаточно утвердилася й трималася до 1990 р.

Спираючись на регулярну армію, яка залишалася на терит. Укр., РКП(б) та її бойовий загін КП(б)У утвердили тут такий самий політичний лад, як і в Росії. У березні 1919 р. Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувався в Харкові, остаточно прийняв рад. форму державності Укр. Характеризуючи рад. с-му держустрою, слід підкреслити, що її стержнем була більшовицька партія, яка через ЧК, ревкоми, армію, комбіди та інші підконтрольні їй структури формувала радянське державне прикриття. У своїх взаємостосунках з іншими політичними органами РКП(б) перейшла поступово від революційної демократії до усунення із рад своїх опонентів і навіть союзників, до однопартійності й перетворення КП(б)У на державну монопольну керівну структуру. Формально вищим органом влади був Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Згадавши, що на терит. Укр. з 1 червня 1919 р. є чинною угода про об'єднання військової, державної і господарської діяльності РСФРР та УСРР, ВУЦВК, виконуючи директиви більшовицької партії, анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами.

У II пол. 1918 p. більшовики розпочали грандіозний експеримент в економічній сфері. При цьому варто з'ясувати, чому вони змушені були вдатися до експериментів? Насамперед тому, що ні Маркс, ні Енгельс, ні Ленін не створили і не могли створити докладної і розгорнутої схеми чи моделі організації соціалістичного суспільства. Вони зробили лише загальні позначки, дали загальні положення, накреслили лише магістральні шляхи, способи руху до соціалізму. І, природно, не дали відповіді на всі питання побудови нового суспільства, що цілком зрозуміло. Навіть сам Ленін зазначав, що будь-які рішення, які торкаються конкретних проблем, форм і засобів, механізмів реалізації соціалістичних ідеалів і принципів, можуть спиратися лише на реальні, дійсні обставини та конкретні умови. Оскільки всю різноманітність цих обставин й умов заздалегідь передбачити неможливо, то й неможливо також передбачити заздалегідь конкретні форми організації нового суспільства. Адже історія не може розвиватися за заданою схемою.

Відповідно до цього не можна стверджувати, як це робилося раніше, усупереч самому Леніну, що в нього нібито були конкретний науково розроблений план, завершена програма чи концепція побудови соціалізму. І це був змушений визнати сам В. Ленін. Виступаючи в 1922 р. на XI з'їзді РКП(б), він заявив: "У нас підходу справжнього до соціалістичної економіки, побудови її фундаменту немає...".

Тому прагнучи відразу ж побудувати безтоварну централізовану соціалістичну економіку і водночас забезпечити продуктами армію, яка за чисельністю перевищила збройні сили усіх європейських країн, а також голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому як політика "воєнного комунізму". Вона включала: націоналізацію промисловості й торгівлі; примусове вилучення селянської продукції в її натуральній формі шляхом продрозкладки; заборону приватної торгівлі; централізований розподіл продуктів між споживачами за картками та примусову трудову повинність. "Воєнний комунізм" був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах — без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин.

Центральне місце в політиці "воєнного комунізму" посідала продовольча розкладка — експропріація зерна в селян. Щоб відібрати в них хліб, було створено велетенський апарат примусу. Лише штаб губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів налічував 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, комітети незалежних селян, трудова армія, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Щоб перешкодити нелегальній торгівлі хлібом, створювалися і використовувалися загороджувальні загони на залізницях та водних шляхах. Це свідчить про те, що політика "воєнного комунізму" була економічним фундаментом тоталітарної за своєю суттю влади партії, яка поширювала контроль за діяльністю усіх структур суспільства.

Ясна річ, що такі дії більшовиків спричинили цілковите руйнування промисловості та сільського господарства і підірвали матеріальну зацікавленість робітників у результатах своєї праці. У радянській історіографії криза початку 20-х років визнавалася, але причини її пов'язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною світовою і громадянською війнами. Природно, що політика "воєнного комунізму" і викликана нею економічна руїна посилили масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селян. Незважаючи на те, що Л. Троцький (нарком військових справ Російської Федерації) мав в Україні більш як мільйон червоноармійців, улітку 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антикомуністичних виступів на території УСРР. Чимало з них мали масовий характер. Так, загони отамана Гончара у Васильківському повіті налічували 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого — близько 12 тис. У виступі в середині травня 1919 р. в Подільській губернії брало участь до 20 тис. чоловік. Щоправда, повстанців називали бандами.

Майже вся селянська Укр. повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад. Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни — цього разу із селянством. Проти селянських повстанців російські більшовики кинули 18 піхотних бригад та кавалерійську дивізію. Проте фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців, виявився голод 1921—1923 pp. Збагнувши це, більшовицький уряд успішно справився з "куркульським бандитизмом", конфіскувавши злиденні продовольчі запаси в селян. Так 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

Серед більшовиків були сильними ілюзії, що нове суспільство можна побудувати саме на шляху "воєнного комунізму". У публікаціях і дискусіях тих років політика "в.к." часто розцінювалася не як тимчасовий і надзвичайний захід, а як закономірний крок у будівництві нових соціалістичних відносин. Та саме життя змусило більшовиків визнати провал політики "в.к." і необхідність піти на певні поступки, особливо селянам. Серед цих поступок були: чергове повернення землі селянам, віднятих денікінським режимом, ліквідація комун, радгоспів, направлення на село замість продзагонів груп робітників з ремонту сільськогосподарського реманенту. Це помітно послабило тиск "в.к." на селян, і вони припинили активну боротьбу проти більшовиків, а громадянська війна пішла на спад.

Білет 10.