3.Внутрішня та зовнішня політика Директорії

В умовах кризи гетьманського режиму П.Скоропадського, що особливо загострилась в жовтні 1918 р, в Укр активізувались сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1914 р було створ Укр. Нац.. союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялась до порозуміння з гетьм. владою, опозиційна – наполягала на повстанні. Для керівництва повстанням з метою відновл УНР у ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створ Директорію представниками українських соціалістичних партій у середині листопада 1918 р. як центр антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли В. Винниченко (УСДРП) -голова, члени - С. Петлюра (УСДРП), О. Ацдрієвський (АПСС), Ф. Швець (Селянська спілка) і А. Макаренко (без­партійний, від профспілки залізничників). Обраний заоч­но С. Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР.

У грудні 1918р. гетьманський режим П.Скоропад­ського було повалено і до влади в Укр прийшла Дире­кторія. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів УНР.

На відміну від помірковано консервативного гетьман­ського режиму, Директорія УНР була радикальним уря­дом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутріш­ню і зовнішню політику.

У сфері держуправління передбачалося пере­дати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі «поміщиків та капіталістів». Йшлося, фактично, про утвердження в Укр національного варіанта рад. влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні р-ми: відновлювався 8-год. робо­чий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є. Петрушевич.

У зн. політиці Директорії вдалося дещо розши­рити міжнародні зв'язки, зокрема, було встановлено дип­ломатичні відносини з Угорщиною, Чехо-Слов, Ні­дерландами, Італією, Ватиканом. Директорія прагнула знай­ти спільну мову і з рад. Росією.

Однак помилок і невдач у внутр і зовн полі­тиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів, що, врешті-решт, призвело до її ослаблення і поразки. В Києві уряд УНР - Директорія - проіснував усього півтора мі­сяця. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР, залишивши її, змушена була змінювати місце перебування залежно від воєнної ситуації.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існу­вання, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С. Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже тоді УНР пе­рейшла до голови уряду УНР за кордоном А. Лівицького.

За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на при­зупинення нею функціонування деяких демократичних ін­ституцій, не спромоглася створити по-справжньому силь­ний інститут влади. Здійснюючи революційний злам усіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлен­ня, чим її замінити. Селянська стихія почала швидко пере­роджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, який перебирали міс­цеві отамани. В рос. Червоній армії Л. Троцький утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в укр. армії цього не було і вона розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка - розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єв­рейські погроми.

Серед членів Директорії не було єдності у діях та орієн­тації: одна частина виступала за союз з більшовиками (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал); друга час­тина - за союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С. Петлюра). Діяльність цього п'ятиосібного органу паралізовувалась також особистим суперництвом В. Винниченка та С. Петлюри, вплив якого постійно зростав. Після виходу В. Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став С. Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноосібним керівником цього органу.

У зн політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких знач­ною мірою залежала доля Укр. - країнами Антанти, Польщею і, особливо, рад. Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою В.Ле­ніна велися з кінця грудня 1918 р. Рос рад вій­ська широким фронтом наступали на Укр, а Раднарком Росії водночас лицемірно заявляв, що ніяких регуляр­них рос військ в Укр немає. Під приводом необ­хідності «припинити анархію і підтримати порядок» інтер­венцію проти Укр розпочала Антанта. її війська захо­пили пд. Укр. Крім того, тут знаходилася Добро­вольча біла армія, очолювана А. Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н. Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спіль­ний похід у зайняту більшовиками Укр, яка, по суті, прирекла ЗУНР на загибель. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти рад Ро­сії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 р., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку нею впливу більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими маса­ми укр населення загальнонац інтересів, необхідності створ й зміцнення власної держави

Білет 9.