1.Середньовічна література народів Європи, її зв'язок із античною і християнською літературою.

Термін Середні віки з'явився в 15 столітті серед італійських гуманістів. Так вони називали епоху, що відокремлює від них часи класичної стародавності (античності). Термін закріпився. Не існує чітких хронологічних меж цієї епохи - різні думки в різних учених. Найпоширеніша версія: нижня межа – V-те століття (загибель Римської імперії), верхня межа породжує найбільше суперечок, але найчастіше - XV століття, початок Відродження. Християнство займає монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією - всі сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час - лінійний час, рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З'являються есхатологічні мотиви. Християнство принесло нові уявлення про людину. В античну епоху людина стояв у центрі світобудови, а її пізнавальні й перетворюючі можливості вважалися безмежними.. У християнстві двоїсте уявлення: людина вінець творіння Бога (по образі й подобі), але з іншої сторони вона гріховний (первородний гріх). Духівництво до античної спадщини ставилося дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів шанували: Платон, Аристотель і Вергілій. Буколіки - 4 еклога, народження дитини.

Латинь в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою - освіта, церква, політика. Величезна кількість літератури на латині.

Поділ європейської середньовічної літератури на періоди визначається етапами суспільного розвитку народів у цей час. Вирізняються два великих періоди:

раннє Середньовіччя — період літератури розкладу родового ладу (від 5 століття до 9-10 століття);

зріле Середньовіччя — період літератури розвинутого феодалізму (від 9-10 століття до 15 століття).

Раннє Середньовіччя

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

Зріле Середньовіччя

У цю добу література стає більш диференційованою, що ускладнює її порівняльно-історичний опис. Оскільки національні літератури ще не сформовані, межі між ними практично відсутні, то розподіл літератури цього періоду здійснюється за вищезгаданими жанровими і типологічними ознаками.

Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу відносять екзегетику (тлумачення і коментарі до Святого Письма), богослужбову літературу, літературу для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники тощо), літописи (які створювалися в монастирях як хроніка, насамперед, церковної історії), схоластичні трактати, дидактичні твори, видіння. Найпопулярнішим жанром Середньовіччя були житія святих (агіографія) та розповіді про їхні чудеса.

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни.

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та особистих подвигів (лицарський роман). Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів, труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного короля Артура.

Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції