2.Проблема сенсу людського буття та ролі мистецтва в повісті а.Шаміссо «Дивовижні пригоди Петера Шлемеля».

Найбільш відомим художнім твором  Шаміссо є романтична  казка «Дивовижна історія Петера Шлеміля»  (Peter Schlemihi), написана ним у 1814 році. У повісті використано фольклорний  матеріал: чарівний гаманець, шапка – невидимка. Герой твору - бідний молодий чоловік Петер Шлеміль, «неповороткий і неквапливий, довготелесий парубійко», -  так характеризує свого персонажа автор. Бажаючи владнати свої фінансові справи, під час званої вечері хлопець зустрічається із «людиною в сірому», з дияволом, як виявилося пізніше і погоджується продати йому свою тінь в обмін на чарівний гаманець, який наповнюється грошима сам по собі. Не підозрюючи про нещастя, Петер оселяється в дорогому готелі. Проте, як тільки хлопець з’являється на вулиці із сонячного боку, відсутність тіні всі помічають і насміхаються, він відчуває себе ізгоєм, плаче наче дитина, хоче знайти сірого диявола, але всі спроби невдалі. Разом із слугою Бенделем Петер вирушає у подорож. Невдовзі  він знайомиться з донькою лісника Мінною і закохується в неї. Мінна відповідає йому взаємністю, але батьки не хочуть віддавати дочку за дивного чоловіка. Нещасний хлопець укладає новий договір з дияволом і отримує шапку-невидимку, проте, пізно – Мінна стала дружиною іншого. В розпачі Петер кидає гаманець у прірву, нехтуючи новою пропозицією диявола проміняти душу на тінь. Життя серед людей стає неможливим, його самотності зараджують лише чоботи-скороходи, які миттєво переносять із країни в країну (Єгипет, Південна Африка, Лондон…). В останні  дні свого життя  Шлеміль знаходить розраду в науковій роботі, вивчаючи флору і фауну. Саме у світі природи, де не існує упереджень і умовностей, притаманних світові людей, Петер знаходить спокій, але це спокій безмежно самотньої людини. В образі головного героя  автор розкриває психологію свого сучасника, який через гроші може втратити  свою особистість. Дослідники вбачають у повісті глибокий філософський зміст,  проте, дітей вона приваблює незвичайним сюжетом, в якому об’єднується казка і реальність.

3. Драматургія та новелістика п. Меріме. Інтерес митця до української та російської історії.

Реалістична новела П. Меріме мала ряд цікавих композиційних і стилістичних особливостей. Меріме — майстер психологічної новели, у центрі його уваги — внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби, еволюції чи навпаки деградації. Внутрішня боротьба героя у письменника завжди визначалася зіткненнями людини із суспільством, середовищем, яке формувало її характер. Драми головних героїв новел (Сен-Клера, Жюлі, Арсени та ін.) народжувалися із протистояння оточуючій дійсності. Звідси випливала цікава особливість новелістики Меріме: великого значення надано події, яка так чи інакше визначала внутрішній конфлікт героя.

Новели прозаїка зазвичай дуже драматичні. Із будь-якого його твору можна зробити драму. Подія, яка поставлена автором у центрі новели, найчастіше мали характер катастрофи — це вбивство, самогубство, кровна помста, смерть героя, зміна всього його життя. Сен-Клер (герой «Етруської вази») убитий на дуелі, Кармен (героїня «Кармен») убита доном Хосе. У новелі «Локіс» здійснено вбивство графом своєї молодої дружини. У новелі «Матео Фальконе» відбувається кровне вбивство — сина батьком.

Це своєрідний прийом замовчування про найважливіше і значне, описане у творі. За цим замовчуванням приховувалася справжня схвильованість автора, почуття жаху, його оцінка того, що сталося. Те, що зображено в новелах «Кармен», «Локіс» чи «Етруська ваза» завжди глибоко хвилювала читача. Автор зазвичай приховував власну оцінку подій, щоб цим самим не зменшити враження читачів. Різко переключаючи увагу на щось інше, побічне, він змушував краще вдуматися в те, що сталося. У результаті сама подія стала для читача більш відчутною.

Динамізм, драматичність і напруженість дії в новелах Меріме визначили ще одну своєрідну рису. Це мізерність опису, особливо опису природи. Новеліст дуже скупий на опис, бо в центрі його уваги завжди дія, драма, наростання драматичного конфлікту. Опис відіграв лише другорядну роль. У зв'язку з цим особливого значення у творах Меріме набула деталь — окремий невеликий штрих, який часто заміняв великі описи і характеристики.

Художні особливості новел Проспера Меріме:

— центр уваги письменника — внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби;

— подія визначала внутрішній конфлікт героя;

— поєднання психологізму і прийому замовчування;

— динамізм, драматичність і напруженість дії;

— «скупість» описів природи;

— використання художньої деталі;

— герой із сильним характером;

— образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки;

— характер і психологія людини постали як результат певних умов існування;

— еліпсна (двоцентрова) композиція новели — оповідання в оповіданні;

— тяжіння до екзотичних описів;

— введення оповідача, який був другим «я» самого автора;

— мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.

Проспер Меріме виявляв великий інтерес до визвольної війни українського народу, займаючись головним чином історією запорозького козацтва, а також її популяризацією в провідних французьких періодиках — «Revue des Deux Mondes» («Огляд двох світів»), «Moniteur universel» («Всесвітній порадник») тощо. Називав українських козаків «історичним народом», аЗапорозьку Січ — «республікою запорожців». Аби підкреслити пріоритет своїх українознавчих уподобань, іменував себе «козаком». Публікації М. стали підсумковими у франц. історіографії України за два попередні століття. Перший його нарис, де порушувалася тема Запорозької Січі, — «Микола Гоголь» (1851) — був написаний з нагоди франц. перекладу повісті М.Гоголя «Тарас Бульба». Звичаї, побут, військова діяльність українських козаків відтворив у п’єсі «Перші кроки авантюрника» (1852). Важливу віху в наукових розробках М. позначила праця «Козаки України та їхні останні гетьмани» (1854), в якій висвітлено суспільний устрій запорожців, їх роль в історії України, Росії й Польщі, діяльність Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. 1863 опублікував у часописі «Journal des Savants» («Журнал учених») розвідку «Богдан Хмельницький», написану переважно на матеріалах однойменної монографії М.Костомарова. Високо оцінюючи в ній політичний і військовий талант гетьмана, М. поставив у заслугу «цьому великому мужу» те, що він «зумів затримати Україну вільною від іноземного ярма впродовж десяти років». Ця праця перевидавалася в книзі «Козаки минулих часів», спричинивши 1869 розгляд у Сенаті Франції петиції про запровадження вивчення української історії у франц. школах. М. також належать переклади з художніх творів Марка Вовчка («Козачка»), М.Гоголя («Ревізор»), з якими підтримував творчі зв’язки.

Білет №13