1.Героїчний епос – один з провідних жанрів літератури доби Середньовіччя.

Зріле Середньовіччя стало періодом розквіту героїчного класичного епосу — героїчної оповіді про минулі події, пов’язані із захистом інтересів племені, роду, держави народним героєм. У якій би країні не створювався епос, у ньому дотримувалися загальних жанрових ознак, хоча час і етнос накладали певний відбиток на трактування теми, образу, ситуації. Для героїчного класичного епосу були властиві такі типові ознаки:

а) відображення зростання національної самосвідомості, пов’язаної із захистом рідної землі;

б) використання історичних подій, імен відомих осіб з відповідним елементом міфологізації;

в) розкриття конфлікту — зіткнення з ворогами, яке закінчувалося перемогою епічного героя. Навіть тоді, коли він гинув, за ним залишалася моральна перемога;

г) наділення епічного героя богатирськими рисами: мужністю, силою, прагненням боротися з ворогами за інтереси свого етнічного угрупування чи держави. Він нехтував смертю, завжди був готовий поступитися головним задля виконання свого обов’язку. Розкриття образу відбувалося переважно (а іноді й виключно) у вчинках. Типовим було соціальне походження і статус героя — рівень знатності і заможності. Людські якості надавалися в ідеалізованій формі, герой втілював ідеальні поняття народу про красу фізичну й моральну, про етику поведінки. Він і його подвиги завжди були в центрі уваги розповіді про минулі події;

д) змалювання ворога в образі гідного супротивника, який переважав в декілька разів чисельністю свого війська військо епічного героя;

є) надання великого значення зброї, зокрема мечу, опису битви, що ставало кульмінацією твору і поєднувало в собі всі його сюжетні лінії;

ж) зображення смерті і почуття скорботи, філософських роздумів з приводу зображений подій.

Головний зміст французького національного епосу склали три теми: захист батьківщини від зовнішніх ворогів — маврів (сарацин), норманів, саксів; вірна служба королю, охорона його прав і усунення зрадників; криваві феодальні міжусобиці.

За змістом французькі епічні поеми поділялися на три цикли (жести):

1) королівський цикл, центральною фігурою якого став король Франції — це збірний образ ідеального монарха, символ народної правди та справедливості, опора країни у боротьбі з іноземними загарбниками та феодальним свавіллям;

2) цикл про Гільйома д ’Оранж — уславленого ідеального васала, який протиставлявся слабкому чи підступному королю. Він воював на півдні Франції з маврами, не отримував від короля жодної винагороди, окрім земель, здобутих власним мечем. Однак у тяжку для сюзерена хвилину завжди поспішав йому на допомогу. Саме він врятував державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, зміцнив престол і зберіг цілісність батьківщини;

3) феодальний цикл «жесту сивобородого Доона де Майанс», в якому розповідалося про непокірних феодалів, їхню війну між собою та з королем.

Вершиною французького героїчного класичного епосу була поема «Пісня про Роланда». Вона збереглась у кількох рукописах, найкращим з яких визнано Оксфордський (1170 р.). Твір написано давньофранцузькою мовою десятискладними віршами і поділено на куплети різної величини. Кожен вірш закінчувався цензурою після четвертого складу, кожен куплет — одним і тим же асонансом.

Німецький епос XII—XIH ст. запозичений з племінних епічних пісень. Він не був до певної міри національним, як французький чи іспанський епос. Його герої не виступали захисниками батьківщини чи народу від загарбників, їхні богатирські подвиги обмежувалися інтересами особистими чи сімейно-родинними. Основною постаттю циклічних об’єднань племінних розповідей став Етцель (Аттіла) — проводир гунів (кочового народу), який здійснював спустошливі походи проти різних народів.

Поема «Пісня про Нібелунгів» — монументальний твір, який налічував 39 «авентюр» (пісень, частин) і складався із 10 тис. віршів, написаних «нібелунговою строфою» (строфи по чотири вірші з парним римуванням, кожен вірш поділений на два піввірші, з яких перший мав чотири наголошених, другий — три, що було ознакою впливу куртуазної літератури). Великий Гейне назвав цю героїчну пісню «квітка в камені».

В іспанському героїчному епосі знайшла відображення історія країни, коли в 711 році до Іспанії вторглися маври і володіли з VIH до XV ст. майже всім півостровом. Як наслідок цих подій, почалася Реконкіста — національно-визвольний рух проти арабів (у середні віки їх називали маврами). У результаті цієї боротьби іспанці утворили державу Астурія, перетворену в X ст. в королівство Леон, з якого відокремилося самостійне королівство Кастілія. В ньому було скасоване рабство, а права лицарів поширені на всіх, хто воював за свободу рідної землі проти маврів.

Ці політичні події відобразилися в трьох головних темах національного героїчного епосу: 1) боротьбі з маврами за звільнення країни; 2) міжусобиць між феодалами, які ослаблювали Іспанію; 3) боротьбі за свободу Кастилії та її політичну першість.

Значною пам’яткою іспанського героїчного епосу стала «Пісня про Сіда». Сід — видатний діяч Реконкісти, національний герой Іспанії. Пісні й розповіді про героїчні подвиги Сіда почали складати ще за його життя. Вони поширювалися серед народу, ставали надбанням хугларів, один з яких 1140 року склав про нього поему. В основу твору покладено реальні події, тому він наближений до історичної хроніки.

Поема «Пісня про Сіда» здобула визнання не лише сучасників, а й наступних поколінь. Свідченням цього, зокрема, стала трагедія «Сід», написана П’єром Корнелем.