11. Загальна характеристика етапів розвитку адвокатури у Росії.

Історія розвитку адвокатури Росії налічувала чотири етапи.

1. У Росії, на відміну від країн Європи, де правозаступництво і судове представництво розвивалися як два самостійних інститути, перше виник не як самостійний інститут, а в зв'язку із судовим представництвом. Аж до XV ст. у Росії існував так називаний "принцип особистої явки". За псковською судною грамотою запрошувати повірників могли тільки жінки, діти, ченці, старезні старі і глухі. Потім у суспільстві як захист з'являється родинне представництво. Безпосередньо за ними зародилися і наймані повірники. Функції їх могли здійснювати всі дієздатні особи. Повірників називали заступниками по справах, стряпчими. Тільки в XІХ ст. зі звичайного правового інституту судове представництво перетворюється в юридичний інститут присяжних стряпчих, що вносилися в особливі списки, що існували при судах.

2. Російська присяжна і приватна адвокатура народилася в умовах демократичних судових реформ 60-х рр. XІХ століття в царювання імператора Олександра ІІ. У відомій мері це було змушене рішення: уведення суду присяжних і змагального судового процесу не могло відбутися без професійної адвокатури.

До кандидатів у присяжні повірники пред'являлося вимогу наявності закінченої вищої освіти. Склад присяжних повірників контролювався Судовою палатою округу, при якій створювався Рада присяжних повірників, діяльність якого також була піднаглядна Судовій палаті. У присяжні повірники не допускалися іноземці, неспроможні боржники, особи, що знаходяться на урядовій службі, засуджені по вироку суду до позбавлення або обмеження прав існування, що знаходяться під слідством, особи, що виключені з числа присяжних повірників і ін.

Рада присяжних повірників розглядала питання прийому і відрахування, скарг на дії присяжних, контролювала дотримання ними законів і правил професії, включаючи розміри стягнутих винагород, установлювала черговість "ходіння по справах осіб, що користуються на суді правом бідності". Скарги на рішення Ради присяжних подавалися в Судову палату.

Таким чином, незалежність створюваної в результаті реформи адвокатури була досить відносною, а самоврядування - у межах, контрольованих судом.

Формувалися визначені моральні орієнтири професії адвоката - у вимогах до кандидатів у присяжні, а також при визначенні їхніх правових обов'язків і обмежень.

Так, присяжним повірником заборонялося здобувати права своїх довірителів за позовами, вести справи проти своїх родичів (батьків, дружини, дітей, братів і сестер), представляти відразу обидві сторони або переходити з однієї сторони на іншу, оголошувати таємниці свого довірителя.

Існувала і такса оплати праці адвоката, затверджена Міністром юстиції для ведення цивільних справ у 1868 р. (відлік гонорару йшов від ціни позову).

З присяжного повірника довіритель міг стягнути заподіяні недбальством адвоката збитки. Було можливе і кримінальне переслідування присяжного повірника за серйозне зловживання.

3. Жовтнева революція 1917 р. зруйнувала, і судові установи, і адвокатуру. Через кілька тижнів після жовтневого перевороту, 24 листопаду 1917 р. був прийнятий Декрет про суд № 1. Він був орієнтований на створення "радянських судів". Адвокатура ним створена не була, однак як захисники і обвинувачі були допущені "усі непорочні особи обох статей".

Інструкцією Наркомюста 19.12.1917 р. при трибуналах засновувалися "колегії правозаступників", у які могли вступати будь-як особи, що бажають "допомогти революційному правосуддю" і відповідні рекомендації, що мають, від Рад депутатів.

Декрет про суд № 2 від 7 березня 1918р. передбачив створення колегій правозаступників при Радах депутатів. Пізніше (Декретом "Про народний суд РСФСР" від 30.11.1918 р.) колегії правозаступників стали іменуватися колегіями "захисників, обвинувачів і представників сторін у цивільному процесі". Їх складали посадових особи, що одержували зарплату від держави за кошторисом Наркомюста.

Незабаром ці колегії були скасовані під тим приводом, що в них були "сильні елементи буржуазної адвокатури".

Захист став здійснюватися в порядку трудової повинності особами, включеними в списки місцевими виконкомами.

Ці міри були спрямовані на остаточне знищення дореволюційної адвокатури Росії.

Днем народження радянської професійної адвокатури прийнято вважати 26 травня 1922 р., коли рішенням ІІІ сесії ВЦИК ІX скликання було затверджено перше Положення про адвокатуру. Колегії захисників створювалися при губернських відділах юстиції. Загальними зборами захисників обиралася Президія, що відала прийомом і відрахуванням адвокатів, накладенням дисциплінарних стягнень, рішенням фінансових і адміністративних питань.

З цього часу почався ріст чисельності колегій адвокатів, створення мережі юридичних консультацій. Приватнопрактикуючи адвокати були оголошені поза законом.

Положеннями про адвокатуру від 27 лютого 1932р., 16 серпня 1939 р. розвивалися принципи організації адвокатури, установлені першим положенням, більш чітко визначалися права й обов'язки структурних підрозділів колегії адвокатів і їхніх членів.

Положення від 16 серпня 1939 р. уперше закріпило принцип, відповідно до якого в адвокатуру могли вступати лише особи, що мають юридичну освіту, або не менш трьох років досвіду роботи суддею, прокурором, слідчим або юрисконсультом. Підвищувалася самостійність колегій шляхом розширення повноважень загальних зборів адвокатів і обираємої ним таємним голосуванням Президії. Оплата праці адвокатів регулювалася таксою, затверджуваної Наркомюстом.

Роль адвокатури в правоохоронній системі як органа надання населенню юридичної допомоги і забезпечення захисту по кримінальним справам зростала в міру твердження гасла про зміцнення соціалістичної законності.

Перший Закон СРСР "Про адвокатуру в СРСР" був прийнятий Верховною Радою СРСР 30 листопада 1979 р. Цим законом вносилася однаковість у принципи організації і діяльності адвокатури всіх радянських республік.

Уперше було встановлене правило, що діє і нині, про порядок створення добровільних об'єднань осіб, що займаються адвокатською діяльністю. Остаточно затверджувався принцип обов'язкової вищої юридичної освіти для членів колегій адвокатів, установлювалися терміни стажування для претендентів, що не мають практичного досвіду, розширювалося поле діяльності адвокатів.

На базі союзного закону про адвокатуру було прийняте Положення про адвокатуру РСФСР від 20 листопаду 1980 р. Воно передбачало поряд із традиційними регіональними колегіями (область, край, автономна республіка) створення "міжрегіональних і інших колегій адвокатів", що дозволило при переході до ринкових відносин формувати спочатку юридичні кооперативи, а потім і так звані рівнобіжні колегії. Положення 1980 р. поряд з деяким розвитком демократичних принципів організації і діяльності колегій адвокатів зберіг значні права Мін'юсту і виконкомів обласних (крайових і т.д.) Рад по "керівництву адвокатурою".

Розширення прав колегій адвокатів, розвиток їхнього самоврядування і незалежності - повільний процес, що відбувається нині в руслі судово-правових реформ.

4. Судово-правова реформа 1990-х рр., що викликає не тільки позитивні оцінки, але й обґрунтовану критику, істотно змінила правовий статус адвоката й адвокатських об'єднань. У 2002 р. набрав сили РФ Закон про адвокатуру й адвокатську діяльність, що у корені змінив правову природу адвокатури - ця організація стала цілком незалежної від держави, розширилися права адвокатів, цілком змінився структурно-організаційний устрій адвокатських утворень. Адвокат одержав дуже широкі процесуальні права, став більш значимою фігурою в кримінальному, цивільному, арбітражному процесах, придбав додаткову вагу в господарському житті юридичних осіб, у захисті прав і законних інтересів російських громадян, а статус самої адвокатури закріплений у новому законі як інститут громадянського суспільства.

Свої задачі перед суспільством російська адвокатура реалізує шляхом виконання принципів своєї діяльності, визначених у ч. 2 ст. 3 Закону про адвокатуру. До цих принципів відносяться: принцип законності; принцип незалежності; принцип самоврядування; принцип корпоративності; принцип рівноправності адвокатів.