Тема 6 Державне регулювання мкп.

6.1. Світовий досвід державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності та його значення для України.

6.2. Функції і методи державного регулювання МКП.

6.3. Етапи розвитку державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств.

6.1. Світовий досвід державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності та його значення для України.

Економіка будь-якої країни світу та рівень ії конкурентоспроможності відчувають на собі державний вплив. Інша справа – яким є характер цього впливу: позитивний чи негативний, стимулюючий чи гальмуючий? В сучасній ек. науці чіткої відповіді на ці запитання не існує. Історія розвитку різних країн світу включає моделі і «слабкої» і «сильної» держави, які змінювалися у відповідності з історичними моментами часу: кризові етапи розвитку країн породжували теорії активної ролі держави, а прискореного і динамічного розвитку – теорії слабкого державного впливу на соц.–ек. розвиток.

В оцінці моделей державного впливу на ек. розвиток і конкурентоспроможність важливим є не сам по собі факт державного впливу, а його результати. Вони, як свідчить світовий досвід, можуть бути абсолютно різними – від ефективного управління розвитком і конкурентоспроможністю до «паразитування» на власній економіці та прибутках ії суб’єктів. У першому випадку державне втручання виявляється позитивним і відіграє роль «руку допомоги і сприяння» нац. господарським суб’єктам, у другому випадку – негативним і постає «рукою грабіжника» їх доходів. Звідси, роль державного чинника визначають не масштаби впливу, а його напрямки, засоби, характер і результати, тобто, його якість. Положення про вирішальну роль якості державного фактору – базовий принцип японської моделі прориву до світового рівня конкурентоспроможності, з якої бере свій початок історія державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності.

Розгалужена система державного регулювання конкурентоспроможності японської економіки була створена в кінці 70-х років ХХ ст., а людиною, яка вперше сформулювала її теоретичну модель, був Чалмерс Джонсон. Модель Ч. Джонсона базується на виявленні «провалів» ринку, які виключають можливість прискореного розвитку японської економіки та стрімкого нарощування її конкурентоспроможності. Для коригування цих «провалів ринку» потрібен зовнішній координаційний засіб – «рука держави», функцію якої виконує уряд країни.

Японська модель державного регулювання конкурентоспроможності багатьма розглядалася як альтернатива механізму ринкового регулювання. Її найважливішими елементами є [29, с. 14]:

• активний центральний уряд і стабільний апарат чиновників;

• визначення пріоритетних галузей для прискорення зростання;

• агресивний розвиток експорту;

• багаточисельні інструкції, правила та узгодження;

• селективний протекціонізм з метою захисту внутр. ринку;

• обмеження ПІІ;

• м’яке антимонопольне законодавство;

• реструктуризація промисловості під керівництвом уряду;

• жорстке регулювання фін. ринків;

• обмежений вплив ради директорів компаній;

• дотації урядом спільних проектів;

• чітка та стабільна макроек. політика.

Уявлення, що саме уряд країни має забезпечувати ефективний розвиток економіки та її конкурентоспроможність – є наріжним каменем японської моделі державного втручання у функціонування нац. ек. системи. Головну роль в її реалізації було закріплено за Міністерством міжнародної торгівлі та промисловості (МІТІ) та Міністерством фінансів. Ці Міністерства розробляли концепцію ек. прориву Японії, яка ґрунтувалася на виборі пріоритетів і цільових програмах розвитку стратегічно важливих галузей японської економіки.

Чіткий акцент на розширення експортного потенціалу приоритетних галузей і виробництв – сутнісна риса японської моделі державного регулювання конкурентоспроможності. Механізм її реалізації включав спец. податкові пільги та фін.-кредитні засоби стимулювання розвитку. А для захисту японських компаній від іноземної конкуренції було розроблено і впроваджено широкий арсенал спец. заходів – від блокування доступу іноземних фірм на японський ринок до «драконівських форм» квотування імпорту [29, с. 38].

Гальмування входу іноземних фірм на внутр. ринок Японії забезпечувалось також жорсткими обмеженнями ПІІ та протекціоністськими заходами в таких галузях як автомобільна, виробництво інтегральних мікросхем, фармацевтична і комп’ютерна, обробка інформації та виробництво фотоплівки.

Японський уряд активно стимулював нац. компанії до їх кооперації, посилення технологічних зв’язків і злиття як ефективних засобів реалізації ефекту масштабу. Реалізація цієї політики в банківській галузі дозволила створити нац. банки, які стали потужними гравцями на світових фін. ринках.

Важливим елементом японської моделі державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності була стабільна мікроек. політика. Низькі витрати на оборону сприяли досягненню профіциту державного бюджету країни, зростанню інвестиційної активності корпорацій та рівня заощаджень громадян.

Детальному аналізу японської моделі прориву до світового рівня конкурентоспроможності присвячено багато наукових досліджень. Головний висновок, який сформульовано вченими за результатами тестувань японської моделі державного регулювання конкурентоспроможністю, полягає в тому що саме державна «рука допомоги» стала тим основоположним інститутом, який сприяв усуненню «провалів» ринку та стрімкому нарощуванню конкурентоспроможності пріоритетно визначених галузей економіки країни [29, с. 75-76].

Теоретичне значення японської моделі державного регулювання конкурентоспроможності полягає в тому, що вона є не просто моделлю регулювання ек. процесів, а суміщає вирішення комплексу складних задач соц.-ек. розвитку країни – від відновлення зруйнованої у Другій світовій війні економіки та акумуляції внутр. і зовнішніх джерел інвестування до прориву на вищі щаблі міжнародної конкурентоспроможності. На користь такого висновку свідчить і те, що японська модель державного регулювання конкурентоспроможності стала підґрунтям для розробки нац. державних програм підвищення конкурентоспроможності, у тому числі в США, країнах Західної Європи та Південно-Східної Азії. Системи державного регулювання конкурентоспроможності в цих країнах відбивають японський досвід узгодження інтересів держави і бізнесу.

На прикладі Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості (ММТП – в Японії) у 80-х роках ХХ ст. в США для координації питань, пов’язаних із підвищенням конкурентоспроможності, була створена розгалужена система державних органів управління (Рада конкурентоспроможності, Управління розвитком науки і технологій, Управління з технологічної політики Міністерства торгівлі та інші) [10].

У Великобританії для координації робіт в системі державного регулювання конкурентоспроможності було створено Нац. раду ек. розвитку (НРЕР) [62, с. 49], у Франції – Генеральний комісаріат стратегічного планування та прогнозування [62, с. 52], в Республіці Корея – Раду ек. планування із широкими повноваженнями [78, с. 111], в Італії – Національну конфедерацію бізнес-фірм [42, с. 267]. Організаційно-ек. роль цих інституцій державного регулювання, визначається не ступенем втручання в ринковий механізм, а забезпеченням відтворювальних умов конкурентоспроможності – як внутр., так і зовнішніх.

Посилення процесів глобалізації та відтворювальної взаємозалежності нац. ек. систем перетворило державне регулювання конкурентоспроможності в одну із найголовніших складових стратегії розвитку та у вирішальний чинник, який визначає зміст внутр. і зовнішньоек. політики урядів розвинених країн.

Розробка і впровадження дієвого механізму державного регулювання міжнародної конкурентоспроможності укр. економіки та її підприємств роблять принципово важливими вивчення, аналіз і узагальнення міжнародного досвіду перетворення «видимої руки» держави в ефективний засіб координації зусиль укр. соціуму у досягненні світових стандартів конкурентоспроможності.