3.3. Інституційні технології формування мкп.

Згідно з методологією розрахунку глобального індексу конкурентоспроможності країн (GCI) [130] на базі понад 350 показників, об’єднаних у 9 груп, приблизно 240 (майже 70 %) з них прямо пов’язані із інституційною активністю держави. Це свідчить про те, що в сучасних моделях конкурентоспроможності розвинених країн світу «видима рука держави» явно переважає «невидиму руку ринку».

Сутність змін, яких зазнає «факторне поле» міжнародної конкурентоспроможності, полягає в тому, що стратегічними стають конкурентні переваги, створені не виробничо-ек., а інституційними передпосилками. За визначенням М. Беста – професора економіки університету Масачусетсу (США), співавтора підручника «Політизована економіка» – «нова інституційна парадигма конкурентоспроможності змінює її виробничо-орієнтовану концепцію» [42, с. 28].

Теоретичним підґрунтям змін, яких зазнає сучасний механізм міжнародної конкуренції, є доктрина «багатомірного підходу» [113], згідно з якою використання «чистих» теорій міжнародної торгівлі в сучасних умовах є недоцільним а звідси – необхідність активного втручання держави в механізм міжнародної конкуренції. Аналіз глибини цих змін дозволяє стверджувати, що на початку ХХІ ст. в світовому господарстві складається нова система взаємодії, у якій міжнародної конкуренції у традиційному її сенсі (як конкуренції фірм і галузей) вже не існує. Структура-зв’язок «держава – підприємство», що складає стрижень сучасного суб’єктного контуру міжнародної конкуренції, не тільки суттєво модифікує факторну модель конкурентоспроможності – її генотип, а й породжує принципово новий її «інституційний код», в якому поруч із традиційними факторами і виробничими технологіями, особливу значущість набувають фактори інституційного походження. Дія цих факторів призводить до зниження (підвищення) трансакційних витрат, а отже, – до зниження (підвищення) міжнародної конкурентоспроможності ек. систем. Ця група факторів впливу на рівень конкурентоспроможності в ек. літературі визначається як інституційні технології бізнесу [20].

Якщо у вітчизняній науковій літературі проблема дослідження інституційних технологій конкурентоспроможності залишається майже непоставленою, то в західній ек. думці, навпаки, в останнє десятиріччя вона стала предметом підвищеної уваги. В її дослідженні західними вченими широко використовується понятійний апарат і методи інших наук (системології, праксеології, політології, глобалістики та ін.). При цьому зазначається, що в умовах сучасного панбіфуркаційного міжнародного простору вилучення інституційного чинника суттєво збіднює факторну картину міжнародної конкурентоспроможності. Концептуальна роль «інституційної матриці» конкуренції, зазначає М. Бест, полягає в тому, що тільки з її допомогою можуть бути отримані відповіді на «Нову конкуренцію» [42, с. 28].

Така концептуалізація ролі інституційного чинника, який в межах неокласичних теорій конкуренції взагалі не береться до уваги, а лозунг «Менше держави!» в них виступає як теоретична аксіома, примушує до більш детального аналізу механізму трансформації «виробничого» способу формування конкурентоспроможності в «інституційний».

З точки зору ек. теорії, суб’єктом інституційних технологій може бути лише держава, яка їх «виробляє та формує» і в межах нац. економіки є монополістом цих технологій. Це означає, що інституційні технології (антимонопольне законодавство, податкова система, стандарти якості товарів, захист прав споживачів тощо) виступають як екзогенний фактор конкурентоспроможності, на які ек. одиниці впливати не в змозі, а екстерналізація, пов’язаних із дією цього фактора, витрат (перекладання на конкурентів, на природне середовище або на державу) є неможливою. Однак ситуація радикально змінюється в умовах міжнародної конкуренції, коли виникає зовнішній тип екстерналізації – екстерналізація між державами. Зовнішній тип екстерналізації виникає як результат структурування МЕД країн та узгодження їх зовнішньоторговельних режимів на основі міжнародних правил, норм та угод.

Маючи певну свободу вибору, нац. уряди, виконавча влада та політики, проте, не мають права ігнорувати питання нац. безпеки, внутрішньополітичної ситуації та власного електорату. Звідси, прийняття ек. рішень на міжнародному рівні є вищою мірою політизованим, а рівень міжнародної конкурентоспроможності країн за цих умов стає функцією інституційної активності держави, тобто етатизованим. Аналіз інституційної поведінки держав дозволяє виділити 3 осн. моделі етатизації конкурентоспроможності країн – північноамериканську, західноєвропейську та азіатську.

Північноамериканська (англосаксонська) модель етатизації конкурентоспроможності відводить державі в цілому пасивну роль, яка зводиться до дерегулювання та нейтралізації негативних наслідків ринкового механізму. Втручання державами у «внутрішній» механізм формування конкурентоспроможності фірм і корпорацій вважається небажаним, але за певних обставин необхідним. Однак за межами нац. кордонів, англосаксонська модель «етатизації» конкурентоспроможності є радикально іншою: на міжнародному рівні держава є гарантом безпеки нації і має захищати своїх ек. агентів усіма можливими засобами, включаючи застосування військової сили.

В межах англосаксонського варіанту «етатизації» конкурентоспроможності вважається , що американська модель гармонії держави та ринку є оптимальною і її, як еталон, мають сприймати інші учасники світогосподарських відносин. У протилежному випадку США вважають за правило використовувати інституційні бар’єри для імпорту товарів при однобічному тлумаченні того, що таке незаконна торговельна практика і які держави порушують закони в міжнародної конкуренції.

Західноєвропейська модель «етатизації» конкурентоспроможності ґрунтується на сприйнятті соц. норм як більш важливих, ніж «егоїстичні» нац. інтереси окремої країни. Вищим орієнтиром в ек. функції держави є не ринок сам по собі, а соц. світ і якість життя, які досягаються за допомогою ринку. Не випадково, що соц. ринкове господарство як економіко-філософську теорію розроблено саме 2 групами німецької школи економістів-теоретиків, які прийшли на зміну класичному лібералізму поглядів А. Сміта та Д. Рікардо. Її авторство належить Фрайбургській школі на чолі з В. Ойкеном і Ф. Бьомом та прибічниками соц. ринкової економіки, серед яких найбільш впливовим був А. Мюллер-Армак¹.

Органічною складовою теорії соц. ринкового господарства є ідея справедливого світового порядку, яка охоплює політичні та ек. аспекти. У політичному аспекті – це формування глобального мислення, протидія вестернізації по-американському, створення світової політичної спільноти тощо. В ек. плані справжній порядок у світовому господарстві, за думкою В. Рьопке [134, с. 28], можливий лише тоді, коли свобода торгівлі і закон порівняльних витрат визначатимуть «організаційний код» конкурентоспроможності.

Азіатська модель «етатизації» конкурентоспроможності акцентує увагу переважно на афективні елементи культури міжнародного бізнесу, під якими розуміється відсутність конфліктів між агентами, взаємна довіра та лояльна поведінка. І хоча метою державного втручання також визнаються нац. безпека та соц. стабільність, на відмінну від американського, соціуми азіатських країн не пред’являють своїй державі претензії морального порядку, що робить виконавчу владу в цих країнах достатньо автономною.

Аналіз наведених моделей «етатизації» конкурентоспроможності дозволяє виявити їх загальну компоненту, яку слушно вітчизняний економіст З.О. Луцишин формулює так: «...при всіх розмовах про скорочення ролі держави на ділі в економіці західних країн … різко зросла участь держави в підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, у розвитку необхідної інфраструктури: науки, засобів зв’язку, збору інформації; проводиться суттєва перебудова податкової системи. З 70-х років посилено обговорюються (і реалізуються) різноманітні варіанти промислової і/чи структурної політики. Стрімко зростає кількість норм і стандартів (екологічних, технічних, санітарних і т.д.), що вводяться державою…Реально на Заході відбувається не скорочення ек. ролі держави, а зміна її господарських функцій в бік більш активної участі в боротьбі за світогосподарські позиції» [77, с. 39].

У контексті «інституційної матриці» конкурентоспроможності формулює свою позицію і російський економіст М. Гельвановський. «Стрижнем нац. державної стратегії конкурентоспроможності, зазначає він, повинна стати консолідована система держави та корпорацій, яка виступатиме на зовнішніх ринках як своєрідна корпорація корпорацій. Остання має утворити основне ядро нац. моделі розвитку ек. системи Росії в ХХІ столітті» [51, с. 10].

Інституційна роль держави в регулюванні конкурентоспроможності полягає в тому, що вона виконує функції не тільки «локомотива», який «втягує» нац. підприємства у світові ринки, а й може, навпаки, гальмувати і навіть блокувати вхід «небажаних» агентів до нац. ек. систем. Використовуючи модель Д. Істона [135], можна проілюструвати механізм державного регулювання конкурентоспроможності крізь формальне та неформальне регулювання відкритості нац. ек. систем західних країн.

Будь-яка нац. ек. система має свої структуру, ек. інтереси та «диригента» або політичний інститут. Як «чорний ящик», вона має «входи» та «виходи»: перші виступають у формі «вимог» з боку зовнішніх сил і «вимог» з боку внутрішнього соціуму, другі – у формі «виходів» із системи – складають рішення і дії «диригента» системи. Особливістю зовнішніх вимог є те, що вони виступають «готовими» для використання системою. Використовуючи власні та зовнішні ресурси, ек. система «переробляє» зовнішні та внутрішні вимоги і рухається до нового стану її функціонування (мал. 3.5).

Мал. 3.5. Модель розвитку нац. ек. системи як кібернетичного «чорного ящика»

Складність функціонування нац. ек. системи зумовлюється тим, що зовнішнє середовище постійно генерує потік потреб, певна частина яких перетворюється у вимоги до обмежених у своїх можливостях системи. І повністю «переробити» зовнішні вимоги диригент системи не в змозі, якщо їх масштаби перевищують поточний ек. потенціал системи. За цих умов виникає проблема «перевантаження» входу системи, яка вимагає «наведення порядку», так як у протилежному випадку вона може призвести до катастрофічних наслідків у функціонуванні системи. «Наведення порядку», як одностороння дія системи, ускладнюється зростанням взаємозалежності нац. ек. систем, що переводить міжнародний ек. обмін у предмет протистояння та конфлікту між країнами.

Проблема «перевантаження» на вході системи має ринкове походження і стосується будь-якої ек. системи. Лібералізація і повне зняття перешкод у міжнародному товарообміні означали б такий тиск зовнішнього середовища на систему, при якому навіть повна мобілізація ресурсів останньої не здатна забезпечити її «нац. мундир». Звідси, ця проблема не може бути вирішеною ринковим способом – до її розв’язання має бути залучений «диригент» системи – її політичний інститут. Звільнення від перевантаження на вході системи може бути описано за схемою, яка наведена на мал. 3.6.

Мал. 3.6. Рівень конкурентоспроможності (К) нац. ек. системи (НЕС)

як результат регулювання вхідних вимог (R_і)

Державне регулювання конкурентоспроможності (К) нац. ек. системи (НЕС), згідно зі схемою, яка наведена на мал. 3.6, ґрунтується на регулюванні вхідних вимог (R_і) за допомогою регулятивної зони, в якій вимоги до НЕС передаються через 5 каналів: S, T, U, V i W. В регулятивній зоні диригент системи – політичний інститут, який відповідає на потреби суспільства – трансформує вимоги та виробляє політичні технології (механізми) їх реалізації відповідно до політико-ек. домінант нац. системи. Ці технології (за термінологією Д. Істона) включають (мал.3.6):

1) формування «каналу прямого відсіву» (S), в якому вимоги на вході не знайдуть реакції нац. ек. системи;

2) створення каналу «прямого пропуску» (Т) вимог до стадії політичного рішення ( ) без попередньої їх обробки;

3) формування каналу агрегування та класифікації вимог (U) з метою їх обробки та допущення до стадії політичного рішення ( );

4) створення каналу (V) для обробки вимог, які відображають геостратегічні та воєнно-політичні інтереси нац. системи;

5) формування каналу (W) для угрупування вимог, які відображають загальнонац. інтереси та можуть породжувати міжнародний консенсус у системі.

Механізм регулювання вхідних вимог передбачає також:

– створення на вході системи «каналу посередництва» – інституту, який обробляє вимоги та оформлює вибіркові з них у вигляді «політичного замовлення» системі;

– перетворення частини «перевантаження» системи на користь певних ек. агентів (а більш точно – на користь політичних її «диригентів»), якщо вони мають владу для «проштовхування» своїх вимог через «перевантажений» вхід системи. Цей спосіб, за Д. Істоном, може бути визначений як «канал проштовхування» корпоративних інтересів політичної еліти.

Регулювання вхідних вимог через «канали «відсіву», «посередництва» та «проштовхування» (мал. 3.6) здійснюється за допомогою не тільки формальних, а й неформальних інститутів (обмежень). У реальному житті цю роль виконують морально-етичні принципи конкурентної поведінки. Неформальні інститути регулювання в сучасній літературі визначаються як «регістри відношення до «своїх» і до «чужих» ек. агентів», або як «двозначна логіка» поведінки, згідно з якою проголошується публічна повага до норм, які можуть не збігатися із внутрішніми переконаннями, а іноді й прямо їх заперечувати [123].

Неформальне регулювання міжнародної конкурентоспроможності здійснюється в результаті «подвійного руху»: з одного боку, – заперечення інтересів і прав інших ек. суб’єктів, а з іншого – створення ілюзії поваги до їх інтересів і прав. «Ієрархічний» статус суб’єктів сучасної світової економіки, виключає відкриту непокірність з боку ек. суб’єктів «молодшого рангу». Суб’єкти, які належать до регістру «інших» і «молодших», вимушені знаходити «золоту середину» в координатах «двозначної логіки» міжнародних відносин, що ускладнює їх участь у міжнародній конкуренції.

Інституційні технології регулювання міжнародної конкурентоспроможності в різних країнах мають особливості. Висока публічність політичної влади в розвинених країнах зумовлює інструментарій регулювання «вхідних вимог» у напрямі, при якому він набуває форм «сприяння», які не пов’язані відповідними зобов’язаннями перед власною державою. Існує й інша – «експортна» форма цього інструментарію, в якій певна частина дипломатичного апарату сприяє в тій чи іншій формі операціям «своїх» компаній за кордоном – свого роду «корпоративна дипломатія» [77, с. 40].

Зростання ролі інституційних технологій регулювання конкурентоспроможності перетворює проблему розбудови дійової вітчизняної моделі гармонії держави та ринку у найважливішу передумову підвищення міжнародної конкурентоспроможності укр. економіки.