3.2 Фактори мкп.

Поняття «фактор» є одним із найважливіших в теорії конкурентоспроможності, а факторний аналіз – одним із найбільш динамічних її розділів. Факторному аналізу конкурентоспроможності присвячено велику кількість як зарубіжних, так і вітчизняних праць [3; 9 - 13; 30; 34], що зумовлюється, зокрема, посиленням значущості інституційного інтелектуального, просторового та темпорального чинників у механізмах сучасного ек. розвитку та міжнародної конкуренції.

Згідно з сучасним тлумаченням, фактор – це істотне об’єктивно причинне явище, вплив якого визначає характер або окремі риси об’єкта впливу. Першою властивістю фактора є те, що він володіє спроможністю при впливі на будь-який предмет (явище) змінювати його кількісні та якісні характеристики. Друга властивість фактора пов’язана з його силою, яка у взаємодії з іншим предметом придає імпульс руху та змінює характеристики предмету впливу. По-третє, фактор є величиною векторною, яка у кожен момент часу має точку впливу на предмет, кількісне значення впливу та його спрямованість у просторі.

Теоретичне ядро факторного аналізу конкурентоспроможності складає ідея якості факторів та їх ідентифікація за рангом значущості [30], що дозволяє визначити «статус» певного фактору або його порівняльну характеристику.

Суть ідентифікації як наукового методу пізнання вперше сформульована М. Вебером. Сучасна його інтерпретація полягає у тому, що за алгоритмом метод ідентифікації є порівняльним, а за характером результату – у співвідношенні «загальне – особливе – специфічне» – розкриває особливості того чи іншого явища. При цьому результати порівняльного аналізу прямо й безпосередньо залежать від того, наскільки коректним є вибір «еталону», на основі якого порівнюються фактори конкурентоспроможності.

У площині саме цього методологічного принципу порівняння факторних моделей конкурентоспроможності у високотехнологічних галузях із «аграрним еталоном» конкурентоспроможності навряд чи можна визнати коректним. Некоректність вибору бази порівняння зумовлює альтернативний опис факторів – за схемою «основні – розвинені», «низького рангу – високого рангу», «консервативні - прогресивні».

Практика функціонування високотехнологічних галузей дійсно підтверджує «прогресивний» рух їх конкурентоспроможності за рахунок нарощування інтелектуальної, інноваційно-технологічної її складових. У той же час вона свідчить про те, що фактори «низького рангу», такі як земля, природні ресурси, географічне розташування та інші є домінантними в моделях конкурентоспроможності не тільки аграрної, а й металургійної, шкіряної, вугільної та інших галузей промисловості розвинених країн [10]. Аналіз цієї ситуації ставить принципове питання: чи закономірною для аграрного сектору та базових галузей економіки є модель конкурентоспроможності притаманна, наприклад, мікроелектронній галузі, або ж її слід розглядати як «облагородження ресурсної моделі конкурентоспроможності»?

Російський економіст С.В. Ємельянов на прикладі економіки США обґрунтовує висновок щодо: 1) одночасного існування в економіці США галузей та фірм, що ґрунтуються на експлуатації різного типу конкурентних переваг – ресурсних, технологічних, інноваційних і глобальних переваг; 2) загальної тенденції динаміки конкурентних переваг в економіці США, яка полягає в «облагородженні» ресурсних переваг «сировинників»; посиленні технологічних переваг базових галузей, нарощуванні інноваційних переваг галузей-локомотивів розвитку; розвитку переваг, які виникають у процесі глобалізації [10, с. 14]. Оскільки термін «тип конкурентних переваг» є ключовим, то питання факторизації конкурентоспроможності спрямовується у площину факторного опису кожного типу конкурентних переваг.

Відзначаючи методологічну привабливість цього підходу, слід констатувати реальне існування галузей економіки, в яких однозначна інтерпретація типу конкурентних переваг є неможливою. А введення нового поняття: «змішані конкурентні переваги» («інноваційно-технологічні», «інвестиційно-інноваційні» тощо) вимагає формалізації критеріальних параметрів «суміші», що значною мірою ускладнює факторний аналіз конкурентоспроможності.

З початком ХХІ ст. розвиток теорії факторів конкурентоспроможності переходить у новий етап. Домінантним в ек. літературі стає положення про те, що фактори конкурентоспроможності одночасно є факторами ек. розвитку [73, с. 184], що зумовлює необхідність розробки єдиної методологічної схеми факторного аналізу ек. розвитку і конкурентоспроможності.

Функціональну залежність між результатами і факторами виробництва у класичній (неокласичній) ек. науці відображає виробнича функція :

(3.1)

де Y – обсяг виробництва при відповідній комбінації факторів виробництва (технології виробництва); K, L, N – фактори виробництва, що використовуються.

Згідно з рівнянням (3.1) результат виробництва є прямою функцією стану системи факторів виробництва – її структури (кількості факторів) та способу взаємодії елементів у ній (технологічних комбінацій).

Використання методологічного апарату виробничої функції (3.1) та врахування стрімкого нарощування інформаційної, організаційної, інституційної та інших компонент сучасного ек. розвитку стало основою формування концептуально нового погляду на факторну модель конкурентоспроможності [27, с. 20].

Якщо модель виробничої функції (3.1) у певний історичний час «так легко» було розширено за рахунок підприємницького фактора, то сьогодні існують вагомі підстави для включення організаційної, інституційної та інформаційної компонент у факторну модель конкурентоспроможності. У цій моделі кожен з факторів набуває форму капіталу підприємства і детермінує особливий організаційний, інституційний або інформаційний «код» конкурентоспроможності. За таких умов виробнича функція трансформується у функцію конкурентоспроможності:

(3.2)

де – конкурентоспроможність; – функція конкурентоспроможності; – інтелектуальний; – техніко-технологічний; – природний; – інституційний; – організаційний; – інформаційний фактори.

Система факторів конкурентоспроможності є динамічною системою, яка постійно змінюється за складом, структурою та роллю у ній окремих факторів. Звідси, важливість системного підходу до факторного аналізу конкурентоспроможності. За висловлюванням відомих дослідників проблеми самоорганізації І. Пригожина та І. Стенгерс, «різні мови і точки зору на систему можуть виступати доповненнями, оскільки пов’язані з однією і тією ж реальністю» [97, с. 126]. Системний аналіз факторів конкурентоспроможності вимагає їх систематизації за різними ознаками – місцем походження, значущістю, характером дії, ієрархічністю тощо. Базовим за класифікаційною ознакою є поділ факторів конкурентоспроможності у залежності від місця походження на:

1) фактори конкурентоспроможності ендогенного походження, які виступають як внутрішні змінні системи ек. розвитку, і

2) фактори конкурентоспроможності екзогенного походження, які є незалежними від внутрішніх закономірностей функціонування ек. системи.

У залежності від рівня значущості фактори конкурентоспроможності поділяються на: 1) основні ( ) або фактори на рівні ядра конкурентоспроможності; 2) похідні (другорядні) фактори ( ), які є результатом реалізації та модифікації осн. факторів на більш високих організаційних рівнях системи ек. розвитку. Система осн. факторів формує геном конкурентоспроможності, а похідних факторів – фенотип конкурентоспроможності, якому відповідає історично-обумовлена конфігурація ек. розвитку (мал. 3.3).

Згідно з функцією (3.2), факторами конкурентоспроможності, що утворюють її генотип, є: інтелектуальний, техніко-технологічний, природній, інституційний, організаційний та інформаційний фактори.

Мал. 3.3 Система факторів конкурентоспроможності

Інтелектуальний ресурс (фактор) є ключовим. Це положення є теоретичним підґрунтям для розробки широкомасштабних програм нарощування інвестувань у людину через механізми освітніх послуг та підготовки висококваліфікованих фахівців у провідних країнах світу.

Техніко-технологічний фактор відображає рівень технологічної активності суб’єкта розвитку як кількість відомих йому виробничо-технологічних комбінацій у ланцюзі «витрати – випуск».

Природний фактор у вигляді освоєних ресурсів господарювання є ендогенним фактором конкурентоспроможності, а та частина його, яка не залучена до ек. діяльності суб’єкта, але здійснює на нього вплив, виступає екзогенним фактором конкурентоспроможності.

Інституційний фактор конкурентоспроможності формує норми та правила поведінки суб’єкта. Обмежуючи та підтримуючи його, він формує «інституційно-правовий каркас» господарської діяльності, який інтегрує та диференціює суб’єктів за рівнем їх конкурентоспроможності.

Організаційний фактор забезпечує створення адекватних сучасному стану розвитку структур з їх взаємозв’язками, взаємовідносинами та ієрархічними рівнями на основі різноманіття суб’єктів, об’єктів та механізмів реалізації цілей діяльності.

Інформаційний фактор забезпечує не тільки ек. розвиток як процес та посилює його швидкість, а й безпосередньо визначає функціональну та результативну сторони цього процесу.

Система осн. факторів зазнає модифікації на більш високих структурних рівнях організації, на яких баланс гено- та фенотипічних ознак конкурентоспроможності змінюється на користь останніх. Структуризація похідних факторів здійснюється не шляхом їх деталізованого опису, а їх угрупуванням за схемою, яка наведена на мал. 3.4.

Мал. 3.4 Структуризація внутрішніх і зовнішніх факторів МКП

Внутрішні фактори міжнародної конкурентоспроможності (мал. 3.4) виникають в межах внутрішнього середовища підприємства і віддзеркалюють його функціонування як кібернетичного «чорного ящика» – за схемою «вхід – трансформація – вихід». Їх декомпозиція пов’язана зі станом: 1) ресурсів, що використовуються в системі, – технічних, технологічних, трудових, фін., організаційних, інформаційних, тощо; 2) виробничої, операційної, інвестиційної, інноваційної, фін. діяльності підприємства; 3) загального, операційного (виробничого), маркетингового, інвестиційного, інноваційного, фін., міжнародного менеджменту підприємства.

Зовнішні фактори конкурентоспроможності за ознакою «рівень дії» можуть бути угрупованні у: 1) зовнішні фактори мезорівневої дії; 2) зовнішні фактори макрорівневої дії; 3) зовнішні фактори міжнародної дії (у випадку, якщо надсередовищем виступає світовий ринок). Перша та друга групи зовнішніх факторів утворюють нац. фактори конкурентоспроможності, які, як і міжнародні фактори, можуть бути агреговані у такі факторіальні підгрупи (мал. 3.4):

1) загальноекономічні (стан розвитку економіки, її галузева та територіальна структура, податкова, кредитна та зовнішньоек. політика держави тощо);

2) політичні (визначають політичну ситуацію в країні, характер державного регулювання економіки, темпи та напрямок реформування ек. системи тощо);

3) соц.-демографічні, дія яких визначає звички, рівні споживання продуктів, розмір і структуру потреб споживачів, їх платоспроможний попит, а отже – ємність ринку;

4) науково-технологічні, дія яких пов’язана зі станом науки та технології виробництва окремих товарів, рівнем їх якості та «технологічним ромбом» країни;

5) природні (визначають рівень статичних переваг підприємства, ресурсні та кліматичні умови господарювання тощо).

Зовнішні фактори, конкурентоспроможності також можуть бути дезагреговані за такими ознаками, як:

1) вид ринку та його галузева належність (товарний, валютний, фін. послуг, ринок капіталів, ринок праці, тощо);

2) політико-стратегічна значущість ринку (ринки військово-технічної продукції, продовольчий ринок та інші ринки «підвищеної уваги» з боку держави).

Значущість впливу того чи іншого фактора конкурентоспроможності не є константою: вона змінюється в просторі та в часі разом зі зміною внутрішнього та зовнішнього середовища. Глобалізація конкуренції різко загострює увагу до факторного аналізу конкурентоспроможності та перетворює його в органічну складову системи управління конкурентоспроможністю – як на рівні окремого підприємства, так і на рівні нац. економіки в цілому.

На прикладному рівні факторний аналіз конкурентоспроможності вимагає виконання великого обсягу експериментальних досліджень та дотримання вимог досліджуваного процесу, здебільшого відомих як кореляційний або регресійний аналіз [104]. Насамперед, у регресійній моделі фактори мають бути незалежними, тобто рівень впливу одного фактора не повинен залежати від рівня впливу інших факторів. При визначенні кола факторів конкурентоспроможності об’єкта, що досліджується, також важливе значення має властивість сумісності факторів, тобто будь-яка їх комбінація має бути здійсненною.

Важливим етапом факторного аналізу конкурентоспроможності за допомогою кореляційної моделі є вибір вигляду функції відгуку – математичної моделі залежності рівня конкурентоспроможності від факторів, які, за припущенням, впливають на функцію відгуку, яка зазвичай виступає як функція виду:

K=v₁*V_j+v₂*N_j+v₃*R_j+v₄*M_j, (3.3)

де v₁, v₂, v₃, v₄ – дискримінантні коефіцієнти, які відображають відносний вплив окремого фактора на рівень конкурентоспроможності; V_j, N_j, R_j, M_j – ключові фактори, які в сукупності визначають рівень конкурентоспроможності на j-му ринку.

Задача визначення ключових (істотних) факторів V, N, R, M та дискримінантних коефіцієнтів v1, v2, v3, v4 є типовою для регресійного аналізу. Її розв’язання дає змогу здійснити не тільки відбір ключових (істотних) факторів, а й визначити вплив на функцію відгуку кожного окремого фактора та їх комбінації, тобто дослідити так званий ефект взаємодії факторів. При цьому, якщо адекватність регресійної моделі (3.3) відхиляється, то необхідним має стати або використання більш складної форми рівняння регресії, або зменшення інтервалів варіювання факторів.

Застосування регресійних моделей дає змогу виявити конкурентний профіль ринку та проектувати управлінські моделі з досягненням синергетичного ефекту взаємодії факторів конкурентоспроможності.