24.Соціально-політчні передумови тоталітаризму

Тоталітаризм (лат. іоіаііз — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт­ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхід­ність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тота­літарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колек­тивістський світогляд, могутній державний апарат, особ­ливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інфор­мації є необхідним моментом для існування тоталітариз­му взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та за­гальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілі-заційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталіта­ризму є поглинання державою сфери громадянського су­спільства, відсутність плюралізму.

******Демократія

Сутнісна характеристика демократичного ре­жиму визначається сукупністю сталих влас­тивостей і якостей громадянського суспільства. Воно є відправною точкою і першоосновою функціонування механізму демократії, взаємодії всіх його компонентів.

Легітимність демократії як форми політичної організації суспільства ґрунтується на таких принципах: політична влада належить більшості народу; влада формується на вільних вибо­рах, які передбачають свободу висування кандидатур, загальне і рівне виборче право, свободу голосування; поважання більшістю прав меншості на інакодумство; зміна правлячого режиму на чер­гових виборах; конституціоналізм як регулювання за допомогою конституції відносин між владою і суспільством, їх рівна відповідальність перед законом.

У політичній історії капіталізму між двома світовими війнами були тоталітарні і авторитарні режими. Однак провідна лінія еволюції полягала у формуванні розгалуженої системи інститутів, які регулюють соціально-політичні відносини в межах представ­ницької демократії та орієнтації держави на виконання функції «третейського судді».

Партійна система демократичного режиму - прямий наслідок формування механізмів громадянського суспільства - є утверд­женням багатопартійності, свободи опозиції, можливості перебу­вання у влади декількох партій, їх змінюваності в результаті виборів, виникнення різноманітних суспільних організацій і суспільно-політичних рухів.

Демократичні інститути формуються на основі загального вибор­чого права за принципом «одна людина - один голос», свободи вису­вання кандидатур як наслідку функціонування партій і свободи го­лосування (таємне голосування, рівність усіх у забезпеченні інформацією і можливості пропаганди в ході виборчої кампанії).

Сучасна парламентська демократія є синтезом обох версій народовладдя - представницької і плебісцитарної. Відомо більше ста моделей парламентського правління, але всі вони підпо­рюються трьом загальним правилам:

• Представницький принцип домінує над плебісцитарним. Це означає, що органи «прямої» демократії (референдуми, маніфестації, мітинги тощо) діють у межах законів, прийнятих верховним ви­борчим органом.

• Основні права людини, які знаходяться під захистом відповідних міжнародних декларацій, приймаються як такі, що не можна змінити ані в парламенті, ані в плебісцитарному порядку.

• Представницькі і плебісцитарні настанови не лише допов­нюють, а й лімітують одна одну.

А. де Токвіль у праці «Демократія в Америці» (1835) виділив «принципові засади», які підтримують демократичну республіку в США: конституційну структуру, відсутність військового істеблішменту, рівність соціальних та економічних умов, аграрну економіку, що процвітає, моральність і релігійну віру американців. Він дійшов висновку, що вже тоді перспективи здорового демок­ратичного розвитку політичної системи в США були обумовлені багатьма суспільними основами і в першу чергу наявністю грома­дянського суспільства.

У перекладі з грецької демократія означає "влада на­роду" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визна­чення демократії, що стало класичним, було дано американсь­ким президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для наро­ду. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і фун­кціонування демократії. Ці питання викликають серйозні супе­речки, що знайшло відображення у появі різних теорій демок­ратії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібера­лізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демок­ратії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпа­дали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демок­ратичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєн­на демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежува­вся тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що пода­рували світові досвід першої прямої політики демократії^ під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демокра­тія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигна­ний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія гро­мадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях -у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демок­ратичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька ре­волюція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які прогля­даються у сучасній практиці функціонування системи предста­вництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в сере­дині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспі­льства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.