41.Основні форми державного правління

Форма правління — організація верховної державної влади, по­рядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. топагспіа — єдиновладдя) — форма прав­ління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоєм­ного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою ке­рівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається держа­вними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовлас­ницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі фун­кції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової си­стеми, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними сила­ми, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо.

Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Да­нія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малай­зія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конс­титуційні монархії поділяють на дуалістичні і парламент­ські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міні­стра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 р., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не іс­нує. Парламентська монархія виникла в Англії, де зако­нодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирі­шення важливих державних справ, є символічною фігу­рою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. іЬеокгаіїа — влада Бо­га) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. гезриЬІІка, від гез — справа, риЬІІс — громад­ський) — форма державного правління, за якої вища влада нале­жить виборним представницьким органам, а глава держави оби­рається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідально­сті уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від пре­зидента, який не правомочний розпускати парламент, однак'має право «вето» — не погодитися з ухваленим па­рламентом певного закону. Широкі конституційні повно­важення президента зумовлені широкою соціальною ба­зою його обрання шляхом всезагальних виборів. Прези­дент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотри­мання особливої процедури — імпічменту (процедура об­винувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного роз­витку сучасного суспільства, яке потребує сильної вико­навчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині прези­дентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргенти­ні, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми гла­вою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фак­тично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уря­ду. Акти президента набувають чинності після підписан­ня прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шля­хом (парламент або особлива колегія, до якої входить де­путатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коа­ліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або від­ставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дост­рокових виборів. Типові приклади парламентської респу­бліки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірлан­дія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республікан­ського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентсь­кої та парламентської республік. Президент — глава дер­жави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-мі­ністра, які підлягають обов'язковому затвердженню пар­ламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливо­сті парламентського контролю за діяльністю уряду обме­жені. Президент, якого обирають на основі загальних ви­борів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-терито­ріальної, національно-територіальної єдності держави, особливо­сті відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. ипііаз — єдність, однорідний, що складає ціле) дер­жава — єдина держава, поділена на адміністративно-територі­альні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політич­ної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих ор­ганів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць поділу ширшими повно­важеннями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам дер­жави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак авто­номія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Поль­ща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб'єкти федерації.

Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають від­носну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине за­конодавство і громадянство (подвійне — для суб'єктів фе­дерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федера­ції не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують цент­ральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти феде­рації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони —/у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. сопїесіегаїю — спілка, об'єднання) — союз су­веренних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для до­сягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рі­шення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянст­ва, спільної податкової і правової системи тощо. Право­вою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаю­ться із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державно­го об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у сві­ті не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький со­юз (1815—1867). Щоправда, термін «конфедерація» вжи­вається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.