52.Моделі місцевого самоврядування……………….

Державне управління на місцевому рівні здійснюється такими інстанціями:

1) представниками регіональної державної адміністрації (префектом, комісаром, губернатором і т. ін.);

2) окремими міністерствами (міністерство внутрішніх справ — Португалія, міністерством фінансів — Люксем­бург, міністерством навколишнього середовища — Велика Британія, Ірландія) або урядом в цілому;

3) керівниками виконавчих органів місцевого самовря­дування, яким держава делегує окремі повноваження;

4) виконавчими органами регіонального самоврядуван­ня, яким держава делегує певні повноваження.

При цьому слід сказати, що межі компетенції органів державного управління на місцевому рівні розподіляються: між губернатором, комісаром, префектами й окремими міністерствами, урядом в цілому і місцевими виконавчими органами. Якщо, скажімо, у Франції повноваження дер-

жавної влади зосереджені у префекта, то в Португалії роз­поділяються між цивільним губернатором, міністерствами фінансів і внутрішніх справ, у Нідерландах — урядом і комісаром королеви, а в Іспанії — урядом і обласним ви­конавчим органом.

Державне управління на місцевому рівні володіє таки­ми повноваженнями:

1) видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування;

2) делегує окремі державні повноваження керівникам регіональних виконавчих органів щодо контролю над міс­цевим самоврядуванням або главі адміністрації самих ор­ганів місцевого самоврядування;

3) здійснює судовий контроль і загальний державний адміністративний контроль над службами місцевого само­врядування;

4) забезпечує координацію діяльності органів регіональ­ного і місцевого самоврядування;

5) здійснює фінансово-бюджетний контроль;

6) надає субсидії і позики;

7) здійснює посадову субституцію (заміну керівників) у разі їхньої неспроможності;

8) дає дозвіл, попередньо схвалює або скасовує акти органів місцевого самоврядування;

9) розпускає органи місцевого самоврядування в разі їх недієздатності;

10) безпосередньо адресує накази, директиви або цирку­ляри місцевим органам;

11) здійснює кадрове, технічне і юридичне забезпечення діяльності органів самоврядування.

Отже, державне управління здійснюється політико-адмі-ністративними органами та їхніми представниками на регіо­нальному і місцевому рівнях, а також регіональними і місце­вими адміністраціями від імені держави. Технологія адміні­стративного процесу забезпечується державною службою. Статус державної служби визначається конституційними

основами, законами і регламентарними актами. Посадовою особою державної служби є державний службовець.

Характерними рисами державного службовця є такі:

1) він виконує завдання державної влади або завдання, пов'язані із забезпеченням функціонування державних органів і громадського життя;

2) підлягає публічно-правовому принципу, який перед­бачає його одностороннє призначення, а не договір із взаєм­ними зобов'язаннями;

3) призначається на постійній основі. Однак у державній службі працюють особи, які не мають статусу державних службовців. Це тимчасові співробітники, які підлягають приватно-правовому принципу і працюють на контрактній основі. Ними можуть бути стажери (Іспанія, Португалія, Франція), помічники (Франція), а також співробітники неад-міністративних державних організацій.

У багатьох країнах Західної Європи існує декілька ста­тутних груп державних службовців. Це державні службовці державних органів, регіонального і місцевого самоврядуван­ня, а також державних закладів; державних університетів, закладів охорони здоров'я (Греція, Ірландія та ін.).

Механізм формування державної служби передбачає три системи: кадрову, найману і змішану. Кадрова система грунтується на призначенні державного службовця на основі публічно-правового принципу. Вона передбачає встановлення ієрархічного порядку посад, їх залежність від освітніх рівнів, наявність вертикальних і горизонтальних груп, залежність кадрового службовця у просуванні по службі від адміні­страції. Кадрова система існує в усіх країнах Європи, за винятком Нідерландів та Бельгії.

Наймана система, що існує в Нідерландах, Бельгії та Данії, передбачає контрактний спосіб набору на державну службу, заміщення будь-якої посади сторонніми кандида­тами на основі спеціального тестування, більшу свободу і відповідальність начальників служб за кадрову політику свого персоналу порівняно з кадровою системою.

Змішана система грунтується на поєднанні кадрової і найманої систем і застосовується в більшості країн Євро­пи, поряд із названими системами.

Важливим аспектом вивчення державного управління є проблеми його типологізації. Якщо за основний критерій типологізації державного управління брати ступінь цивілі­зованості суспільства і рівень політичної культури, то мож­на виділити такі його моделі: американську; японську; євро­пейську; соціалістичну; країн перехідних суспільств.

До цього треба додати, що в межах цих моделей можна виділити інші моделі за різними критеріями, скажімо, за критеріями набору і функціонування державної служби.

Американська система державного управління харак­теризується такими ознаками:

1) державне управління грунтується на президентській формі правління і бінарній партійній системі;

2) пріоритет права та індивідуалізму у відносинах між державою і суспільством, застосування принципу: законо­давство, управління і судочинство;

3) несумісність адміністративно-управлінських посад з іншими посадами;

4) жорсткий механізм стримувань і противаг;

5) децентралізація влади у прийнятті політичних рішень;

6) обмежене втручання держави в економічну та соці­альну сфери;

7) екстраполяція принципів і методів приватного бізнесу на державне управління;

8) висока мобільність і конкурентність працівників дер­жавної служби;

9) високий ступінь контролю керівників над підлег­лими;

10) високий ступінь свободи і відповідальності управ­лінців за прийняття рішень;

11) відкрита, наймана система набору і підбору на держав­ну службу.

Японське державне управління грунтується на монар-

хічній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є:

1) суспільна ієрархія, шанобливість, покірність і схиль­ність до добровільного підпорядкування;

2) повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу;

3) збереження пожиттєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності;

4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий кон­троль;

5) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами;

6) найнижчий рівень соціального державного забез­печення, перекладання цієї функції на сім'ю;

7) в Японії існує закрита система у формуванні управ­лінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а загальну підготовку і особисті якості.

Європейська модель державного управління включає всі форми державного правління, за винятком президентської, і грунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита систе­ма державної служби (за винятком Великобританії), кад­рова, наймана і змішана системи набору державних служ­бовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сфе­рах. Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

Для соціалістичної моделі державного управління ха­рактерні такі ознаки: підпорядкованість державного управ­ління партійному керівництву; відсутність судового і гро­мадського контролю над адміністративними органами; цен­тралізоване директивне планування і централізоване дер­жавне постачання; централізоване управління економічною і соціальною сферами; всесильність державного апарату (апаратна держава); становлення панівного класу управлін-

ських кадрів — номенклатури; освячення владної верхівки в масовій свідомості; високий рівень корумпованості держав­ного апарату; репресивно-каральна орієнтація державного апарату з діапазоном форм від відкрито м'яких до вельми жорстких, завуальованих під прагнення навести порядок.

Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки: кланово-корпоративний, а не пар­тійний принцип формування державних органів; залежність державних, політико-адміністративних органів від держав­ного апарату; надмірна централізація прийняття держав­них рішень; нечіткість і розмитість меж компетенції дер­жавних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій; малоосвічена, корумпована державна бюрократія; закрита і кадрова система набору державних кадрів; просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству; відсутність іні­ціативи і ризику серед управлінських кадрів, мистецьке вміння імітувати бурхливу діяльність; високий ступінь корпоративності і клановості; здатність сконсолідовано чинити опір змінам; зневажливе ставлення до мас.

Державне управління України грунтується на Кон­ституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. В структуру органів державного управління входять такі інститути: глава держави, Кабінет Міністрів, неурядові структури загальнодержавного призначення, а також держ­адміністрації.

Главою Української держави є її Президент. Як глава держави він:

виступає гарантом державного суверенітету, територіаль­ної цілісності держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина;