40.Типологія держав. Поняття правової та соціальної держав

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення ко­жному громадянину гідних умов існування, соціальної захищенос­ті, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно од­накових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особи­стості.

Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штай-ном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що за­родження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної по­літики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринко­вого господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів со­ціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармоній­них відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соці­альним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо ос­новних визначених державою цілей і цінностей, як пото­чних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідар­ності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед держа­вою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрун­тування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного буді­вництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у під­триманні їхньої самостійності та власної відповідальнос­ті. Ініційована державою субсидарність сприяє подолан­ню споживацької психології у громадян та їхніх об'єд­нань, функціонального перевантаження держави, некон-трольо^аного розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільст­ва. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з анти­чності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому звер­ненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в ХУП-ХУПІ ст. сформулюва­ли принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І, Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядко­вується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних прин­ципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостій­ність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принци­пи правової держави: управління — процес застосуван­ня права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальст­ву, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допома­гає реалізувати.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юри­дична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

— верховенство закону і його панування в суспільст­ві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

— вищість представницьких органів влади, їх відкри­тість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямо­го, рівного виборчого права;

— контроль державної влади з боку суспільства, гро­мадян та їх організацій;

— відповідальність держави перед світовим співтова­риством правових держав;

— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обо­в'язками, відповідальністю, законопослушністю, само­контролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство пере­дбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загаль­ноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.