88. Основні тенденції світового політичного процесу

Світовий політичний процес – це сукупність дій та взаємовідносин суб’єктів політики на міжнародній арені.

Важливо знати різницю між світовим політичним процесом та міжнародними політичними відносинами. Коли йдеться про міжнародні політичні відносини, то увага надається суб’єктам цих відносин – державам, міжнародних організаціях, міжнародних рухам. Якщо мова йде про світовий політичний процес, то мається функціональний аспект міжнародних відносин, саме дії цих суб’єктів на міжнародній арені. Внутрішня ситуація конкретної держави може також формувати міжнародні політичні процес.

Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тенденцій світового розвитку використовують модернізаційні і геополітичні концепції.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства (орієнтації на минуле) до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, раціоналізму і прагматизму.

Отже, згідно цих теорій іншим суспільствам необхідно наздоганяти розвиток, цінності Західної цивілізації, так виникли теорії постмодернізації.

Геополітичні теорії намагаються пояснити складні проблеми збереження балансу сил після розпаду СРСР. Вони надають багато уваги про входження постсоціалістичних країн в різні в європейські та атлантичні структури (теорії С. Хантінгтона «Цивілізаційна теорія» і З. Бжезінського «Про три Європи»).

91. Зовнішня політика………………

Міжнародна політика — одна із сфер політичного життя суспільства. її об'єктивна зумовленість породжена існуванням міжнародних відносин — різноманітних господарських, куль­турних та інших взаємин між націями — державами і наддержавними утвореннями. Ці взаємини набувають політичного характеру тією мірою, якою невіддільні від влада­рювання в широкому розумінні — від диктату однієї держави, над іншою до партнерства і співробітництва.

Як підвалина політики міжнародні взаємини утворюють певну систему. Дж. Розенау і К. Норр вбачають у цьому макроскопічне явище дії і протидії національних суспільних структур, в основі яких відносини окремих осіб, конфлікти і рішення малих груп, натиск і сумніви великих організацій, можливості та обмеженість інститутів. І все це своєю чергою залежить від наявності й оцінки географічного становища, матеріальних ресурсів, технічних можливостей, гармонійності системи цінностей, соціальної мобільності, політичного уст­рою.

Існують й інші бачення цього явища. Так, міжнародна система, вважає К. Холсті, може бути визначена як су­купність незалежних політичних спільностей — племен, полісів, націй чи імперій, які взаємодіють зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом.

Р. Арон наголошує, що міжнародні відносини — це відносини між політичними одиницями. Основною одиницею зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава. Хоча деякі політологи вважають, що нею є нація. Мабуть, перша точка зору найбільш продуктивна, оскільки держава — це єдиний загальнонаціональний інсти­тут, котрий уповноважений здійснювати зовнішню політику, А. Галкін і Ф. Бурлацький виправдовують цей підхід тим, що держава — основний інститут національної політичної системи. Взагалі, вихід у сферу міжнародних відносин мають практично всі елементи політичної системи, в тому числі партії та інші політичні організації. Проте головним учас­ником міжнародного життя і зовнішньополітичних стосунків пиступає держава. Виходячи з цього, тлумачиться система міждержавних зв'язків. Так, М. Каштан виділяє різні варіанти розстановки сил (організацій, держав, груп держав). Відповідно можливі різні типи міжнародних систем: балансу сил, вільної біполярності, жорсткої біполярності, універ­сальності, ієрархічності та системи "вето".

Найбільш узагальнено, згідно із західною традицією, зовнішня політика визначається як діяльність (мистецтво) по втіленню в життя (шляхом насильницького нав'язування або узгодження) групових державних інтересів. Як і всяка діяльність, зовнішня політика має різні грані. Це, насампе­ред, її суб'єкти. Йдеться не тільки про суверенні держави, а й про їх коаліції, союзи і блоки. Дедалі більшого значення набувають наддержавні утворення — ООН та її інститути. Суб'єктами виступають народи, які борються за своє дер­жавне самовизначення.

Зовнішня політика — це і сукупність політичних відно­син, і певна ідеологія ("ізоляціонізм" і "планетаризм", "солідаризм" і "ліберальний інтернаціоналізм", "філософія виживання" та ін.). Склалися також певні правові й етнічні упорядкування міжнародних політичних відносин. Отже, реальністю є існування політичної системи в міжнародному масштабі як системи інститутів, за допомогою яких здійс­нюється зовнішня політика в планетарному масштабі.

Соціальна природа зовнішньої політики тлумачиться по-різному. Так, існує концепція, згідно з якою ця політика розглядається як біологічне явище. Г. Моргентау виводить закони, які керують політикою, з людської природи. Вихід­ний пункт філософського вивчення війни і миру (а це одна із головних проблем зовнішньої політики), зазначає І. Горовіц, знаходиться в самій людині. Тому і пояснення політики слід починати з пізнання природи окремої людини, індивідуального життя. А в ньому пріоритетне місце посідає "інстинктивна агресивність, зумовлена природним егоїзмом людей". Вважається, що чим примітивніша суспільна ор­ганізація людей, тим простіші механізми трансформації "природного зла" людини в політичну агресію.

Поширеним і домінуючим є психологічний підхід до зовнішньої політики. У. Фулбрайт кладе в основу цієї політики "непояснені спонукання людської натури". Зокрема, причини і наслідки воєн він відносить до сфери патології. Вони більше зв'язані з підсвідомим почуттям хворобливого самолюбства, аніж з тверезим розрахунком вигод і переваг. Звідси всі найсерйозніші міжнародно-політичні і воєнно-політичні конфлікти набувають психологічного характеру. А отже, їх подолання — це психологічна проблема.

Згідно з психологічним підходом виникло кілька кон­цепцій зовнішньої політики. Одна з них проголошує вирі­шальним чинником формування цієї політики емоційний стан громадськості і панівних верств. Наприклад, стверд­жується, що США — це суспільство, яке прагне стресів. І саме це ключ для розуміння як минулого, так і майбутнього американської зовнішньої політики.

Існує ірраціональне спрямування — пояснення зовнішньо­політичних діянь фатальним збігом обставин, на які державні діячі безсилі впливати. На цих засадах будується "теорія образу". Вона полягає в тому, що люди в політиці, в тому числі міжнародній, реагують не на реальний зовнішній світ, а на його образ, "міф", який створюється в їхній уяві, а він може бути неадекватним об'єктові. Ірраціональною є також концепція, що намагається пояснити світову політику спонтанними міграціями населення, що не піддаються ро­зумному упорядкуванню.

Є намагання вивести зовнішню політику з ідеології. Зокрема, ідеологія націоналізму вважається причиною між­державних конфліктів, воєн, експансій.

Марксистська концепція виводить зовнішню політику насамперед із соціально-економічних передумов. Зовнішня політика як породження відносин всередині держави і продовження внутрішньої політики призначена забезпечити досягнення певних соціальних цілей пануючого класу за межами національної державності.