4.2. Самофінансування підприємств

Головним внутрішнім джерелом фінансування діяльності підприємств є самофінансування.

Самофінансування підприємства за змістом означає фінансування його діяльності за рахунок створених в ході господарської діяльності власних коштів.

Обсяг та джерела власних коштів підприємства визначаються політикою самофінансування підприємства та відносяться до області довгострокового фінансування.

Залежно від способу відображення прибутку у звітності, зокрема в балансі, виокремлюють відкрите та приховане самофінансування.

Відкрите самофінансування (тезаврація прибутку) ‒ це спрямовання чистого прибутку, який залишається після сплати всіх податків та нарахування дивідендів, на збільшення власного капіталу з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності.

Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх пода­тків та нарахування дивідендів. Збільшення власного капіталу в результаті тезаврації прибутку підприємства позначається також як відкрите самофінансування. Інформація про це наводиться в офіційній звітності. Тезаврований прибуток відображається в балансі за такими позиціями:

• у пасиві за статтями: нерозподілений прибуток; резервний капітал; статутний капітал. При тезаврації прибутку, як правило, підвищується курс корпоративних прав підприємства;

• в активі він може бути спрямований на фінансування будь-яких майнових об'єктів: оборотних і необоротних; короткострокових і довгострокових.

Необхідно пам'ятати, що нерозподілений прибуток є влас­ністю засновників (учасників) і тому збільшує суму власного капіталу, а сума збитку відповідно зменшує суму власного ка­піталу.

Рішення на користь реінвестицій власниками прийматиметь­ся в тому разі, якщо рентабельність вкладень в дане підприємс­тво буде вищою, ніж прибутковість можливих зовнішніх альте­рнатив. При прийнятті рішень щодо доцільності самофінан­сування слід враховувати також вплив податкового фактору на розподіл і використання прибутку підприємства. Згідно з законодавством України суми грошових коштів або вартість майна, що надходять платнику податку у вигляді прямих інвестицій.

Пряма інвестиція ‒ це господарська операція, яка передбачає внесення коштів або май­на до статутного капіталу юридичної особи в обмін на емітовані нею корпоративні права. або реінвестицій в корпоративні права, емітовані таким платни­ком податку, в тому числі грошові або майнові внески, відпові­дно до договорів про спільну діяльність без створення юридич­ної особи на території України не включаються до складу валового доходу.

Рівень самофінансування оцінюють за допомогою коефіцієнта самофінансування, який визначається як співвідношення тезаврованого та чистого прибутку.

При використанні тезаврації прибутку підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства і, як правило, підвищується курс його корпоративних прав.

До переваг відкритого самофінансування відносяться:

• залучення коштів на безповоротній основі;

• відсутність виплат при мобілізації коштів та сплати винагороди за користування ними;

• для залучення коштів не потрібне кредитне забезпечення.

До недоліків відкритого самофінансування відносяться:

• вартість фінансування за рахунок чистого прибутку збільшується внаслідок сплати податку на прибуток;

• труднощі та обмежені можливості контролю власниками за ефективним використанням коштів;

• зниження рентабельності реінвестицій внаслідок помилковості прийнятих інвестиційних рішень.

Приховане самофінансування – фінансування, що здійснюється в результаті формування прихованих резервів за рахунок прибутку до оподаткування.

Приховані резерви – це частина власного капіталу підприємс­тва, яка жодним чином не відображена в його балансі, отже, об­сяг власного капіталу в результаті формування прихованих резе­рвів буде меншим, ніж це є насправді.

Отже, приховані резерви зменшують величину власного капіталу підприємства та не відображаються у балансі.

Рис. 4.4. Способи формування прихованих резервів

На рис. 4.4. наведені способи формування прихованих резервів у балансі:

1) Недооцінка активів (передчасне списання окремих активів, застосування прискореної амортизації, незастосування індексації, використання методу ЛІФО при оцінці запасів тощо).

Оцінка запасів за методом ЛІФО (Last in First Out) передбачає, що запаси викорис­товуються у послідовності, протилежній їх надходженню на підприємство, тобто запаси, які першими відпускаються у виробництво (продаж), оцінюються за собівартістю останніх за часом надходження запасів. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного періоду визначається за собівартістю першого за часом одержання запасів.

2) Переоцінка зобов'язань (наприклад, за статтями «Забезпечення наступних витрат і платежів», «Поточні зобов'язання із внутрішніх розрахунків» тощо).

Підприємства можуть формувати зазначені резерви як виму­шено, так і за власними розрахунками. У першому випадку при­ховані резерви утворюються, якщо законодавство не дозволяє здійснювати індексацію або якщо вона пов'язана з невиправдано високим оподаткуванням.

Величина прихованих резервів в активній стороні балансу до­рівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю. Досить часто величину прихованих резервів акціонерних товариств, акції яких котируються на біржі, розраховують як різницю між ринко­вим курсом акцій та їх балансовим курсом.

Рис. 4.5. Способи мобілізації прихованих резервів

Мобілізація прихованих резервів здійснюється (рис. 4.5).:

• шляхом реалізації окремих об’єктів основних та оборотних активів;

• у результаті індексації балансової вартості майнових об’єктів, які неможливо реалізовувати без порушення нормального виробничого циклу.

До недоліків прихованого самофінансування відноситься:

• порушення принципу достовірності при складанні звітності;

• підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні зовнішніх кредиторів.

Формування прихованих резервів може здійснюватися в рам­ках реалізації певного типу дивідендної політики з метою від­строчення податкових платежів чи з інших фінансово-політичних мотивів підприємства. Грамотно використовуючи облікову полі­тику, за допомогою інструментарію прихованого самофінансу­вання можна забезпечити стратегію стабільних дивідендів. Наяв­ність у підприємства прихованих резервів з погляду кредиторів є позитивним чинником, зокрема в тих випадках, коли як кредитне забезпечення приймається майно, реальна вартість якого є ви­щою, ніж це відображено у звітності.