Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ukr_muz_kultura.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Українська музична культура

Помер Василь Барвінський у віці 75 років, 1963 р. у рідному місті Львові, ще з тавром “ворога народу”. Проте вже через рік, у 1964 р. стараннями композитора А. Кос-Анатольського та музикознавця С. Павлишин його було офіційно реабілітовано. Та і після остаточної реабілітації його музика була не надто бажаною гостею в концертному репертуарі радянських колективів, і лише в останні роки поступово здобуває належне їй місце в нашому культурному житті.

Прелюдії для фортепіано

Власне у фортепіанних прелюдіях дуже чітко проявилася широта художніх інтересів В. Барвінського, здатність по-своєму передати найрізноманітніші мистецькі враження і почуття в наймініатюрнішому і найбільш швидкоплинному з-поміж музичних жанрів.

У першій прелюдії помітні впливи імпресіоністичної гри барвами, спокійний, споглядальний характер образів, притаманний цьому стилю. З нею зіставляється ясна, мов сонячний день, веснянкова у європейській манері друга прелюдія, що відобразила особливе замилування митця до перевтілення фольклорних джерел. Вона побудована на зовсім простенькому, розташованому у вузькому діапазоні, мотиві, що нагадує нам прадавні архаїчні закликання до природи (можна порівняти її з мелодією пісні “Благослови, мати, весну зустрічати”) або сопілкові награші; повторність акордової опори, постійна ритмічна фігура, поступове, “обережне” ускладнення супроводу посилює відчуття спокою; в другому епізоді загальний колорит трохи “затемнюється”, ніби хмарина набігає на чисте небо, хоча композитор досягає цього ефекту зовсім простими засобами - перенесенням у нижчий регістр, зменшенням гучності. Останній епізод вносить деякі незначні зміни: пісенний мотив розділяється в регістрах і перекидається з одного голосу в інший, як перегук двох сопілок; цей діалог поступово сповільнюється, аж поки не переривається урочистим акордовим поступом. Наприкінці, як далекий відгомін, знову звучить на найвищих нотах початковий мотив. Яскраві образи природи, настрій радості від єдності з нею, створений В. Барвінським у цій прелюдії, нагадують поезію його сучасників, наприклад, цикл “Сонячні кларнети” Павла Тичини.

138

Українська музична культура

У третій прелюдії втілений буремно-примхливий, типово романтичний експромт. Винятковою красою вражає четверта прелюдія, яка викликає паралелі з суворим і прекрасним хоралом (сам композитор зазначає характер її виконання - Andante religioso); остання, п’ята, знову повертає слухача до романтичного, переповненого почуттями, світу, це бурхливий і патетичний фінал.

Ці прелюдії користувались одразу ж після їх написання таким успіхом, що не лише маестро Новак, празький педагог В. Барвінського, дуже схвально відізвався про творіння свого учня і виконував на сцені, а й концертуючі піаністи майже одразу після їх написання радо взяли прелюдії в репертуар, і вже у 1918 р. ноти були надруковані в Лейпцигу.

ЗАПИТАННЯ НА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

  1. Чим прославився рід Барвінських?

  2. Хто з українських композиторів співпрацював з В. Барвінським?

  3. Якою була основна сфера діяльності композитора, окрім творчості?

  4. Хто належав до вихованців фортепіанної школи В. Барвінського? Як вони прилучились

  5. Які переважаючі теми, настрої та образи панують у музиці В. Барвінського?

  6. Як склалась доля творів В. Барвінського?

  7. Вірші яких поетів використовував В. Барвінський у своїй вокальній та хоровій музиці?

139

Левко ревуцькии (1889-1974)

Класик української музики Микола Лисенко залишив по собі не лише значну творчу спадщину, але й численних учнів, котрі гідно продовжували традиції вітчизняного мистецтва в XX ст.

Серед них одним з наймолодших був Левко Миколайович Ревуцький, який немовби перекинув місток від минулого сторіччя до наших днів, - адже його власні численні учні працюють у багатьох консерваторіях і учи- лищах України ще й сьогодні.

Левко Ревуцький народився на Полтавщині, в мальовничому селі Іржавець. Родичі композитора славились як великі аматори мистецтва, а його дядько, Олександр Ревуцький, був навіть солістом Петербурзької опери. Майбутній композитор з дитинства виявив неабиякі музичні здібності, наприклад, міг гарно і чисто проспівати будь-яку складну мелодію, бо мав абсолютний128 слух, за що його вдома навіть прозвали “камертоном”129. Проте, може, він і не став би професійним музикантом, якби не допоміг випадок: якось одна з подруг матері, піаністка-аматорка, що приїхала до Ревуцьких погостювати, заграла п’єсу на фортепіано. П’ятирічний Левко, уважно послухавши, трохи згодом підійшов до інструмента і повторив її майже точно. Хлопчика вирішили вчити грати, і перші уроки давала йому саме та материна подруга, Ольга Мельникова.

У гімназії Л. Ревуцький навчався в сусідньому містечку Прилуках з 1896 до 1903 р. Окремої спеціальної музичної школи в провінційному містечку, звичайно ж, не було, проте директриса місцевої жіночої гімназії була непоганою піаністкою, отже, йому вдалося продовжити навчання. Крім музики, юнак захоплювався також поезією.

128 Абсолютний слух - слух, при якому висота ноти визначається одразу, без попереднього налаштування.

129 Камертон - пристрій, котрий при ударі видає ідеально настроєний звук “ля” першої октави, тому неодмінно використовується для налаштування інструментів і співаків, хорових колективів тощо.

140

Українська музична культура

Серйозно навчатися музиці можна було тільки у великих містах, тож Л. Ревуцький 1903 р. виїжджає до Києва. Йому пощастило зустрітись у столиці з М. Лисенком, твори якого він вже чув у виконанні прилуцького любительського хору. Славетний композитор звернув увагу на талановитого початківця і навіть погодився деякий час давати йому уроки. У “дарунок” учень привіз з рідного Іржавця декілька записів народних пісень, що їх йому наспівали місцеві селяни. Навчаючись в одній із приватних київських гімназій, Л. Ревуцький паралельно вступає до музичної школи Миколи Тутковського, композитора і піаніста-педагога, де деякий час викладав і М. Лисенко130.

Дещо пізніше, коли Лисенко сам відкриває музично-драматичну школу, його учень теж переходить до неї. Про навчання в цій школі Л. Ревуцький потім згадує з великою теплотою й повагою. А те, що його художній стиль сформувався саме під впливом класика української музики, визнавав сам композитор беззастережно:

“Будучи його учнем по класу фортепіанної гри, я перейняв багато чого, що істотно відбилося на моїй роботі по створенню фортепіанних творів. Далеко пізніше позначився вплив Лисенка на моїй композиторській роботі в галузі побудови мелодики, яка стала доходити до мене через творчість Лисенка”131.

Проте в самому розпалі плідних занять музикою у Л. Ревуцького трапилося велике горе: 1906 p., один за одним, раптово померли батьки, він залишився зовсім самотнім у великому місті. У розпачі він покинув заняття в музично-драматичній школі, вирішив закінчити гімназію і здобути якусь більш практичну спеціальність, аніж мистецька. Тому невдовзі він вступає до Київського університету на фізико-математичний, а паралельно і на юридичний факультет.

Та захоплення музикою не пройшло марно, і, трохи звикнувши до свого нового становища, Л. Ревуцький поновлює покинуті раніше заняття. Щоправда сам М. Лисенко, переобтяжений роботою, вже

130 Микола Тутковський (1857 - 1931) — український піаніст, композитор і педагог, заснував у 1893 році в Києві музичну школу; яку закінчило багато видатних музикантів-виконавців та композиторів.

131 Цит. за кн.: Шеффер Т. Лев Ревуцький// Вид. 2-е - К.: Музична Україна, 1979. - С. 7.

141

Українська музична культура

не мав змоги давати йому уроки. Юний музикант вступає до Київського училища Російського музичного товариства, у клас фортепіано Сергія Короткевича, а пізніше - Григорія Ходоровського132. Незабутнє враження справляли на нього численні концерти, що тоді відбувались у столиці, серед них - виступи знаменитих піаністів Сергія Рахманінова, Леопольда Годовського, Ванди Ландовської, співаків Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова. Дуже часто відвідував митець і вистави “театру корифеїв”, “в яких музика посідала велике місце, а завдяки гарним голосам” акторів, нерідко ставились опери.

На той час формуються і художні смаки та уподобання композитора, що пізніше відіб’ються у власній його творчості. Найбільше приваблює його романтична музика, а в першу чергу він віддає перевагу творчості Петра Чайковського, Фрідеріка Шопена, крім того - Людвіга ван Бетховена. Серед сучасних йому музикантів особливий вплив мав на нього славетний російський композитор і піаніст Сергій Рахманінов, котрого він неодноразово слухав як піаніста з програмами власних творів. Паралельно з вивченням чужої музики Л. Ревуцький пробує писати свою власну. Перші спроби припадають на 1907 -1908 pp. Спочатку він скромно віддає перевагу малим формам солоспівів і фортепіанних мініатюр. Характерно, що переважаюча їх тематика - особиста і пейзажна лірика, яка й надалі відіграватиме головну роль у художньому світогляді автора. Поступово він розширює коло своїх творчих зацікавлень і вже у 1910-12pp. з’являються і фортепіанна соната, і перші частини фортепіанного концерту.

1913р. відкривається Київська консерваторія на базі училища Російського музичного товариства. Л. Ревуцький стає одним із перших її студентів у класі композиції. Його педагогом був російський композитор німецького походження Рейнгольд Моріцевич Глієр, випускник Московської консерваторії, досвідчений і вправний педагог. Л. Ревуцький почерпнув дуже багато корисного і важливого для свого професійного розвитку в його класі, а надто - методи

132 Ходоровський Григорій (1853 -1927)—український піаніст, композитор і педагог, випускник Лейпцизькоїта Петербурзької консерваторії, учень і асистент Ференца Ліста у Веймарі, професор Київської консерваторії.

142

Українська музична культура

педагогічної роботи, які пізніше впроваджуватиме у власну практику. На жаль, заняття тривали недовго, лише два роки, хоч і принесли вагомі творчі результати: під час занять з Глієром були написані фортепіанні прелюдії, хори, солоспіви.

Перша світова війна змінила всі життєві й творчі плани Л. Ревуцького: Київську консерваторію евакуювали до Ростова-на-Дону, а університет, де паралельно навчався композитор, - до Саратова, їздити у військовий час у ці віддалені міста, щоби навчатись і складати іспити, було дуже важко, тож 1916 р. Л. Ревуцький достроково складає випускні іспити в університеті, а вже 1917р. його забирають на фронт в артилерійські війська. Зворушливо читати спогади композитора про те, як навіть у фронтових умовах він знаходить час для запису солдатських пісень, перекладення для двох фортепіано оркестрових партитур чи участі у імпровізованих концертах як акомпаніатора.

Після демобілізації 1918р. для JI. Ревуцького розпочинаються “роки блукань”: декілька місяців він живе у Москві, потім повертається до Києва, проте білогвардійська інтервенція змушує його шукати притулку в рідному Іржавці, потім у Прилуках, працювати то в газеті, а то - як в Іржавці - вести сільське господарство чи стати реєстратором залізничної амбулаторії. Проте і тут, всупереч важким випробуванням, він не полишає композиції і навіть - поруч із солоспівами та обробками народних пісень - створює один із найкращих своїх творів, кантату-поему “Хустина” на слова Т. Шевченка (“У неділю не гуляла”).

Лише 1924 р. Л. Ревуцькому вдалось перебратися на постійне проживання до Києва і зайнятися, вже серйозно, улюбленою працею. Молодого музиканта приймають на посаду викладача музично-теоретичних дисциплін у Київську консерваторію, де він працюватиме наступних п’ятдесят років - аж до смерті. Розширюється коло друзів: одним із найближчих за художніми переконаннями став композитор Віктор Косенко, багаторічна приязнь пов’язувала його з відомим поетом Максимом Рильським. Столична творча атмосфера відразу дуже позитивно позначилася на доробку Л. Ревуцького: за декілька років виникають такі цікаві опуси, як поема “Пори року” на сл. Олександра Олеся для хору, солістів, симфонічного оркестру, хори на вірші

143

Українська музична культура

Тараса Шевченка “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле” та “У перетику ходила”, солоспіви, численні інструментальні п’єси, серед них - найвідоміші фортепіанні прелюдії, обробки народних пісень, зокрема “дитячий” цикл “Сонечко”, “Галицькі пісні”133, “Козацькі пісні”. У цей час він вже повністю усвідомлює себе національним українським композитором, незважаючи на те, що його професійне становлення відбувалося під впливом в основному переважно російської культури. Ось як він сам стисло окреслює головне завдання своєї творчості:

“Важливіші такі властивості, як глибока ґрунтовність усього комплексу засобів музичної виразності, прямі й опосередковані зв’язки композитора з віковими традиціями світової і національної культури, його здатність перейнятися психологією художнього мислення свого народу (розрядка моя-Л. К.) і вміння правдиво і переконливо відтворити це”134.

Однак найголовнішим здобутком його творчості двадцятих років стала Друга симфонія135, написана до конкурсу, оголошеного в зв’язку з десятиріччям Радянської влади 1927 р. Разом з “Увертюрою на чотири українські теми” Бориса Лятошинського вона отримала першу премію. Перша частина симфонії була виконана на концерті пам’яті Т. Шевченка в березні 1928 p., а влітку цього ж року монументальний оркестровий цикл прозвучав повністю у т. зв. “парковому”136 концерті. Вона практично заклала підвалини української симфонічної музики XX ст. і увійшла до числа найбільш репертуарних вітчизняних творів.

30-ті pp. стали досить важким випробуванням для Л. Ревуцького. Організація в 1932 р. творчих спілок, а серед них Спілки композиторів СРСР і Спілки композиторів України, як її регіонального

133 В обробках галицьких пісень значне місце посідали стрілецькі, створені в колі УСС, тому за Радянської влади не виконувались.

134 Шеффер Т. Лев Ревуцький. - С. 20.

135 Перша симфонія писалася композитором ще в час навчання в консерваторії, проте сам автор не вважав за потрібне її виконувати, маючи за учнівську спробу. Виконувалася в другій редакції, котру автор здійснив у роки Другої світової війни.

136 Паркові концерти - концерти, що відбувалися на відкритих естрадах у парках, на площах тощо.

144

Українська музична культура

відгалуження, поставила практично всю музичну творчість під жорсткий контроль комуністичної ідеології. Митець, який прагнув до глибокого осмислення народнопісенної інтонації, до витонченості оркестрових барв, до перевтілення багатющої європейської спадщини крізь призму українських художніх традицій, вимушений був писати принагідні твори, як наприклад, ілюстративну музику до “ура-патріотичних” фільмів, пісні та хори для самодіяльних ансамблів і хорових колективів на слова ідеологічно витриманих поетів, “Українські пожовтневі” пісні, що штучно творилися на“височайше” замовлення, тощо. Це не могло не позначитися на якості, на продуктивності творчості, тож і не дивно, що перебуваючи в розквіті сил, Л. Ревуцький, проте, пише значно менше музики, аніж у попереднє десятиліття.

Серед найяскравіших творів того періоду треба визначити насамперед чотиричастинний Фортепіанний концерт, ідею якого автор виношував багато років. Спочатку він теж був за задумом пристосований до пропагандистських цілей і навіть носив назву “Поема змагання”, проте згодом митець таки відмовився від неї, оскільки всім стало зрозуміло, що зміст твору без перебільшення значно глибший і серйозніший, аніж ілюстративне зображення заклику до змагань, перебігу спортивних олімпіад, походу переможців чи чогось подібного. Цей концерт став першим у цьому жанрі в українській музиці, адже раніше композитори надавали перевагу інструментальним мініатюрам.

Багато уваги JI. Ревуцький приділяє натомість редагуванню “чужої” музики, зокрема готує до друку Фортепіанний концерт свого нещодавно померлого друга Віктора Косенка. Разом із Борисом Лятошинським та Максимом Рильським він звертається до наймасштабнішого оперного полотна М. Лисенка-“Тараса Бульби”. Вони здійснюють його редакцію і створюють той його сценічний варіант, який і до сьогодні вважається найбільш прийнятним для постановок.

У роки Другої світової війни Л. Ревуцький перебуває в Узбекистані, в Ташкенті. Там він очолює кафедру композиції, теорії та історії музики Ташкентської консерваторії, веде численний клас із фаху композиції. Сам він майже не пише нових творів, натомість повертається до своєї юнацької Першої симфонії, створює її нову

145

БОРИС ЛЯТОШИНСЬКИЙ

(1895 -1968)

Якщо музика Л. Ревуцького уособлює в собі пісенну душу нашого народу, то творчість Г. Лятошинськош яскравіше відображає його потужний інтелект, здатність до філософського аналізу явищ, відчуття нервового і напруженого пульсу того бурхливого часу - першої половини XX ст., - в який йому довелося жити. Його спадщина довгий час оцінювалася критикою неоднозначно, вважалося, що ця музика за надто складна, переобтяжена, недоступна для сприйняття “широкими масами народу” і недемократична.

Потрібен був тривалий час, щоби справедливо оцінити її особливу красу й художню переконливість.

Борис Миколайович Лятошинський народився 3 січня 1895 року в місті Житомирі. Його родина належала до кола місцевої інтелігенції, батько був учителем, визнаним у своєму краї і як науковець (в його доробку було декілька історичних розвідок), і як прекрасний педагог, що успішно працював на посаді директора гімназії. Сам Борис навчався в житомирській гімназії, і, як це було заведено в культурних родинах, непогано грав на фортепіано та компонував невеликі п’єси, що здобули прихильність знайомих.

1913р. Б. Лятошинський вступає до Київського університету на юридичний факультет і водночас прагне поглибити музичну освіту в консерваторії. Вона якраз нещодавно була відкрита, тож він потрапляє в клас композиції до P. М. Глієра140. Щира дружба з’єднала на довгі роки вчителя й учня, і після смерті Р. Глієра Б. Лятошинський присвятив його пам’яті “Ліричну поему” для симфонічного оркестру.

140 Див. про Київську консерваторію і Глієра попередній розділ “Л.Ревуцький”.

150

Українська музична культура

Після закінчення консерваторії 1919 р. (навчання в університеті завершилось роком раніше) він розпочинає там педагогічну роботу на кафедрі композиції, теорії та історії музики як викладач музично-теоретичних дисциплін. Так само, як і Л. Ревуцький, він пропрацював у рідній консерваторії майже піввіку, лише протягом двох років (1935 -1937) перебував у Москві, і виїжджав підчас війни в евакуацію.

Життя композитора було не надто насиченим зовнішніми подіями. Довгі роки, позбавлений можливості мандрувати по світі, він пізнавав західну культуру здебільшого з книжок, кінофільмів, театру та ще з музики. Лише в останні роки, незадовго до смерті, Б. Лятошинський врешті отримав змогу відвідати декілька європейських країн. Проте внутрішнє його життя завжди було винятково насиченим. Серед професури Київської консерваторії він славився своєю надзвичайно різнобічною ерудицією, начитаністю, досконалим знанням декількох іноземних мов, зарубіжної та вітчизняної літератури, цікавився новинками науки.

Творчий шлях Б. Лятошинського позначений численними “змінами орієнтирів” протягом десятиріч, різноманітні його захоплення і переконання, художні уподобання знайшли вираз у мінливому творчому процесі. Розпочинав він як палкий прихильник російського композитора Олександра Скрябіна, який вважався одним із найяскравіших модерністів початку сторіччя. Під його впливом написані такі ранні твори, як фортепіанний цикл “Відображення”, Перший струнний квартет, Перша симфонія.

Згодом, вже в 20-х pp., Б. Лятошинський поступово знаходить своє власне неповторне творче обличчя, все виразніше проступають у ньому риси типові для його індивідуального сприймання. Він прагне відчути напружений ритм сьогоднішнього життя, захоплюється всім незвичним, передає пульс нової епохи, навіть якщо це нове - жорстоке й агресивне. І лише тонка душа митця здатна відчути в своєму “розшарпаному” суперечностями оточенні невмирущу красу людського духу. Такими художніми якостями, образами і настроями наділені його кращі твори цих років - фортепіанні Соната та Соната-балада, вокальні мініатюри на вірші російських та західноєвропейських поетів-символістів.

Українська музична культура

Разом із тим композитор дуже гостро відчуває трагізм навколишнього світу й іноді прагне передати його в гротесково-експресивних образах. Спокій і розраду він може знаходити лише у вічному світі природи, у внутрішній зосередженості. Такі настрої панують у вищезгаданих опусах і невипадковим є і вибір поезій. Ось лише деякі назви: “Похоронна пісня” (сл. Гайнріха Гайне), “Прокляте місце” (сл. Фрідріха Геббеля), “В’януть мрії мої в самоті” (сл. Персі Шеллі) та ін. Варто зауважити, що українська поезія поки не приваблює його уваги в солоспівах і хорах-її він осмислить і передасть у вокальній музиці в більш зрілому віці.

Натомість національні традиції значно виразніше помічаються в інструментальних та оркестрових творах. Разом із JI. Ревуцьким він бере участь у конкурсі, оголошеному 1927p.,до 10-річчя Радянської влади, і поділяє з ним перше місце за “Увертюру на чотири українські теми” для симфонічного оркестру. Тоді ж розпочинається напружена робота над одним із найвизначніших його творів - оперою за повістю І.Франка “Захар Беркут”. Вона отримала назву “Золотий обруч” і була завершена 1929 р. Мудра й водночас лірична повість І. Франка знайшла в опері Б. Лятошинського дуже цікаве втілення: він наголошує насамперед на старовинних традиціях, на неповторній атмосфері руських князівств, що, як відомо, мали високорозвинену культуру, отже гнтується на архаїчних українських фольклорних темах. Для контрасту він вводить сюди також елементи “чужого”, насамперед східного фольклору, тим самим досягаючи яскравого картинного ефекту. Ця опера - одна з кращих у вітчизняній музиці XX ст., її постановки на сценах Київського і Львівського оперних театрів випікали значний інтерес публіки та високу оцінку знавців і критиків.

Передвоєнне десятиріччя позначене наступним щаблем творчого зростання Б. Лятошинського. У період зрілості він поступово відмовляється від перебільшеної експресивності й досягає мудрої простоти та врівноваженості. Він шукає їх не в сучасному оточенні (як міг митець знайти гармонію в страшні 30-ті pp. сталінських репресій, коли його самого постійно цькувала критика за “модернізм”!), а в класичній спадщині, у відчутті причетності до колосального духовного минулого. Звідси довершена простота його хорів на

Українська музична культура

вірші О. Пушкіна, витонченість десяти обробок народних пісень для голосу з фортепіано.

До речі, після завершення цього циклу 1937 p., автор вже постійно звертається до українських національних джерел - як до поезії

І. Франка, Т. Шевченка, М. Рильського, В. Сосюри, так і до обробок народних пісень. Неможливо не згадати в зв’язку з цим кантату “Заповіт”, де використана мелодія популярної пісні Гордія Гладкого, розгорнута в масштабне полотно. Традиції національної класики він зміг глибше пізнати, працюючи разом з Левком Ревуцьким над новою редакцією опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба”, для якої він робив оркестрове перекладення. Зв’язок із лисенківським стилем відчувається саме в творах даного періоду - “Заповіті”, хорах на вірші Т. Шевченка та М. Рильського. Навпаки, звернення до сучасних тем не завжди приносить бажаний результат-так сталося з оперою “Щорс”, котра залишилася в архівах митця.

Період війни Б. Лятошинському довелося провести в Саратові, куди, крім працівників Київської консерваторії, був евакуйований і професорсько-викладацький колектив Московської консерваторії. Проте душею він весь час рвався в Україну. “До сьогоднішнього часу в родині Лятошинських зберігається карта європейської частини території нашої країни (мова йде про колишній СРСР - Л. К.), на якій він щодня позначав пересування лінії фронту. У складних умовах евакуації Б. Лятошинський працював для спеціально створеної радіостанції ім. Т. Г. Шевченка, що транслювала свої передачі для мешканців України”141.

Серед творів, у яких особливо болісно відбилося відлуння війни, варто згадати Третю симфонію. В ній Лятошинський ніби повертається до тих самих загострено-експресивних засобів, які притаманні були його раннім творам, але тут вони набувають символічно- загрозливого значення. Навіть цитата народної пісні “Журба за журбою, біда за бідою” не несе бажаного просвітлення чи спокою, навпаки, саме через неї особливо тяжко усвідомлюється образ поневоленої України. Образи симфонії були сповнені такого трагізму,

141 Цит. за кн.: В.Самохвалов. Борис Лятошинський. -К.: Музична Україна, 1974. - С. 9-10.

153

Українська музична культура

що офіційна радянська критика не сприйняла твору, звинуватила у песимізмі, після чого композитору довелося робити другу редакцію, кардинально змінивши останню частину.

Після війни Б. Лятошинський одразу повертається до Києва. Незважаючи на несправедливу критику - а незалежному “модерному” композиторові доводилося витримувати постійні нападки від “ідеологічно переконаних” музикознавців - він працює з винятковою інтенсивністю. До останніх днів його життя продовжують з’являтися нові твори, збагачені художнім пошуком нового часу.

Особливу увагу приділяє митець загальнослов’янським мотивам, звертаючись в першу чергу до польської культури. Захоплення нею відбилось у таких різних за духом творах, як симфонічні поеми “Гражина” та “На берегах Вісли”, в солоспівах на вірші А. Міцкевича, в останній П’ятій симфонії та “Слов’янському” концерті для фортепіано з оркестром. Згодом багато творів Б. Лятошинський пише на національні теми, створює композиції на вірші українських поетів. Справжніми шедеврами хорової музики по праву вважаються хори на слова Т. Шевченка: “Тече вода в синє море”, “Над Дніпровою сагою”, “За байраком байрак”, “Із-за гаю сонце сходить”. Нову сторінку в українській вокальній ліриці відкривають його численні солоспіви та хори на слова Максима Рильського.

Окрему сторінку в біографії митця складає його педагогічна робота, той напрямок, який він відкрив для вітчизняної духовності. Саме завдяки школі Лятошинського у Київській консерваторії українська професійна музика доволі швидко і успішно, не втративши при тім національної самобутності, освоїла найновіші мистецькі течії, і навіть експериментальні художні пошуки західноєвропейської культури середини XX ст. Для неї притаманні філософська, інтелектуальна тематика і образність, новий, незвичний погляд на можливості фольклору, завдяки чому твориться нове відчуття національного, вкрай ускладнена музична мова, породжена стрімким розвитком наукової думки нашого часу. Ці прикмети стилю засвоїли (кожен відповідно до власної неповторної індивідуальності) такі добре знані у нас в країні та за кордоном композитори, учні Б. Лятошинського, як Ігор Белза, Ігор Шамо, Леонід

154

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]