Концерт “Доколе, Господи...”

Концерт “Доколе, Господи..належить до київського періоду творчості і написаний між 1794 і 1796 pp. В його основі лежить Дави- довий псалом № 12, котрий співався під час Богоявления. Про концерт “Доколе, Господи...” в біографічній літературі подається такий цікавий факт: “Після виконання капелою Леванідова в Михайлівськім монастирі Веделевого концерту “Доколе, Господи...” під дириген- турою самого композитора присутній князь Дашков, що в той час перебував у Києві, в захопленні зняв з себе золоту шарфу й подарував їїВеделеві, додаючи п’ятдесят червінців”³⁸. Поетичний образ концерту є глибоко скорботним, жалібним, але водночас наприкінці не позбавлений просвітлення:

"Доколе, Господи, зовсім будеш мене забувати? Доки ховатимеш лице своє від мене?

Доки мій ворог буде знущатись надо мною?

Зглянься і вислухай мене,

Просвіти мої очі, щоб не заснути смертю, щоб не сказав ворог: “Я його подужав ”.

Я ж надіявся на Твою ласку.

Нехай радіє моє cepije Твоїм порятунком.

Заспіваю Господові, бо добро мені вдіяв ”

Образний зміст псалма повністю відповідає настроям і почуттям, пануючим у творчості А. Веделя. Композитор знаходить напрочуд точні й переконливі засоби для втілення цих емоційних барв. Концерт має три частини, але між ними немає виразного контрасту, вони всі повільні, стримані, сумовиті. За своєю музичною мовою концерт дуже близький до українських пісенних джерел, які були знайомі композитору з дитинства, - це лірична пісня-романс, дума, а також кант.

Перша частина виражає пристрасне благання до Бога, хоча композитор користується в ній не стримано-суворими, відповідними лише церковній традиції, інтонаціями, а ніжними, ліричними

³⁸1. Соневицький. Артем Ведель і його музична спадщина. — С. 76.

35

“зітханнями”, особливо популярними на той час в українських міських піснях-романсах. Та й сама багатоголосна побудова частини цілком відповідає народній манері виконання пісні-два верхні жіночі голоси ведуть так звану терцеву “втору” (так зазвичай співали у два голоси на селах), а басовий лише створює для них своєрідну опору.

У другій частині автор звертається теж до українських фольклорних джерел, проте до зовсім іншого пісенного кола, хоча і надалі зберігає повільний темп, неспішне розгортання мелодичної лінії. Мелодія виразно нагадує розспів української народної епічної думи, тужливі пісні кобзарів, котрі були справжніми віртуозами-співаками і вміли напрочуд майстерно імпровізувати у своїх творах, збагачуючи їх щоразу новими мелодичними прикрасами. Та й сам поетичний зміст частини (“Доки мій ворог буде знущатись наді мною?”) вимагає драматичнішого, більш напруженого виразу, яке і зустрічалося найчастіше в думах, складених сліпими кобзарями, з їх трагічними сюжетами з історії України.

Третя, остання, частина відрізняється більш спокійним, урочистим настроєм. Проте А. Ведель, на відміну від М. Березовського чи Д. Бортнянського, не передає тут збуджених, радісних почуттів, музика не вражає зовнішнім блиском. Його прославлення Божого милосердя та ласки звучить стриманіше, аніж у поширених в святкових академіях, урочистих кантах-віватах. У “Доколе, Господи...” страждання і сум пережитого ніби не дозволяють про себе забути. Лише в останніх тактах можна почути відголоски канта-вівата, як неодмінного святкового завершення духовного концерту.

Творчість Артема Веделя гідно завершила “золоту добу” української музики вісімнадцятого сторіччя і водночас ще більше наблизила професійний духовний хоровий концерт до невичерпної пісенної спадщини нашого народу, збагатила його побутовою лірикою міського сентиментального романсу, календарно-обрядових пісень, епічного фольклору.

16