Символічно, що й останні твори теж продовжують провідні лінії його творчості, піднімають філософські теми. Серед них слід згадати передусім симфонію для солістів і симфонічного оркестру на вірші Тараса Шевченка “Де профундіс”¹⁸⁵.

Помер Віталій Губаренко в Києві 8 травня 2000 р.

Моноопера “Листи кохання”

1971 р. київські меломани з величезним інтересом очікували анонсованої прем’єри нової опери Віталія Губаренка. Як завжди, провідний український оперний митець не пішов второваними шляхами, а запропонував публіці незвичну виставу: монооперу “Листа кохання” за новелою французького письменника першої половини XX ст. Анрі Барбюса “Ніжність”. Сюжет новели вельми незвичний: герой отримує протягом двадцяти років листи від коханої жіки і лише з останнього з них довідується, що всі ці роки вона була вже мертва, а листи, написані нею і передані, щоби відсилати їх від її імені, повинні були приховати трагедію, щоби пом’якшити, в майбутньому “маленькому Луї” гіркоту втрати. Прикметно, що письменник навіть не подає імені жінки, вона залишається лише ідеальною постаттю мрії. В опері сюжет новели зазнає істотного переосмислення: вже не герой, який перечитує листи від коханої, є реальною дійовою особою, а навпаки - жінка, що неймовірною силою любові змогла продовжити своє існування в уяві і пам’яті чоловіка багато років після того, як її не стало. Тому саме вона, примарна і нереальна, стає єдиною і головною виконавицею вистави. Чоловік же залишається “за кадром” подій - безмовним адресатом листів кохання.

Прем’єра опери відбулась спочатку в концертному варіанті - партію жінки виконала молода співачка Валентина Соколик. Успіх твору був таким беззаперечним, що вже через рік “Листи кохання” поставив Київський театр опери та балету з Євгенією Мірошниченко, а згодом - ще кілька театрів колишнього СРСР. Серед вистав найго- лоснішою була прем’єра на сцені Московського музичного театру ім. К. Станіславського та В. Нмировича-Данченка з Галиною Писаренко в головній ролі.

¹⁸⁵ В перекладі з латинської - “3 глибин взиваю Тебе, (Господи)”.

228

Чотири розділи моноопери природно складають чотири листи, які проте, всупереч літературному сюжетові, йдуть без перерви, немовби долаючи багаторічні часові перерви між кожним з них.

І Іерший розпочинається звертанням “Мій дорогий Луї, коханий мій”, і цо сповнене трепетної ніжності. Композитор використовує тут характерні інтонаціїромансової лірики, що перериваються декламаційними відступами, покликаними наголосити біль розлуки (“Скінчилося... І ніколи нам вже не зустрітися”). Дві образно-сюжетні лінії весь час і іереплітаються між собою: сила любові і біль розлуки. Обидва почуття досягають кульмінації на словах “Тепер усе це мукою зринає”, проте ніби переступивши через своє страждання, героїня починає втілювати той план, який дозволить їй захистити коханого від удару. Продовження листа позначене спадом напруги і жорстока реальність немовби розчиняється в ілюзіях: “Тепер я починаю тобі писать”. І вже зовсім легко і ніжно звучить останній розділ на словах “Я обіймаю тебе в останній раз”. Губаренко позначає кожен з головних почуттів особливим лейтмотивом¹⁸⁶, яких в моноопері є кілька: це лейтмотиви смерті, ніжності, листування.

Другий лист сповнений невимовної любові, яка понад усе прагне затриматись у цьому вже чужому героїні світі (“А вчора я посміхнулась”), забарвлений легким серпанком смутку за тим, що деякі деталі вже стираються з пам’яті (“все на світі минає”, “чимало подробиць згинуло”). Однак прихованим тлом подій виступає все той же невблаганний образ смерті, зосереджений насамперед в оркестровій партії. Адже насправді героїні вже рік немає серед живих. Третій лист-граціозний вальс-скерцо, натхнений єдиною фразою з новели Барбюса “Якось раз я танцювала... ”. Серед щемливої печалі кохання, яке втрачене назавжди, ця частина - промінь спогадів, а в загальному сюжетному плані вона відіграє роль своєрідного відсторонення дії, що створює контраст як до глибокого смутку попереднього, так і до трагічної розв’язки - останнього листа.

¹⁸⁶ Лейтмотив — коротка мелодична фраза або зворот, який характеризує якогось персонажа, почуття чи подію, і повторюється протягом опери чи балету у тих сюжетних моментах, коли даний об’єкт потребує особливої уваги.

229

Фінал моноопери одразу розкриває головну таємницю: “Уже двадцять літ пройшло, як я нежива” і далі слідують її зізнання, що без коханого вона не змогла більше жити. Застиглий речитатив героїні, немов голос з потойбіччя, звучить на тлі лейтмотиву смерті в оркестрі. Проте не цим трагічним образом завершується моноопера. Навпаки, від зізнання про свою смерть жінка в цьому заключному листі переходить до гімну “великому безумному коханню”, який будується на вальсових ритмах, близьких до третьої частини, на романсових інтонаціях, споріднених з першим листом і завершується утвердженням лейтмотиву ніжності, тобто, немовби ще раз проходить весь прекрасний і болісний шлях свого найбільшого почуття.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. Де, в якому навчальному закладі навчався Віталій Губаренко? Хто був його вчителем композиції?

2. Який жанр можна вважати найважливішим у його творчості? Що спричинило цей інтерес?

3. До яких сюжетів і тем він звертався в своїх операх? Які основні образно-тематичні групи можна відзначити у його музично- театральній спадщині і чому?

4. Поезію якого автора він найчастіше втілює в різноманітних жанрах своєї творчості?

5. Які найвагоміші здобутки Губаренка в симфонічному та камерно- вокальному жанрах?

6. Чому для “Листів кохання” композитор використав жанр моноопери?

230