ння одноактна огіера-“хвилинка” “Ноктюрн”, в якій навіть немає конкретних персонажів, лише узагальнені фантастичні символи-Цвіркун, Годинник, Офіцер, Панночка. Такі ж елегійні настрої панують в його камерній творчості - серед солоспівів згадаймо чудовий ліричний монолог “Смутної провесни” на слова Лесі Українки, приваблює його й поезія символістів - українського лірика Олександра Олеся та росіянина Семена Надсона.

Помер Микола Лисенко 6 листопада 1912р. Провести його в останню дорогу зібралися десятки тисяч киян, численні хори співали найвідоміші композиції-“Б’ють пороги”, “Жалібний марш” та інші твори, що принесли йому славу. З багатьох міст України спеціально їхали делегації. На цю подію відгукнулася преса всього світу, помістивши некрологи в часописах і газетах. Царський уряд неприхильно поставився до урочистого вшанування пам’яті великого українського композитора, похоронну процесію супроводжували жандарми.

Проте пам’ять про засновника української композиторської школи не вдалось затерти жодними заборонами і переслідуваннями. На честь М. Лисенка згодом були названі Вищий музичний інститут у Львові, філармонійний зал у Києві, Харківський оперний театр, численні музичні школи. Найвідоміші українські співаки, диригенти, піаністи включають у свій репертуар його твори. Впродовж кількох десятиріч, починаючи з 60-х років XX ст., проводиться Всеукраїнський (тепер міжнародний) конкурс виконавців ім. Лисенка, в якому беруть участь піаністи, співаки та скрипалі.

Опера “Тарас Бульба”

Оперу на сюжет героїчної повісті Миколи Гоголя М. Лисенко задумав ще в 1874 p., під час перебування в Петербурзі, проте до реального здійснення цього задуму підійшов лише шість років згодом. Наступні десять років були присвячені копіткій і зваженій праці над оперою - адже подібної історико-героїчної драми ще не було в українській музиці. Лише у 1890 р. автор завершив твір, але до постановки його на оперній сцені за життя композитора справа не дійшла. Прем’єра відбулася лише через півстоліття після виникнення задуму твору, 4 жовтня 1924 р. у Харківському оперному театрі. У тридцятих

71

10. Які навчально-музичні заклади заснував М. Лисенко, і яку роль вони відіграли в музичній культурі України?

11. Як втілюється тема боротьби козацтва в опері “Тарас Бульба”. Які хори та сольні номери позначені тут мужнім, героїчним настроєм? У чому полягає трагізм образів опери?

12. Хто здійснив оркестрову редакцію опери?

13. Які традиції української музики розвиває кантата “Радуйся, ниво неполитая”?

14. Яка головна ідея кантати “Радуйся, ниво неполитая”? Які відтінки почуттів обирає автор для її втілення?

Українська опера в лисенківську добу

(“Осада Дубно”П. Сокольського, “Катерина”М. Аркаса)

У другій половині XIX ст. одним із найважливіших музичних жанрів, котрий майже у всіх європейських країнах займав важливе місце в культурно-просвітницькому процесі, втілював національні ідеали і свідчив про належний духовний рівень нації, залишалась опера. Кожна європейська національна культура прагнула до створення власної опери, найчастіше пов’язаної або з сюжетом з героїчної історії, або з фольклорними джерелами, традиціями і легендами, або з видатними сюжетами вітчизняної класики. В цьому теж полягав значний вплив романтизму. Для України, як для бездержавної нації, значення опери зростало ще більше. Тож не дивно, що поруч із М. Лисенком, котрий створив найвидатніші оперні зразки в українській культурі XIX ст., працюють і інші, можливо, менш видатні і яскраві за своїм талантом автори, проте і їх внесок у вітчизняну музику є достатньо вагомим, а окремі опери з успіхом ставились на сценах.

Серед цих композиторів у першу чергу згадаємо Петра Петровича СОКАЛЬСЬКОГО (1832 - 1887) - плідного композитора, фольклориста, критика, громадського діяча.

Народився у Харкові, в родині професора університету. За освітою був хіміком, закінчив природознавчий факультет Харківського університету. Проте не надто довго працював за основним фахом, а

78

присвятив себе більше мистецтву та про- світницькій діяльності. Після закінчення університету переїжджає в Петербург, щоб там поповнити освіту, проте в пошуках заро- бітку йому доводиться працювати вихо- вателем поміщицьких дітей у російській провінції.

Декілька років він перебував у США, навчав дітей російського консула. Тоді ж, за океаном виникають задуми написання опер - “Мазепа” на текст О. Пушкіна, “Май-

ська ніч” за М. Гоголем та “Осада Дубна” за його ж повістю “Та- рас Бульба”. 1858 р. повертається до Одеси, провадить активну фолькльористичну та музично-критичну діяльність. На початку шістдесятих років знову недовгий час перебуває в Петербурзі, від- відує заняття в консерваторії. З 1864 р. і до смерті живе в Одесі, і в ці роки виявляється одним із найбільш діяльних організаторів культурного життя: утворює хор, читає лекції, засновує Товариство любителів музики, а водночас не покидає композиції та науково- критичної праці.

Різносторонність інтересів, виняткова ерудиція, широке коло художніх інтересів позначились і на творчості П. Сокальського, зокрема на розмаїтості її жанрів і образів: його перу належать численні хори, солоспіви на вірші українських і російських поетів, кілька було написано і на німецькі тексти. В його доробку певне місце посідають фортепіанні п’ єси, кантата “Пир Петра Великого”, програмні оркестрові твори, зокрема “Відгомони України” (“На лугах”) та багато інших.

Але основним творчим здобутком митця, над яким він особливо ретельно і тривалий час працював, була опера “Осада Дубна”, котра випередила за часом написання оперу “Тарас Бульба” М. Лисенка на той самий сюжет славетної повісті М. Гоголя. Якщо опера М. Лисенка була завершена в 1890 р., то П. Сокальського на 12 років раніше, в 1878 p., хоча й не була поставлена на сцені.

79

П. Сокальський спирався в опері на інтонаційні джерела україн- ської народної пісні, не уникаючи при тому і прямих цитат: так, в другій дії хор “Есть защита для отчизны”⁸¹ грунтується на темі укра- їнської народної пісні часів козаччини “Гей, не дивуйте, добрії люди”. Дуже часто арії та хори з опер наближені до епічних дум, до їх розповідно-героїчної манери, як, наприклад, в монументальній арії- монолозі Тараса “Вы слышали от дедов и отцов” або насичені актив- ними маршовими ритмами, як арія Остапа “Гей, был отаман завзя- тый”. На противагу до них польські персонажі охарактеризовані інто- націями й ритмами польських придворних танців - насамперед полонезу. Вводить композитор і елементи східного, екзотичного колориту в партіїтатарки Аглаї, служниці панночки. У цілому опера П. Сокальського написана в романтичному дусі, її музична мова- емоційна, відкрита, насичена декламаційно-драматичними зворотами, що сприяє напруженості, динамічності музично-театральної дії.

Цікавою постаттю в українській куль- турі кінця XIX ст. був Микола Мико- лайович АРКАС (1852 -1909).

Народився в місті Миколаєві, в сім’ї адмірала Чорноморського флоту. Юнак отримав дуже ґрунтовну й різнобічну освіту: спочатку навчався в Училищі право- знавства в Петербурзі, потім - в одеській гімназії, де серед його вчителів був і П. Ні- щинський, врешті на фізико-математичному факультеті Новоросійського (Одеського) університету. Після завершення навчання,

за родинною традицією М. Аркас працював у морському мініс- терстві, згодом покинув службу чиновника, проте погодився на посаду мирового судді в сусідньому Херсоні. Всі ці роки, паралельно зі службовими обов’язками, Аркас багато часу присвячує улюб- леним заняттям - вивченню української історії та композиції.

⁸¹ Лібрето опери написане російською мовою.

80

підтримує зв’язки зі своїм колишнім педагогом Петром Ніщинським, за його посередництвом знайомиться з видатними українськими акторами, засновниками “театру корифеїв” - Марком Кропив- ницьким, Панасом Саксаганським, Миколою Садовським, а також із М. Лисенком. Хоча композитор довгі роки був невиліковно хворим, він не покидає серйозних занять історією та композицією.

1908. p., за рік до смерті, М. Аркас завершив плід своєї багаторічної праці - книгу “Історія України-Руси”, в якій автор відстоює позицію української державності, її відрубності від російської імперії. Значення цього дослідження належним чином оцінили лише наші сучасники. Паралельно з історичними студіями він не покидає й роботи над основним музичним твором, якому присвятив багато років, - оперою “Катерина” за поемою Т. Шевченка, котру завершив 1890 р.

Сюжет славнозвісної поеми Т. Шевченка дещо змінений в опері порівняно з першоджерелом: композитор вводить постать сільського парубка Андрія Безверхого, закоханого в Катерину, детальніше змальовує батьків Катрі, дає й розбудовані народні сцени. За традицією основне місце в музичній мові опери належить народнопісенним джерелам, проте композитор особливу увагу приділяє більш пізньому різновиду - пісні-романсу, проте доповнює її і здобутками новішого оперного стилю: драматичного, дієвого, зосередженого на психології особистості. Отже, “Катерину” можемо окреслити, як лірико-драма- тичну оперу. Великий вплив на її стиль мала сценічна та вокальна творчість М. Лисенка, зокрема ліричні епізоди “Тараса Бульби”, “Утопленої”, такі солоспіви, як “Ой, одна я, одна” чи “Полюбилася я” на вірші Т. Шевченка, почасти також оперна лірика П. Чайковського.

У центрі уваги автора-детальний і різнобічний показ переживань головної героїні, які коливаються від щастя кохати і бути коханою (сцени з Іваном та з Андрієм у 1-й дії), до надії всупереч всім пересторогам (ІІ-гадія), врешті-до глибокого розпачу (Ш-тя дія). Усі інші персонажі лише відтіняють складний і суперечливий внутрішній світ Катерини, трагічність її долі. Недаремно й самі засади пісні-романсу з його м’якою наспівністю, задушевною ліричністю доповнюються в її партії драматичними, розповідними елементами,

81

часом імітують чисто мовні ефекти - вигуки, ствердні репліки або замріяну розповідність. Саме тому основною формою опери стає не розгорнута арія, а коротше, зате набагато динамічніше й стисліше за розвитком аріозо, поруч з тим дуже важливу роль відіграють діалогічні сцени персонажів. Як найважливіші для розгортання музичної драми моменти, згадаємо аріозо Катрі “Чи правда, сестриці” (І д.), аріозо зі сцени з батьками “Ой, згляньтесь, рідні, на моє лихо”, а особливо два моменти з фінального акту - аріозо “Не вернуся” та “Колискова”, яку Катря співає своєму синові на зимовій дорозі перед тим, як відібрати собі життя.

Близьким до ліричної чутливої Катрі є й Андрій, його аріозо з першої дії- “Здається, неначе і справді і я колись був щасливий” - теж має народнопісенну основу. У партії батьків Катрі переважають драматичні риси, яскраво представлених в аріозо батька “Сподівався бачить дочку” з II дії та інтонації плачів-голосінь, особливо відчутних в аріозо матері “А хто ж мою головоньку” з II дії.

Важливе місце в опері займають і хори. Це пов’язано в значній мірі з традицією українського фольклору, в якому хорова музика завжди належало чільне місце. Відповідно важлива роль хорів перейшла і до національної опери, котра велику увагу приділяла масовим хоровим епізодам, особливо часто спиралася на календарно- обрядові жанри фольклору. Проте хорові сцени прекрасно гармоніюють і з індивідуальним задумом композитора в трактуванні особистої драми: в народних сценах “відлунює” драма героїні, вони створюють виразний український колорит. М. Аркас використовує іноді яскраві цитати з фольклору: так, в першій дії одразу експонуються дві народні пісні в обробці композитора, пристосовані до сценічної дії: парубочий хор “Гей по синьому морю” та дівочий “У неділю ранечко”. У принципах обробки М. Аркас орієнтується на досягнення М. Лисенка.

Опера “Катерина” стала помітним досягненням українського музичного театру кінця XIX - початку XX ст. Її першу постановку здійснив друг композитора, М. Кропивницький, у 1899 p., після чого вона неодноразово відновлювалася на сценах оперних театрів України.

82

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ:

1. Які були напрямки діяльності П. Сокальського?

2. В яких жанрах музичної творчості він працював?

3. Хто ще з українських композиторів звертався до того ж сюжету М. Гоголя, що й П. Сокальський у своїй опері?

4. Який внесок зробив М. Аркас в українську науку?

5. Під чиїм впливом він вирішив займатись композицією, зокрема писати оперу?

6. Які особливості побудови опери “Катерина”?

83

Михайло Михайлович Калачевський належав до плеяди тих українських митців другої половини XIX сторіччя, котрі, хоч і отримали професійну освіту за кордоном у визначних європейських центрах, проте продовжували свою діяльність на Батьківщині, були дуже тісно пов’язані з її культурними традиціями і не мислили себе поза Україною. Проте його непересічний талант, помітний вже в його ранньому творі - “Українській симфонії”, написаній у Лейпцигу під час навчання, через несприятливі обставини життя не зміг розкритись у повному масштабі. Так він і залишився в пам’яті поколінь автором тільки одного-єдиного твору, проте твору вельми важливого для нашої вітчизняної культури.

Біографічні відомості про М. Калачевського вкрай скупі й неповні, вони ґрунтуються на суперечливих свідченнях сучасників та односельців композитора, а також на деяких енциклопедичних та журнальних статтях, що з’являлися російською та німецькою мовою. Зокрема знаємо, що він народився 14 вересня 1851 р. в селі Попівка Єлисаветградської губернії. Його батько був дрібним поміщиком, отже, якщо пам’ятати про звичаї і традиції заможних родин другої половини XIX ст., можна припустити, що музика, спів, гра на фортепіано займали значне місце в духовних інтересах дворянських родин, і дітей обов’язково навчали музиці.

Невідомо тільки, які причини спонукали все ж Михайла Калачевського рішуче обрати музику головною справою свого життя і податися на навчання до одного з найбільших європейських культурних центрів-Лейпцига, але він справді вирішив присвятити себе музиці. М. Калачевський став, поруч із М. Лисенком, одним з перших українських музикантів, що отримали спеціальну професійну освіту за кордоном. Навчатись у Німеччині він почав, імовірно, на початку 70-х років. Його викладачем із спеціальності був професор Е.Ф. Ріхтер, один із найдосвідченіших фахівців консерваторії. Випускний іспит М. Калачевський складав у 1876 р. Його дипломною роботою була “Українська симфонія”, якою він сам продиригував.

84

Лише цей твір та ще декілька романсів і фортепіанних мініатюр, згадки сучасників у листах та рецензіях про інші камерні твори - ось і все, що ми сьогодні маємо з творчої спадщини композитора.

Після завершення навчання в Лейпцигу М. Калачевський повертається в Україну. Але музична освіта, з таким успіхом ним здобута, не визначила його подальший життєвий шлях. Він рішуче змінює його, так і не працюючи ніколи професійним музикантом. Можливо, що наприкінці 70-х років він отримав ще й другу освіту, навчався на юридичному факультеті Київського або Харківського університету. Таке припущення можна зробити враховуючи ті факти, що, по-перше, тільки на початку вісімдесятих років з’являються перші згадки про його перебування в Кременчуці, і, по-друге, в Кременчуці він працює адвокатом, а потім стає навіть головою земської управи. Його громадська діяльність була доволі активною, він багато зробив для покращення становища своїх краян.

Для розвитку музичного життя свого рідного міста він теж зробив досить багато як організатор певних суспільно-культурних акцій, концертів, мистецьких вечорів тощо. Наприклад, саме йому мешканці Кременчука завдячують організацією камерного тріо, в якому брали участь представники місцевої інтелігенції. Такі аматорські форми музикування були дуже важливими в провінційних містечках України, їх популярність збереглася ще протягом першої половини XX ст.⁸². Проте, очевидно, численні суспільні обов’язки, з одного боку, а також примітивне, обмежене культурне життя в провінції- з іншого, спричинились до того, що яскравий талант композитора майже не знаходить підтримки, а відтак і не може повністю розкритись. У 1900 році він важко захворів, тому, в останні роки життя відходить від активної громадської діяльності. Єдиним світлим променем в цей час стало для М. Калачевського виконання в 1905 р. у рідному місті “Української симфонії^-” оркестром полтавського відділення Російського Музичного Товариства під керівництвом диригента Дмитра Ахшарумова. На цей концерт композитор, подолавши свою важку хворобу, все-таки прийшов.

⁸² Зокрема подібне тріо в 20-х pp. XX ст. організує в Житомирі Віктор Косенко.

85

(Огляд творчості І. Лаврівського, В. Матюка,

А. Вахнянина, О. Нижанківського, Д. Січинського)

Окрім діяльності М. Вербицького, друга половина XIX ст. в Галичині позначена творчими пошуками багатьох інших талановитих музикантів. Серед них особлива роль належить митцям-свяще- никам - І. Лаврівському, О. Нижанківському, Д. Січинському, а також вченому, політику та громадському діячеві А. Вахнянину. Кожен з них так чи інакше прилучився до того ж кола проблем національної культури, фольклорного впливу, що і М. Вербицький, проте зробив це кожен по-своєму.

Іван Лаврівський (1822 — 1873) - цього композитора, музично-громадського діяча та священика, як і М. Вербицького, вважають центральною постаттю в діяльності “перемишльської школи”. Вражає збіжність їх життєвих обставин: як і М. Вербицький, він народився в родині священика в провінції, в с. Лопінці неподалік від Станіслава⁸⁶, вчився спочатку в Перемишлі, в тій самій хоровій школі, потім у Львівській духовній семінарії, користувався покровительством єпископа І. Снігурського, рано прилучився до захоплення музикою, щоправда вже не під керівництвом А. Нанке (він помер невдовзі після того, як у нього навчався М. Вербицький), а в його наступника, теж чеха В. Серсавія, а також у регента польського кафедрального костелу у Перемишлі Ф. Лоренца.

Проте надалі доля його складається дещо інакше. Лише декілька років він перебував на сільській парохії, пізніше І. Лаврівському

⁸⁶ Нині — Івано-Франківськ.

90

вдається переїхати до Перемишля на посаду префекта (наставника) в духовній семінарії. Це був особливо плідний для його творчості час, оскільки він прилучається до керівництва хором дяко-учитель- ської школи, пише для нього свої твори, і навіть заслуговує в місцевій пресі похвали, як “достойний заступник Вербицького”⁸⁷.

Відтак декілька років (1854-1861) він перебуває в Кракові як адміністратор греко-католицької парохії, а з 1861 р. - і парохом. У Кракові продовжується досить активна творча діяльність Лаврів- ського, крім того, велику увагу він приділяє також культурно-про- світницькій роботі: видає монографію про краківську парохію, готує до друку старовинний, знайдений ним рукопис про історію Руської (тобто, греко-католицької) церкви, організовує мистецькі вечори, дописує статті про події культурного буття одного з найбільших міст Західної Галичини. У1863 p. І. Лаврівський повертається до Львова, проте затримується тут ненадовго', оскільки стосунки з місцевою церковною владою у нього складаються не найкраще. Тому він уже в 1866р. приймає пропозицію російського уряду зайняти посаду віце- директора духовної греко-католицької семінарії, проводить там останні роки свого життя і помирає у м. Холм (сьогодні - місто в Польщі), приєднаного на той час до Російської імперії.

Його творчість більш обмежена в образному плані й значно менше кількісно, аніж творчість М. Вербицького. Основним жанром, до якого звертався, була хорова музика, як світська, так і духовна, а в ній він втілював переважно образи смутку, задуми, далекої мрії, перейняті зі старогалицької елегії⁸⁸.

Такі образи панують, зокрема, в його церковній творчості, де зустрічаються жалобні псалми, хори “Вічная пам’ять”, “Дух святий” тощо, а також у його світських “пейзажних” хорах на вірш М. Усти- яновича “Осінь”, на вірші П. Леонтовича “До соловія”, “Думка” (один із найцікавіших зразків перевтілення української пісенності, особливо жанру шумки), на слова невідомого автора “Піснь прощальна”.

⁸⁷ Цит. за кн.: Лисько 3. Піонери музичного мистецтва в Галичині. — С. 105.

⁸⁸ Старогалицька елегія — жанр сумовитої любовної пісні, що широко побутував у- Галичині XIX ст. і ґрунтувався частково на народних піснях, частково на європейських романсах.

91

Разом з тим суспільне піднесення українців Галичини після “весни народів”⁸⁹ надихнуло його на такі твори, як “Гей, браття, щиро та сміло” (вірші М. Шашкевича), “Козак до Торбана” (сл. І. Гуша- левича), де дуже яскраво виділяються звороти коломийки, “Весе- лися, Галицька Русь” (сл. невідомого автора).

Менше пощастило І. Лаврівському з музикою до театру. Його три співогри не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема, щодо однієї з них (“Пан Довгоніс”), були висунені політичні претензії. Внаслідок того більшість творів для театру залишилась у рукописах, тому до нас не дійшла.

Спадкоємцем традицій “перемишль- ської школи” став і Віктор Матюк (1852 - 1912), учень М. Вербицького, який навчався в автора національного гімну в останній рік його життя.

Він походив з родини священика з с. Тудорковичі біля Львова. Як і його попе- редники, навчався в Перемишлі, співав у хорі при кафедральному соборі, там брав лекції у Лаврівського, згодом продовжив навчання у Львівській духовній семінарії. Його творчий шлях розпочався дуже рано:

ще учнем УІІ класу школи він написав свою славнозвісну пісню “Веснівка” (“Цвітка дрібная”) на вірші М. Шашкевича, що увійшла до “золотого фонду” української вокальної музики.

Після закінчення семінаріїВ. Матюк отримав парохію в с. Карові неподалік Сокаля, де прожив майже все своє життя, постійно приїжджаючи до Львова для участі в різних культурно-громадських акціях, для видавництва підручників, статей, своїх творів. Роль В. Матюка в громадському житті обумовлюється його позицією митця- просвітника. Як священик, він розумів велике значення освіти в житті

⁸⁹ “Весна народів” - весна 1848 p., коли більшість європейських народів, що

знаходилися під владою чужих імперій, насамперед Австрійської, повстали за

оборону своїх прав.

92

народу, тож багато уваги приділяє розвитку шкільництва, закладає осередки “Просвіти” по селах. Серед його теоретичних праць особливе місце посідає “Шкільний співаник”, виданий на початку XX ст., що ґрунтується виключно на українській церковній музиці. Окремої згадки заслуговує його дружба з митрополитом Андреем Шептицьким, котрий дуже високо цінував суспільні й мистецькі здобутки В. Матюка, підтримував його у творчих починаннях.

Як композитор, В. Матюк найбільше проявив себе в жанрі солоспіву. Оскільки М. Вербицький і І. Лаврівський зверталися вкрай рідко до сольної пісні, то Матюка сміливо можна вважати першим визначним галицьким композитором у цій галузі, який створив коло п’ятдесяти сольних пісень. Багато з них навіяні лірикою західноукраїнських поетів XIX ст., зокрема, Володимира Шашкевича⁹⁰, Володимира Масляка, Івана Гушалевича, вперше в краї він підносить у вокальній творчості поезію німецького автора Гайнріха Гайне (“Ой плакав я впросонню”, “Ти маєш брилянти і перли”), а також польського романтика А. Міцкевича.

У більшості з його солоспівів переважає м’який, елегійний настрій, делікатні емоційні барви, часто зустрічаються образи природи, співзвучні з почуттям людини. Солоспіви В. Матюка мали великий успіх у найширших колах русинів-українців, виконувалися видатними співаками - Олександром Мишугою, Модестом Мен- цінським, Михайлом Голинським. Відомо, що славетна співачка Соломія Крушельницька навіть на концерті перед російським царем на завершення заспівала саме “Веснівку”.

Інша плідна галузь йото творчості—духовні і світські хори. Його повна Літургія, як і окремі частини богослужіння дотепер побутують у практиці церковних хорів. Серед світських хорів заслужену популярність здобули “До руської пісні” та “Крилець, крилець, соколе дай” на слова Б. Кирчіва, “Не згасайте ясні зорі” на слова Б. Мегелі.

⁹⁰ Володимир Шашкевич (1839 - 1885) - син поета Маркіяна Шашкевича, теж талановитий поет, на вірші якого, окрім В.Матюка, писали свої твори й інші композитори, Михайло Вербицький, Іван Лаврівський.

93

Успіх супроводжував і вистави-співогри В. Матюка. Він написав їх більше десяти, звертаючись здебільшого до актуальних проблем сьогодення - важкого становища рекрутів у цісарській армії (“Кап- раль Тимко”, “Інвалід”), долі перших емігрантів (“Наші поселенці”), а також до типових в українському театральному репертуарі любовних історій (“Нещасна любов”). Окремі частини з цих вистав, солоспіви і хори, часто виконувалися як самостійні номери в кон- цертах і саме таким чином поширювалися серед музикальної публіки. Так сталося, зокрема, з хором “Родимий краю”, що початково завер- шував співогру “Капраль Тимко”, проте вже невдовзі після написання співався як самостійний твір усіма професійними та аматорськими колективами Галичини і зберіг свою популярність до сьогодні.

Дуже влучно про роль В. Матюка в галицькій культурі сказав Станіслав Людкевич:

“.. .хоч як високо колись в будучині піднесеться рівень і престиж нашої галицької музики, то в історії її початків, між першими стовпами її підйому - Вербицьким і Лаврівським - мусить знайтись місце для таких “змарнованих талантів” та “тихих працівників”, як автор “Крилець”, “Веснівки” та “Капраля Тимка” - Віктор Матюк”⁹¹.

Лнатоль (Наталь) Вахнянин (1841 - 1908), як і більшість галицьких митців, походив з родини священика. Саме середовище духовенства на Західній Україні відігравало роль рушійної культурної сили, тому вже його генетичний код запрогра- мовував священицького нащадка на про- світницьку діяльність. Показовим є й той факт, що, після початкової школи А. Вахня- нин продовжив навчання в Перемишлі: йому поталанило в спілкуванні із І. Лаврівським, М. Вербицьким, педагогом-чехом В. Сер-

саві. Таким чином, юнак перейняв на себе функції продовжувача традицій “перемишльської школи”. Подальшу освіту він здобув у

⁹¹ Цит. за кн.: Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії - К.: Музична Україна, 1976.-С.206.

94

Відні, на історико-географічному факультеті університету, проте не обмежувався лише професійними інтересами. Вже як студентом проявив себе як активний суспільний діяч увійшов до числа прогресивно настроєних українців, що навчались і працювали в австрійській столиці, і разом з ними заснував українське (студентське) академічне товариство “Січ” у 1868 p., яке проіснувало до початку 50-х pp. XX ст.

Повернувшись до Львова у 1868 p., він став одним із найбільш активних суспільних, культурних та наукових діячів Галичини. Незважаючи на скромну посаду вчителя гімназії, він одразу ввійшов до провідних кіл української інтелігенції. Головною метою його життя було піднесення культурно-освітнього рівня українців. Тому він протягом 70-х- 90-х pp. XIX сторіччя став ініціатором створення товариств “Просвіта”, музично-хорового - “Торбан”, а на його основі згодом “Боян”. Свою мрію про професійну музичну освіту серед українців він реалізував, ставши засновником і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

Його діяльність не обмежується лише музичною сферою: він був визначним політиком, послом до Віденського та Галицького сеймів, членом освітньої комісії, автором підручників для українських шкіл (причому як з географії, так і з музично-теоретичного предмету гармонії). Попри всі обов’язки в суспільному та політичному житті, А. Вахнянин став ще й видатним композитором та хоровим диригентом, автором першої західноукраїнської опери “Купало”, для котрої сам же написав лібрето. Варто згадати також про інтенсивну журналістську та літературну працю А. Вахнянина, про те, що він відгукувався на будь-яку важливу подію в культурному та суспільному житті України; про його літературні здібності дуже позитивно відгукувався І. Франко. Немала його заслуга полягала в наведенні контактів між діячами Наддніпрянської України та Галичини: наприклад, він підтримував дуже інтенсивні контакти з Миколою Лисенком, він же організовував шевченківські вечори у Львові та раніше у Відні. Отже, за ініціативою А. Вахнянина суспільно-культурне життя Галичини піднялося на значно вищий щабель, збагатилось новими формами.

95

Відомо, що над оперою “Купало” А. Вахнянин працював дуже довго, з 1872 по 1890 р. р. У своїх “Споминах з життя” він описує історію створення опери: . .Народнийтеатр одушевляв провінцію... Я творив лібрето і мелодії, складав усе в цілість, а він (Іларій Гуневич, польський теоретик, друг і порадник композитора -JI. К.) справляв гармонію та показував мені способи інструментування... По 1870 ро- ці я... доповняв “Купала”, частина по частині довгі літа, бо і часу не було за шкільними заняттями, а вже тоді Гуневича не було в живих. Покінчивши цю мою роботу, я переробляв її та доповняв тричі, доки не надав їй теперішній вид”⁹².

Отже, робота над оперою тривала майже чверть століття. Її історичний сюжет з ліричними акцентами, імовірно, був навіяний розгорнутими полотнами композиторів з Великої України-“Тарасом Бульбою” та незавершеною “Марусею Богуславкою” М. Лисенка,

“Запорожцем за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. За життя ком- позитора опера не побачила світла сцени, і була поставлена лише набагато пізніше, спочатку в двадцятих роках у Харківському опер- ному театрі, а 1990 р. відновлена силами оперної студії Львівської консерваторії. Значною популярністю користувались і деякі його хори, серед них - “Наша жизнь”⁹³ на слова І. Гушалевича, “Хор норманів” на вірші К. Устияновича з музики до драми “Ярополк”⁹⁴, а також солоспів “Помарніла наша доля” на вірші О. Партацького.

На Буковині найбільш плідно розвивав професійну музичну

культуру Сидір (Ісидор) Воробкевич (1836-1903). Він народився у Чернівцях, отримав професійну і духовну освіту в австрійській

толиці, 1868 р. закінчив Віденську консерваторію. Після повернення

до рідного міста працював в університеті, зокрема з 1875 р. був

12. Анатоль Вахнянин. Спомини з життя (посмертне видання). - Львів, 1908. - С. 113, 114.

13. Збережений правопис оригіналу — мало б бути “Наше життя”.

⁴ Пізніше до цієї музики поет Олександр Колесса дописав нові слова “Шалійте, шалійте, скажені кати”, а в російському перекладі - “Беснуйтесь, тираны”, вона стала революційною піснею.

96

професором музики Чернівецького уні- верситету⁹⁵. Водночас С. Воробкевич виступив як активний організатор куль- турно-просвітницького життя краю, зокрема дуже багато уваги приділяв хо- ровому мистецтву керував численними аматорськими хорами українців, що виникали в центрі Буковини. Великий вплив справило на нього заснування 1858 р. у Львові теагрально-просвітниць- кого товариства “Руська бесіда”. 1869 р.

він організував аналогічне товариство в Чернівцях, а при ньому 1884 р. було засноване зусиллями Воробкевича також і Руське літе- ратурно-драматичне товариство, яке, теж завдяки йому, 1899 р. було трансформоване у хорове товариство “Боян”, аналогічне до того, яке у Львові 1892 р. заснував А. Вахнянин.

Сфера діяльності Воробкевича була надзвичайно широкою. Він прославився не лише як композитор, диригент, педагог та теоретик (його “Підручник гармонії” став одним з перших посібників такого типу в Західній Україні), але й як талановитий літератор, що писав свої твори як українською, так і німецькою мовами. Часто поезії та прозові твори Воробкевича з’являлися під псевдонімом Данило Млака.

Як композитор і поет він був напрочуд плодовитим. Його перу належить аж 26 співоігр на власні тексти, серед них найбільш репертуарними були “Бідна Марта” (вільний переспів з німецької), “Гнат Приблуда”, де в музиці виразно проступають риси гуцульського фольклору. Життю студентства була присвячена популярна свого часу співогра “Золотий Мопс”, що довго утримувалася на сценах львівських театрів.

Найважливіша частина доробку С. Воробкевича-хори, яких він написав коло 400, з них 250 - на тексти власних поезій. Окрім того, він дуже цікаво перевтілив в музику інтонації поезії Шевченка,

⁹⁵ Вивчення музично-теоретичних наук в XIX ст. (а в більшості європейських країн - і сьогодні) відбувалося на філософському факультеті університету.

97

дав зразки лірико-драматичних хорів, близьких до театральних сцен. Серед них найцікавішим є, безперечно, твір “Огні горять”, а також “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле” та “Круг містечка Берестечка”. Пізніше редакції цих творів здійснили С. Людкевич, А. Вахнянин та Д. Січинський.

Лінію композиторів-священиків про- довжив Остап Нижанківський (1863 - 1919), відомий в артистичних колах як палкий прихильник стилю М. Лисенка та продовжувач його традицій.

Він народився в с. Малі Дідушичі не- подалік Львова, закінчив, як це було загаль- ноприйнято, Львівську духовну семінарію, проте любов до музики змусила його шу- кати інших шляхів здобуття професійної освіти. Він прагнув навчатись у Празькій консерваторії, однак скрутні життєві обста-

вини не дозволили йому здійснити цю мрію. Все ж таки він склав у Празі іспит на вчителя музики в 1896 p. І хоча завжди ретельно відправляв свої душпастирські обов’язки, водночас дуже активно й плідно займався музично-громадською діяльністю. Так, розуміючи брак друкованих нот з творами вітчизняних мистців, він “на свій страх і ризик” заснував у 1885 р. видавництво “Бібліотека музи- кальна”, що найбільше піклувалося поширенням української професійної творчості, особливу увагу приділяючи виданню творів М. Лисенка, а також представників “перемишльської школи”.

1892 р. отець О. Нижанківський заснував у Бережанах (тепер - районний центр Тернопільської області) філію хорового товариства “Боян” і був його незмінним керівником впродовж декількох років. Згодом керував хорами “Бояну” у Львові (1895 - 96) і, отримавши парохію в селі коло Стрия, взяв на себе керівництво стрийським “Бояном”.

1919р. під час Першої світової війни був розстріляний у Стрию польським офіцером, без будь-якого звинувачення і підстав. Його

архів був розграбований чужими й своїми мародерами, тому значна частина його рукописів поки що не віднайдена.

О. Нижанківський володів надзвичайно яскравим музичним талантом, на жаль, не мав можливості його розвинути як слід. Тому найповніше він реалізував себе в традиційних для галицької музики жанрах - духовних і світських хорах, солоспівах, вокальних ансамблях, обробках народних пісень, не лише українських, а й інших слов’янських народів, які він збирав у окремі “В’язанки”. Чутливо сприймаючи новітні західноєвропейські художні віяння, насамперед романтичні й післяромантичні, О. Нижанківський пробував звертатись і до такого не вельми поширеного, нового для українців Галичини інструмента, як фортепіано, написавши для нього декілька мініатюр та більшу фантазію “Вітрогони”.

У його вокальній та хоровій творчості переважають сильні драматичні почуття, різкі контрасти, інтенсивна гра барв. Саме тому йому були такими близькими вірші Т. Шевченка, на які він створив справжні вокальні “перли”, - солоспіви “Вітер в гаю нагинає” та, особливо, “Минули літа молодії^-”. Другим поетом, винятково співзвучним внутрішньому світові митця, був Юрій Федькович, “буковинський соловей”, що надихнув його на створення хорової сцени “Гуляли” з характерним різким зіставленням картин безтурботного свята та душевного страждання головного героя, а крім того, ліричного монологу “3 окрушків”.

Одним із перших він відчув красу символістичної поезії Олександра Олеся і відгукнувся на неї вокально-інструментальним ансамблем “О, не дивуйсь” для сопрано, скрипки і фортепіано. Солоспів “І молилася я” на вірші Олександра Кониського О. Нижанківський присвятив славетній співачці Соломії Крушельницькій, котра охоче включала цю чудову ліричну сцену, глибоко емоційну й чутливу, справжню “сповідь нещасної жінки”, в свої концертні програми.

Найбільш трагічною постаттю західноукраїнської культури на переломі XIX - XX ст. став Денис Січинський (1865 - 1909), уродженець с. Клювінці на Тернопільщині. Він першим серед українців Галичини обрав тернистий шлях професійного музики і прагнув

заробляти цим фахом собі на хліб. Але доля його склалася винятково драматично, так що про нього можна з повним правом говорити, як про “втрачений талант”.

Навчався музики Д. Січинський у консерваторії Галицького музичного това- риства у Львові. Його першим учителем був польський піаніст Владислав Вшеля- чинський, а продовжив навчання він у приватній школі Кароля Мі кулі, учня самого Шопена⁹⁶. Проте консерваторію Д. Січин- ський не закінчив, почалися роки мандрівок

і блукань по містах і маленьких містечках Галичини, існування на випадкових заробітках.

Сам композитор згадував пізніше, що часом влітку доводилось йому ночувати й на лавці в парку, як залишився без роботи й без помешкання. Буремна, романтична натура композитора не могла переносити рутини щоденного обов’язку, тому він ніде і не зміг затриматись надовго, служити сумлінно на якійсь державній посаді. Тож декілька років митець працював керівником Станіславського⁹⁷ хору “Боян”, згодом переїхав до Коломиї, на недовгий час затримався у Бережананах. Всюди він отримував непогані посади - вчителя, диригента, приватно викладав музику, активно включався в громадсько-культурне життя, організовував концерти. Завжди в пресі відзначалися неабиякі успіхи тих хорів, якими він керував, схвально відгукувались і про його педагогічні успіхи. Проте композитор швидко починав нудитися обмеженістю провінційного життя, впадав у депресію—і мандрував далі. Останні роки він перебував у маєтку священика Л. Джулинського поруч із Станіславом, де і помер у 1909 р.

⁹⁶ Кароль Мікулі (1819- 1897)- польський композитор, піаніст і педагог, румун за походженням, учень Фридерика Шопена. З 1858 р. до 1887 працював у Львові директором консерваторії Галицького музичного товариства, потім заснував разом з дружиною приватну музичну школу.

⁹⁷ Див. примітку 64.

100

Творчість Січинського охоплює різноманітні жанри - оперу “Роксоляна”, хори, кантати, солоспіви, фортепіанні мініатюри. Проте не всі ці твори можна вважати рівноцінними. Його єдина опера “Роксоляна” не була закінчена при житті, остаточну редакцію твору здійснив Мирослав Скорик у 1993 p., після чого вона була поставлена на сцені Львівського оперного театру силами Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Проте попри цікаві мелодії, переконливі й сильні драматичні сцени, опера має певні істотні недоліки в побудові, що не сприяє її популярності на сцені.

Найсильніша сторінка мистецької спадщини Д. Січинського - солоспіви, в котрих він виявився справжнім майстром драматичного монологу, створив неповторний індивідуальний почерк, позначений глибоким внутрішнім неспокоєм, експресивністю. Провідні почуття солоспівів композитора-туга, смуток, відчай, невпевненість, їх він передає з особливою силою і переконливістю.

Такими емоційними відтінками позначені його сольні пісні “Пісне моя”, “Даремне, пісне” (на сл. І. Франка), “Скільки дум тут переснилось” (сл. Уляни Кравченко), “Із сліз моїх” (сл. Г. Гайне). Рідше зустрічаємо настрої споглядання, мрійливості, спокійної задуми, пов’язаної з досконалістю світу природи, хоча і в цьому колі настроїв виникають дуже цікаві зразки, як, наприклад, один із кращих його творів “Бабине літо” на вірші І. Гавалевича чи “У гаю, гаю” на вірші Т. Шевченка.

Автобіографічними рисами, настроями туги й безнадії позначені й обидва його масштабніші опуси-хорові кантати, в яких, однак, саме партія соліста займає чи не головне місце, ніби уособлюючи самого “ліричного героя”...

Романтична сторінка творчості “втраченого таланту” Д. Січинського немов би завершує епоху галицьких композиторів-аматорів, священиків, які не отримали грунтовної професійної освіти, а здобували її самотужки або в духовних навчальних закладах. На зміну їм прийдуть митці з освітою, отриманою в європейських університетах та консерваторіях, насамперед - Станіслав Людкевич та Василь Барвінський.

101