Михайло вериківськии (1896-1962)

Серед українських композиторів, чия творча доля пройшла під знаком тяжкої залежності від комуністичних ідеологічних догм, яким довелось поєднувати природні творчі поривання з необхідністю творити “ідейно правильні” опуси і розплачуватись за це недоговореністю сокровенного слова, а в перспективі - недооцінкою творчої спад- щини, вартує згадки ім’я Михайла Івано- вича Вериківського.

Він народився 21 листопада 1896 р. в

містечку Кременці на Тернопіллі - саме коло цього міста проходив кордон між Російською та Австро-Угорською імперією. Кременець у той час був глибоко провінційним містом Російської імперії, що могло похвалитись хіба що своїми мальовничими краєвидами, руї- нами замку королеви Бони, славною історичною пам’яттю. І тільки прекрасні церковні хори ще підтримували культурну традицію міста. Проте у великій сім’ї Вериківських мистецтво було в пошані. - інтелігентну родину, де виникло сімейне тріо “дітей пана Яна”, знали в Кременці всі. З тих років почалася велика любов майбутнього митця до музики. Часом до міста приїжджали мандрівні театральні трупи, виступав оркестр. Тут також діяла музична школа, в якій ви- кладала учениця директора Київського музичного училища, В. Пу- хальського, А. Сафонова. Вона й стала першою вчителькою форте- піано Михайла Вериківського. А ще він вчиться - майже самотужки, користаючи з принагідних уроків керівника оркестру місцевого ко- мерційного училища та скрипаля єврейського весільного оркестру - гри на скрипці та віолончелі. Основну ж спеціальність батько ви- значив йому зовсім іншу - комерсанта.

Проте хоч юнак і закінчив Кременецьке комерційне училище, далі твердо вирішив професійно навчатись музики і виїхав до Києва - вступати до консерваторії в клас контрабасу. Та документи він подав

166

1 вересня 1914р.-якраз на початку Першоїсвітовоївійни. Невдовзі його прикликали до війська, призначили на навчання до військового училища, а потім довелось молодому композитору зазнати військового лихоліття, працювати в тилу і воювати на фронті.

До Києва він повертається лише 1918 p., та продовжує навчання вже не на оркестровому, а на теоретичному факультеті,. Теоретичні дисципліни тоді в Київській консерваторії викладав Болеслав Леопольдович Яворський, знаменитий вчений, автор оригінальної авторської теоретичної системи, що пояснювала ладову будову сучасної музики. В нього навчались і консультувались відомі українські та російські композитори і теоретики, в тому числі і Микола Леонтович. Саме Яворський заохотив свого талановитого учня до обробок народних пісень, помітивши в нього композиторський талант. Однак повністю віддаватись навчанню і творчості не вдавалось: паралельно з навчанням Вериківський у голодні 20-і роки вимушений був заробляти собі на хліб, вів хор у Народній консерваторії, викладав диригування у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, а на старших курсах почав викладати сольфеджіо і в самій консерваторії.

Його хист до диригування вповні проявився вже 1920 p., коли він очолив Український національний хор, згодом -хор-студію при товаристві ім. М. Леонтовича. Обидва колективи багато і успішно гастролювали по Україні та пропагували українську музику, як народну, так і професійну, класичну і сучасну. Взагалі його діяльність при Товаристві ім. М. Леонтовича принесла багато користі становленню української музичної культури: адже саме завдяки ентузіастам цього товариства 1922 р. був заснований журнал “Музика”. Вериківський став постійним дописувачем цього журналу, пропагуючи насамперед хорову музику та застановляючись над перспективами і проблемами хорового мистецтва в Україні.

Цей ранній період насправді був для композитора зоряним часом, бо окрім успіхів на диригентській і музично-критичній ниві він приносить і значні успіхи в творчості: 1921 р. були написані фантазія для хору, солістів і фортепіано “Гайдамаки” на вірші Т. Шевченка, “Реквієм пам’яті Лисенка”, а у рік закінчення консерваторії - 1923 - з’являються знамениті симфонічні “Веснянки”, ораторія

167

“Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку”. Радянська тематика розкривається в його доробку нечасто, та й то, головно, в жанрі масової пісні: можна припустити, що сам композитор трактував подібні твори як необхідність у здійсненні гасла: “культура в маси”.

Серйозність, художню цілісність ранніх творів відзначає в той час і такий авторитетний критик як Микола Грінченко, зауважуючи, що Вериківському притаманна “своя власна музична мова, своє власне музичне думання”¹⁴⁹.

Професійну кар’єру після закінчення консерваторії Вериківський продовжує на престижній посаді диригента Київського оперного театру, де він пропрацював з 1926 до 1933 р. Під його батутою прозвучали не лише шедеври оперної класики, але й твори сучасних йому композиторів, його колег та його власні. Для “рідної^-” сцени Вериківський протягом 20 - 30-х pp. написав ряд творів, що стали класикою української музики XX ст.: балет “Пан Каньовський”, перший український балет; опери “Сотник” і “Наймичка” за Т. Шевченком, “Вій” за М. Гоголем та інші.

Набагато складнішими для тонкої натури митця виявились 30-ті pp. Інтелігентний, чутливий Михайло Іванович не міг не бачити і не співпереживати того, що пізніше в історії отримає назву “розстріляне Відродження”,-але прагнув творити, тому вимушений був пристосовуватись до тих обставин, в яких опинився. Ось і виникають поруч із театральною музикою, проникливими витонченими солоспівами і хорами на вірші Г. Гайне і І. Франка, Т. Шевченка і Лесі Українки, обробками народних пісень-численні масові пісні, помпезні монологи типу “Пам’яті Кірова”, “Жовтнева кантата” та інші, які, безперечно, не прикрашали доробок майстра.

У роки війни Вериківський з родиною емігрує до Уфи, але й в столиці далекої Башкирії продовжує інтенсивну творчу роботу. Символічним фактом для української культури стала прем’єра 1943 р. в Уфі його опери “Наймичка” силами Київського оперного театру, за участі найкращих співаків: М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай,

І. Паторжинського та інших. Саме там, в найтяжчий час, далеко

¹⁴⁹ М. Грінченко // Музика. - № 3 — 5. - 1923.

168

від України, національно характерна, глибока і професійна опера Вериківського стала своєрідною духовною підтримкою для артистів. “Ви навіть самі не знаєте, яку оперу Ви написали”, - сказала автору після вистави славетна співачка Марія Литвиненко-Вольгемут¹⁵⁰.

У післявоєнні роки Вериківський продовжує працювати, не зменшуючи активності своїх творчих пошуків, однак, зосереджуючись більше на улюблених ним вокальних та театральних жанрах. Важливою сторінкою стала його редакторська праця над забутими, незавершеними або частково втраченими сторінками української класики: операми “На русалчин Великдень” М. Леонтовича¹⁵¹, “Облога Дубно” П. Сокальського, “Чорноморці”, “Утоплена” М. Лисенка та рядом інших. В ці ж роки Вериківський провадить педагогічну працю в Київській консерваторії, веде диригування, готує до видання теоретичні праці, продовжуючи розвивати теорію його вчителя Б. Яворського - на жаль, вони гак і залишились в рукописі, як і ряд власних композицій.

Михайло Іванович Вериківський помер 1962 р. в Києві.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ

1. В яких галузях крім композиції працював Михайло Вериківський?

2. Які твори на слова Т. Шевченка написав М. Вериківський?

3. В якому жанрі М. Вериківський створив перший зразок в українській музиці?

\

¹⁵⁰ Цит. за кн.: Н.Шурова. Михайло Вериківський. - К.: Музична Україна, 1972. - С. 12.

¹⁵¹ В 70-ті pp. було здійснено ще одну редакцію, М.Скориком. Зараз опера М. Леонтовича ставиться у цій останній редакції.

169