вражений несподіванкою, коли під час в однієї із зустрічей йому подякував за цей знаменитий переклад античної поеми... молодий селянин. Тут же почув він мелодію народної пісні, “Панщина” котру пізніше записав і зробив обробку.

Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, П. Ніщинський часто ставав “сіллю в оці” недалеким і ворожим до всього українського царським чиновнкам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як П. Ніщинський здійснив переклад усієї “Одіссеї” (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду—вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження. Лише через два роки йому вдалося повернутися назад до Одеси й доживати в скруті там свої останні дні.

Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де гостював у своєї дочки.

“Вечорниці”, вставна дія до драми Тараса Шевченка “Назар Стодоля”

“Вечорниці” були створені П. Ніщинським, аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з “театром корифеїв” та постійного відвідування “субот” - художніх вечорів родини Тобілевичів у Єлисаветграді, де завжди звучала музика і часто виконувались українські народні пісні. Практика вченого, людини виняткової ерудиції та багатогранних знань, перекладача з грецької мови, богослова, археолога, журналіста, педагога, письменника, допомогла йому подолати недоліки, притаманні більшості творів недосвідчених аматорів, - примітивність викладу, банальність мелодій, гармонічну бідність, невміння розвинути форму тощо. Попри відсутність фахової освіти автора, ця музично-театральна композиція втілила найбільш характерні риси національного музично- драматичного театру, котрий своїми традиціями наближається до народних обрядових дійств, до вертепу, свят Івана Купала тощо.

Поставлена в Єлисаветграді в тому ж 1875 р. п’єса “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, єдиного драматичного твору славетного Кобзаря, із вставною музичною дією П. Ніщинського й під його

57

Засновником української класичної композиторської школи XIX ст. по праву вважається Микола Віталійович Лисенко. І не тільки тому, що він взагалі перший ком- позитор, який народився і прожив все життя в Україні й саме тут написав всі свої най- важливіші твори. Адже відомо, що до нього українська музична культура вже мала багатьох видатних представників, про яких згадувалося вище.

Проте особлива заслуга М. Лисенка по- лягає в тому, що він перший свідомо

поставив собі за мету створити всі основні жанри професійної музики на основі української народнопісенної спадщини, підняти найважли- віші теми української історії та фольклорних звичаїв, передати сам дух народу. Насамперед він розумів значення опери для національної композиторської школи, як найбільш масового та демократичного на той час жанру, тож перу М. Лисенка належить понад десять опер. Але він створив класичні зразки і в інших жанрах, таких, як оркест- рова музика, кантати та хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри та цикли п’єс і багатьох інших. І до яких би жанрів, тем і образів він не звертався, обираючи сюжети від античності до сучасності, завжди в його музиці відчувається глибинний зв ’язок із джерелами українського фольклору. Найґрандіозніше творіння всього життя композитора, писане ним протягом майже півстоліття, - “Музика до Кобзаря”. Воно охоплює понад сто опусів⁶⁴ різних жанрів та форм і є найдосконалі- шим втіленням різних граней безсмертної Шевченкової музи.

Микола Віталійович Лисенко походив з дворянської родини, що мала маєток у Полтавській губернії. Саме там, у селі Гриньки він народився 22 березня 1842 р. Його батько, Віталій Романович, який

⁶⁴ Опус (лат.) - твір з певним порядковим номером, який присвоюється йому в повному опусі спадщини композитора.

62

належав до славного козацького роду, був офіцером, мати виховувалась у Смольному інституті⁶⁵ в Петербурзі. Великий вплив на майбутнього композитора мав його дядько, Андрій Романович, котрий першим почав наспівувати хлопчику мелодії українських народних пісень, найбільше історичних, козацьких, а також дум. Знавець української літератури, він ознайомив небожа з “Кобзарем” Т. Шевченка, що тоді (на початку 50-х років XIX ст.) нещодавно з’явився друком, та з “Енеїдою” Івана Котляревського. Найближчим другом дитинства М. Лисенка був його троюрідний брат, Михайло Старицький, згодом знаменитий драматург і письменник.

Свою загальну освіту М. Лисенко здобував у навчальних закладах великих міст: спочатку в київському приватному пансіоні Бо- дуена⁶⁶, потім у харківській гімназії, а з 1859 р. розпочинає навчання в Харківському університеті. Вибір місця навчання був невипадко- вим: саме тут, у Харківському університеті, викладав один з його родичів. Паралельно він продовжує займатися музикою в кращих викладачів міста, зокрема, бере лекції у чеха У. Вільчека, що заохотив його до фортепіанних імпровізацій, темами яких ставали як українські народні пісні, так і улюблені тоді романси українських композиторів- аматорів. Разом з тим Вільчек ознайомив свого учня з творчістю найвидатніших романтиків XIX ст. - Р. Шумана, Ф. Мендельсона, Ф. Шопена. Особливо полюбив М. Лисенко фортепіанну музику геніального польського композитора Шопена, в якій відчув ту саму “слов’янську” чутливу душу, яка захоплювала його в народних піснях та романсах.

Після першого курсу М. Лисенко переводиться до Київського університету, щоби жити разом з батьками, котрі теж переїхали в столицю. І хоча навчання забирає багато часу, він все ж встигає серйозно займатися музикою, грати на фортепіано, відвідувати концерти та оперні вистави, а найголовніше - під час літніх канікул

⁶⁵ Смольний інститут - інститут шляхетних панночок у Петербурзі, де навчалися дівчата з аристократичних родин.

“ Згідно з традицією, діти з дворянських родин у Російській імперії навчалися не в державних школах, а в спеціальних закритих пансіонах, де найбільша увага приділялась іноземним мовам та мистецтвам.

63

їздити по селах та збирати й записувати народні пісні. Цю роботу він розпочав ще в Харкові, і вже після першого курсу університету здійснив таку поїздку по селах Полтавщини та Київщини. Тоді його супутником, таким самим ентузіастом українського фолькору, виявився П. Чубинський, відомий пізніше як автор слів національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Фольклористична діяльність відтоді займатиме важливе місце в колі інтересів класика українськоїмузики.

Тим часом у Києві композитор з головою поринає в суспільно- культурну діяльність. У концертах, котрі організовують київські студенти, М. Лисенко часто виступає як піаніст-соліст, акомпаніатор, керує хорами. Незгладимий слід у житті молодого музиканта залишило перепоховання тіла Т. Шевченка з Санкт-Петербурга в Канів. М. Лисенко був серед тих українських патріотів, які несли труну Шевченка. Від 1862 р. молодий музикант щорічно вшановує пам’ять Тараса Шевченка в березневі дні, бере найактивнішу участь в організації вечорів і концертів.

На роки навчання в університеті припадають і його перші композиторські спроби. Чільне місце в них посідають обробки українських народних пісень, але Лисенко виявляє інтерес і до театральної музики, звертаючись до комедії Василя Гоголя (батька славетного письменника) “Простак”. Музично-громадська діяльність не завадила йому успішно завершити курс навчання на природничому факультеті Київського університету і навіть захистити дисертацію в 1864 р. Проте своє майбутнє він пов’язує тільки з музикою. Особливо захоплює його думка про створення української національної опери. Збереглися відомості, що разом з Михайлом Старицьким він розпочинав того ж 1864 р. роботу над оперою “Гаркуша” на героїчний сюжет з української історії. Проте далі ескізів, окремих фрагментів робота не пішла. Розуміючи, що самоосвіти і принагідних уроків у місцевих педагогів недостатньо для серйозної композиторської підготовки, М. Лисенко вирішує здобути грунтовну фахову освіту й обирає для цього одну з найкращих тогочасних консерваторій Європи - Лейпцизьку

У 1867 р. розпочинається навчання композитора в Лейпцигу. Він здобуває освіту одразу за двома спеціальностями - як піаніст і

64

як композитор; до того ж йому щастить потрапити до найкращих педагогів — Карла Рейнеке і Теодора Венцеля. Перший з них був відомим теоретиком, автором численних підручників з теоретичних дисциплін, другий-блискучим піаністом, другом Р. Шумана⁶⁷.

М. Лисенко із запалом взявся за навчання. “Менше семи годин в день грати нема чого й думати, тому що професори завдають щодня різне, та не одну, а декілька п’єс”⁶⁸. Він робить блискучі успіхи як піаніст, виступає з клавірабендами⁶⁹ в Лейпцигу і Празі, а водночас дуже серйозно займається композицією. Вже того ж 1867 р. митець готує для видання збірку обробок українських пісень, перший випуск якої з’явився наступного 1868 p., а другий - ще через рік. Прискіплива німецька професура відзначає непересічні успіхи талановитого українця в різних галузях: і як піаніста, і як теоретика, і в композиції. Однак, європейська манера романтизму, пануючого в ті роки майже у всіх європейських композиторських школах, перевтілюється талановитим митцем на чисто національній основі. Вже його перші твори-струнний квартет, “Юнацька симфонія”, фортепіанна “Сюїта старовинних танців” - спираються на мелодії українських народних пісень найрізноманітнішого характеру й призначення: ліричні, історичні, жартівливі, козацькі тощо. Зокрема у фортепіанній сюїті він використовує мелодії романсу “Сонце низенько”, ліричної пісні “Малу-помалу, братику, грай”, жартівливо-танцювальних пісень - “Ой, запив козак, запив” та “Гоп, мої гречаники”.

Опусом № 1 позначив М. Лисенко хорову поему “Заповіт”, що вперше була виконана у Львові. Цей твір символічно розпочинає багаторічну працю композитора над велетенським циклом “Музика до “Кобзаря”⁷⁰. Ще в Лейпцигу були написані й інші перлини з цього циклу, серед них - солоспів⁷¹ “Ой одна я, одна”.

⁶⁷ Шуман Роберт (1810-1856)- славетний німецький композитор, педагог, критик, піаніст, один із засновників Лейпцизької консерваторії.

⁶⁸Цит. за кн.: Т.Булат. Николай Лысенко.-К.: Музична Україна, 1981.-С. 18.

⁶⁹ Клавірабенд (нім.) — букв, фортепіанний вечір, так прийнято називати сольні концерти піаністів.

⁷⁰ Див. також розділ, присвячений М.Вербицькому.

⁷¹ Солоспів - те саме, що й романс, сольна пісня.

65

Повернувшись у 1869 р. до Києва, М. Лисенко розпочинає бурхливу концертну, диригентську, фольклористичну, громадську, а насамперед творчу діяльність. Поступово він здобуває популярність не лише як концертуючий піаніст та диригент хорів, а також як вчений- фольклорист. Його приклад у виданні збірок народних пісень зацікавив багатьох європейських вчених, зокрема в Чехії, Сербії, Хорватії, Росії та інших слов’янських країнах. Заохочений успіхом, композитор здійснює поїздки по Галичині, здебільшого, по гірських районах Карпат та Сербії, де записує нові пісні. З них особливо цікавими є коломийки, котрі наспівали йому селяни Гуиульщини. У1873 р. вчений готує до друку найважливішу свою фольклористичну працю - “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, співаних Остапом Вересаєм”. Остап Вересай був в ті роки вже літній, 70-річний кобзар, чия пам’ять зберегла численні зразки народного епосу. М. Лисенко прагнув зафіксувати ці скарби народної музики, адже традиція кобзарства поступово занепадала і погрібно було зберегти, записати їх неоціненну творчість для нащадків.

Копітка праця вченого не заважала Лисенкові активно працювати над власними творами. У1872 р. з’являється його перший закінчений музично-сценічний твір - оперета на лібрето М. Старицького “Чорноморці”. Услід за нею виникає вже справжня велика опера на сюжет повісті М. Гоголя “Різдвяна ніч”, яку М. Лисенко дуже любив ще з юності, - на текст того ж лібретиста. М. Старицький свідомо дещо змінює змістовні акценти гоголівської повісті й поруч із комічними персонажами виводить героїчний образ старого козака-Пацюка, котрий, не лише, як в повісті Гоголя, - ледачий, наділений даром пророцтва та любить вареники їсти, але й вболіває за долю Вітчизни. Перші вистави опери пройшли з величезним успіхом. Проте дирекція київських театрів не хотіла надавати сцену націоналістичним українським творам, тому після чотирьох вистав “Різдвяну ніч” було знято з репертуару. Не міг композитор добитись у тій, ворожій для української культури, атмосфері й постановки інших своїх опер. Прагнучи вдосконалитись у музично-сценічному жанрі, М. Лисенко вирішує взяти кілька уроків у найбільш визначного російського педагога та

оперного композитора М. Римського-Корсакова⁷² - професора Петербурзької консерваторії. Тож виїжджає на деякий час до столиці Російської імперії.

Між учителем та старшим від нього на декілька років учнем встановилися дуже теплі, приязні стосунки. І тут, у північній столиці, не полишав М. Лисенко своєї культурно-громадської роботи. Так, у березні 1875 р. він організовує традиційний вже вечір пам’яті Т. Шевченка й запрошує до участі в ньому Остапа Вересая. Часто дає він і благодійні концерти, в яких виступає з сольними фортепіанними програмами, а також з концертами хорів, якими керує, і в програми яких неодмінно включає українські народні пісні та твори вітчизняних авторів. У Петербурзі М. Лисенко багато працював тут була написана Перша рапсодія на українські теми, підготований збірник дитячих пісень та ігор “Молодощі”. Тут розпочинає він роботу над оперою “Маруся Богуславка”, проте вона залишилася незавершеною.

У 1876 р. композитор повертається до Києва. Розпочинається найбільш плідний і разом з тим найтяжчий період його життя. Виданий у 1876 р. в німецькому місті Емську⁷³ царем Олександром II указ про повну заборону української мови у всіх друкованих виданнях, театральних виставах, пресі, офіційних установах і навіть заборону і поширення українських видань із-за кордону поставив вітчизняних діячів у вельми скрутні умови. Та М. Лисенко, як і його однодумці - М. Драгоманов, П. Куліш, М. Сгарицький, актори “театру корифеїв” - не відмовляється від рідної мови і не складає зброї. Композитор далі інтенсивно працює над творами з циклу “Музики до “Кобзаря”, навіть припускаючи, що вони на довгі роки можуть осісти в архівах. Солоспіви, вокальні ансамблі та хори того часу - “Якби мені черевики”, “Ой стрічечка до стрічечки”, “Огні горять”, “У неділю вранці- рано”, “У тієї Катерини” та багато інших - виявляють дивовижно глибоке розуміння композитором внутрішнього світу Т. Шевченка.

⁷² Римський-Корсаков М.А. (1844 - 1908) - російський композитор, педагог, теоретик, учасник творчого угрупування “Потужна громадка” (“Могучая кучка”), автор 13 опер, серед яких найвідоміші - “Снігуронька”, “Садко”, “Царева наречена”.

⁷³ Див. про це також у розділі “Петро Ніщинський”.

67

М. Лисенко не обмежується тим поверховим і дещо примітивним портретом Кобзаря, який складався при побіжному ознайомленні з його поезією, та в котрому завжди наголошувалися лише його бунтарські революційні настрої та заклик до боротьби проти самодержавства. Композитор зумів побачити в поетичній спадщині генія значно ширші обрії: і високі етичні символи, і складні філософські проблеми, і колоритні картинки з життя, і пейзажну лірику, і влучні психологічні портрети... Саме тому він застосовує до поетичних образів то епічний думний розспів (“У неділю вранці-рано”), то фантастичні барви балади (“У тієї Катерини”), то тьмяні відтінки елегії⁷⁴ (“Чи ми ще зійдемося знову”), то пафос драматичного монологу (“Минають дні”).

“Музику до “Кобзаря” М. Лисенко творить паралельно з іншими композиціями, серед яких важливе місце належить солоспівам та хорам на вірші Івана Франка, з яким митець познайомився, перебуваючи в Галичині. Він поклав на музику ряд поезій Каменяра, зокрема популярний вірш“Вічний революціонер”. Чудові солоспіви написані на слова його сподвижників і однодумців-Лесі Українки, Михайла Старицького, Степана Руданськош, Дніпрової Чайки, Людмили Чер- няхівсьшї-Старицької та ін. Із зарубіжних поетів особливо подобався йому німецький романтик Гайнріх Гайне, на вірші якого він створив аж дванадцять солоспівів (серед них найкращі - “3 мого тяжкого суму”, “Коли настав чудовий май”), звернувся композитор і до музи Шекспіра, написавши “Пісню Офелії”.

Не забуває він про свій улюблений інструмент - фортепіано. Його “Героїчне скерцо”, полонези, а особливо Друга рапсодія з назвою “Думка-шумка”, до сьогодні залишаються одними з найбільш репертуарних фортепіанних творів.

Поступово М. Лисенко переходить від мініатюр до монументальних полотен, таких, як кантата, хорова поема, а найперше - опера. Кантатами та хоровими поемами збагачує він цикл “Музики до “Кобзаря”, обираючи трагічні й повчальні сюжети з української історії та історії інших слов’янських народів. Так виникають кантати-

⁷⁴ Елегія—вірш, вокальний або інструментальний твір, в якому передається печаль за минулим, скорботні спомини.

68

поеми “Б’ють пороги” та “На вічну пам’ять Котляревському”, хорова поема “Іван Гус”, цикл із чотирьох хорів на тексти з “Гамалії”. Наймасштабнішим твором циклу стала п’ятичастинна кантата “Радуйся, ниво неполитая” на текст вірша “Ісайя. Глава 35”, де поет роздумує про долю своєї Батьківщини і передбачає її щасливе майбутнє, спираючись на біблійні символи і образи. Композитор, враховуючи релігійний зміст тексту, а також і його багатоманітність, обирає форму, подібну до духовного концерту⁷⁵, і щедро насичує мелодику кантати зворотами старовинних кантів⁷⁶, а також колядок, ліричних пісень та дум.

Створення національної опери залишається й надалі в центрі творчих інтересів митця. Сюжет його головної опери, розпочатої саме в період найбільшого переслідування українців, у 1880 p., навіяний одним із найдраматичніших літературних творів про славні козацькі часи - повістю “Тарас Бульба” М. Гоголя. У ті ж роки він переробляє раніше написану “Різдвяну ніч” та, завершуючи своєрідну “гоголівську трилогію”, пише ще лірико-фантастичну оперу “Утоплена” за повістю “Майська ніч”. Лібрето для всіх трьох опер незмінно належить перу Михайла Старицького. Віддає він і данину поваги корифею українського театру Івану Котляревському, доопрацювавши на основі зібраних поетом народних пісень, музичну частину найві- домішої його п’єси “НаталкаПолтавка” (її іноді навіть називають оперою М. Лисенка, хоча це швидше водевіль з народними піснями, обробку яких для сцени зробив М. Лисенко).

Тим часом над головою М. Лисенка збираються хмари. В атмосфері переслідування української культури через свою акт ивну національно-громадську позицію він потрапляє в розряд неблаго- надійних. Збереглись в архівах численні доноси і жандармські протоколи царської охранки про вчителя Лисенка, в домі якого збираються підозрілі особи і кошти на націоналістичні цілі.

Переслідувався не лише сам Микола Віталійович, але й вся його родина. Брат композитора, Андрій, був заарештований за вільнодумство і висланий у В’ятку, стежили навіть за його дітьми. Можна

⁷⁵ Про духовний концерт - див. примітку 18.

⁷⁶ Про кант див. стор. 16.

69

лише дивуватися силі волі, працездатності і наполегливості композитора, який в таких несприятливих умовах, будучи постійно під наглядом, встигав не лише різнобічно творити, а й виступати з концертами, працювати з хорами, писати теоретичні праці, вести заняття з учнями, займатися суспільними справами й дбати про свою численну родину.

Саме з думкою про дітей, - а їх у Лисенка було четверо, крім того в домі постійно бували діти його друзів, рідних, зокрема Ста- рицьких, - він створює перші в історії світової музики дитячі опери на сюжети українських народних казок з використанням відомих дитячих пісеньок-забавлянок⁷⁷, а також веснянок, жартівливих, колискових тощо, враховуючи вікові особливості дітей та їх інтереси: “Козу-дерезу” для зовсім юних, 5 - 6-річних музикантів, для трохи старших - “Пана Коцькош” та найбільшу і складнішу від інших оперу “Зима і Весна”.

1903 р. українська й світова громадськість урочисто відзначала 35-річчя творчої діяльності композитора. Вітальні телеграми надійшли не лише з усіх, навіть найвіддаленіших куточків України, але й з Польщі, Хорватії, Словаччини, з Петербурга. Подвижницька праця М. Лисенка була гідно поцінована любителями музики майже усього світу.

Останнє десятиріччя життя й творчості М. Лисенка було сповнене нових звершень, що знайшли плідне продовження вже після смерті композитора. На кошти, отримані від ювілейних концертів, він засновує музично-драматичну школу в Києві, де навчається ціла плеяда відомих згодом музикантів, серед них - композитори Л. Ре- вуцький, О. Кошиць. Серед його учнів окремо треба згадати К. Сте- ценка, чиєю долею особливо сердечно опікувався знаменитий митець. У 1908 р. він очолює “Український клуб”, де проводяться музично-літературні вечори, освітні літні курси для народних вчителів. Творчість цих років, хоч і не надто численна, проте цікава і відповідна духові часу, в ній переважають особисті, ліричні образи, спогади. Саме такими емоційними відтінками позначена його оста

⁷⁷ Пісні-забавлянки - пісні, що співають діти під час гри.

70